Посох Асклепія

Не мудруючи особливо сильно, Аліса та Максим вирішили добиратися до Запоріжжя літаком. Благо пощастило, і вільних місць виявилося достатньо. Рейс вирушав в обід, так би мовити, о пів на другу. Єдина проблема виявилася в тому, що прямого рейсу до Запоріжжя не було, довелося летіти до Дніпра. Але це набагато швидше, ніж їхати поїздом, або автобусом. Автопереміщення зайняло б у молодих людей близько десяти годин, комбіноване – три з половиною. Півтори години повітрям і близько двох автобусом з Дніпра.

Вся подорож із Дніпра проходила монотонно: поля, поля, поля… по обидва боки траси, задернуті, наче шторами, насадженнями дерев, розкинулись поля. Чорнозем, перекопаний, з одного боку, пшениця, що колоситься, з іншого. Декілька полів соняшників, що гойдають своїми золотистими головами-сонцями під поривами вітру – з третьої.

Рідкісні села, та кілька автозаправок, от і вся різноманітність. Але все змінилося, коли автобус став під'їжджати до міста. Запоріжжя зустріло молодих людей своїм непридатним цвинтарем, хоч і прихованим такими ж шторами дерев.

Попереду з'явилася водна гладь. Аліса з цікавістю подивилася у вікно. Річка Дніпро, що розлила свої води, наче розділяла Запоріжжя на два табори. З одного боку, старе місто, де навіть будівлі залишилися довоєнного зразка. І нове місто, збудоване вже після першої світової війни. Тоді ж, наприкінці двадцятих, розпочалося будівництво Дніпровської ГЕС, яка розділила Запоріжжя на два табори.

Зупинившись далеко за межами греблі, автобус сповістив про кінцеву зупинку. Аліса та Максим, потягаючись, вибралися з транспорту та озирнулися. Маленький автовокзал, невеликий зал і супермаркет, ось і всі розваги туристам, що прибули. Добре, що у молодих людей були дані, куди їхати і де шукати цю Серафиму Дікштейн.

Відкривши карту на смартфоні, Квітка набрав цікаву для них адресу. Брови хлопця поповзли вгору. Аліса це помітила і кивнула, торкнувшись друга за плече.

- Що трапилося?

- Нічого, ми могли б заощадити час, якби вийшли до греблі, розумієш? Нам повертатись тепер через все місто. А вже майже п'ять вечора.

– Ну, давай знайдемо готель. Зупинимося і потім легко поїдемо? - Запропонувала ідею Корснєва. – Тим більше, час це така справа – наживна.

- Ага, кому як! - Огризнувся хлопець, але погодився. - Гаразд, поїхали, пошукаємо готель.

Зупинившись у готелі на Соборному проспекті, молоді люди вирушили до будинку баби Серафими. Це зайняло в них майже півгодини, що не позначилося на настрої Квітки. Макс почував себе дивно, ніби його, маленького пацана, засунули старшій дівчинці і покарали її у всьому слухатися. Хлопець нічого не міг з собою вдіяти, але саме таке відчуття складалося в нього, як тільки вони заїхали до Запоріжжя.

Транспорт безпосередньо до будинку Серафими Дікштейн не йшов, від зупинки довелося йти ще деякий час. Місцем проживання літньої жінки виявився старий будинок, обнесений високим парканом. Молоді люди підійшли до паркану та озирнулися. Ні дзвінка, ні ручки, голі стулки воріт, які не відчинялися вже кілька років. Максим здивовано озирнувся, потім з силою постукав у ворота.

Стукіт рознісся по ділянці, і знову запанувала тиша. Аліса з Максом переглянулися – невже бабуся померла з минулого року? Невже це було її останнє інтерв'ю газеті?

- Ну ось, по-моєму, ми дарма сюди тяглися! - Квітка почухав бороду і відтягнув навіщось нижню губу. - Відкинулася бабця, схоже.

- Давай почекаємо, вона ж старенька, навряд чи ходить так швидко, як ми з тобою. - Аліса доторкнулася до руки хлопця. Потім сама постукала у ворота.

- Гаразд, почекаємо, чого там. – знизав плечима Квітка.

Чекати, на подив, довелося не довго. Майже одразу ж після другого стуку пролунали тихі, вкрадливі кроки і хвіртка воріт загуркотіла зсередини. З неприємним скрипом незмазаних петель вона відкрилася, і молоді люди відсахнулися.

На них дивилася стара, якій можна було грати в жахіттях! Невеликого зросту, щільно збита постать, обличчя схоже на печене яблуко. Очі, потьмянілі від часу, стали червоними - капіляри, що полопалися, привнесли свою моду. У руках бабця тримала палицю, на яку спиралася обома руками.

- Добридень, ми шукаємо Серафиму Дікштейн, ви не могли б нам допомогти? – Максим плутано звернувся до літньої жінки.

- Чим же знадобилася стара баба Фіма молодим людям? - скрипучий голос старої, здавалося, виходив зсередини її утроби. Аліса відсахнулася, але швидко взяла себе в руки.

- Мій колега неправильно висловився. – Корснєва дістала з кишені пластикову картку і на мить показала старій. – Ми журналісти, пишемо про пандемії та вплив їх на організми людей. А ви маєте величезний багаж знань. Та й ваші роботи щодо патології внутрішніх органів, уражених вірусом, дуже допомогли нам. Але ... - Аліса зробила паузу, уважно дивлячись на стару. - Продуктивніше ж поговорити особисто з людиною, яка писала ці роботи, розумієте?

- Заінтригували ви мене, молоді люди, проходьте. – Серафима посміхнулася і запрошуючим жестом запропонувала увійти.

Пройшовши викладену мозаїчною плиткою стежку від воріт до ганку, Аліса і Максим переглянулися. Дім Серафими Дікштейн виглядав ще похмурішим, ніж сама господиня. Старий, з штукатуркою, що обсипалася, брудні вікна давно ніхто не мив. Дерев'яні двері з фарбою, що облупилася, все це ніби перенесло молодих людей назад, років на шістдесят тому.

- Заходьте, кухня прямо коридором, питимемо чай! - Голос старої пролунав зсередини будинку. Як вона швидко подолала відстань і встигла ввійти всередину, залишилося загадкою навіть для Корснєвої, з її здібностями. Аліса простягла руку і стиснула Максимову, сама того не помітивши. Квітка кивнув і відчинив двері. Молоді люди увійшли всередину.