Посох Асклепія

31 серпня 1888 р. Вайтчепел, м. Лондон, Велика Британія.

Кімнатка на Брік-лейн здавалася маленькою і занедбаною. Немов із квартири вигнали життя. Він гірко посміхнувся - адже, по суті, так і сталося. Скільки років вибігло з того дня, коли все його життя полетіло під укіс? Та хто вже тепер згадає!

Чоловік махнув рукою, мало не зачепивши пляшку віскі, що стояла на невеликому столику. Він пив, останнім часом пив постійно. Гіркота втрати від цього не слабшала, а душа лише розривалася на частини. Зітхнувши, він озирнувся. Хаос і безладдя, ось що панувало в його домі. Справжній бедлам, чого вже. Махнувши ще склянку, чоловік підвівся і підійшов до тумби, на якій стояла фотографія.

На фото завмерла, світячися променистою посмішкою, молода жінка з русявим волоссям. Яскраві зелені очі, красиві губи та невеликий ніс. Ці риси обличчя він ніколи не забуде! Як і той день, коли її не стало. Адже все так добре текло, наче вода в руслі Темзи.

Тоді він працював лікарем, вони жили тихо, нікому не кидаючись у вічі. На те були свої причини, про які чоловік не любив згадувати. Занадто великі були скелети в шафі, надто багато він пожертвував заради свого щастя. І навіть тієї жертви забракло, доля відібрала в нього все те, заради чого він переступив межу. Заради тієї, для кого він вийшов за межі.

Зараз же він сидить здебільшого вдома, не працює, п'є і докоряє себе. Він, лікар, не зміг допомогти своїй дружині! Своїй єдиній жінці, заради якої готовий на що завгодно. Не зміг вилікувати її від звичайної застуди. Здавалося б, чого там, скільки часу пройшло? Але чоловік не міг просто так перекреслити півжиття, яке провів із цим чарівним створінням.

Вона була янголом, білим янголом серед сірих Лондонських вулиць. Немов промінь яскравого сонця у твоїй квартирі. Персональне сонце, яке зігріває тебе своїм теплом та турботою. Кохає настільки сильно та безоплатно, наскільки можна любити людину. І він намагався віддавати їй своє кохання, хоч трохи.

Після її смерті його ніби вимкнули. Промінь згас, він залишився один. Один у темряві сірої імли Вайтчепеля, наодинці зі своїми думками. І вони не дали йому спокою, навіть після стількох років. Лише підточуючи і з'їдаючи залишки здорового глузду, наче підштовхуючи до краю.

Ну, крокні вперед...

Чоловік відмахнувся. Ні, як би там не було, він не піддасться на ці темні вмовляння. Тільки не він. Його робота – давати життя, виборювати у смерті людські душі! І він не віддаватиме свою, о ні. Заради того щастя, того променистого життя, яке в нього було, він триматиметься. Благо, є розум і велика купа спогадів.

- Я знайду тебе, чуєш? – прошепотів він, дивлячись на фото. – Я завжди шукатиму тебе…