Посох Асклепія

Ідея про те, що людей так чи інакше необхідно «струшувати», або «обрізати» людські гілки, міцно засіла в мозку Ейзенхорта. Тільки тепер Чарльз вважав ці думки виключно своїми, а не хитрим чином вкладеними в його голову Еліс Корц. Так, Еліс своєю появою допомогла йому прийти до цього розуміння, але це лише асоціації. Асоціативний ряд, ланцюжок якого міг піти від чого завгодно, а не тільки від всюдисущої Корц!

Хімік продовжував працювати над своїм вірусом, розширивши та переробивши свою домашню лабораторію. Для цього Ейзенхорт викупив невелику ділянку за містом та обладнав її під непомітний будиночок. І тільки йому було відомо, що під підлогою, прихована від цікавих очей, розкинулася простора лабораторія.

У тридцять сьомому році Чарльз заглибився у вивчення клітин вірусу, буквально за атомами змінюючи їх. Для піддослідного матеріалу вчений використовував собак і волоцюг, що забредали на його територію заміської ділянки. Через деякий час Ейзенхорт дійшов цікавих висновків. Реакція на вірус у різних типів живих організмів була різною.

Навіть, реакція того самого виду організму різнилася. Один собака переносив впровадження клітин вірусу нормально, а інший подихав через п'ять хвилин, наче йому дали випити склянку ціаніду. Це цікаве спостереження змусило Ейзенхорта вивчити аспект застосування речовини в організм по-іншому.

Виявилося, існує своєрідна «імунна відповідь», що дозволяє організму реагувати по-різному на той самий подразник хвороби, або вірус. В останньому випадку все залежало не стільки від міцності та здоров'я піддослідного, скільки від його імунітету. Людина могла бути міцною, високою, але страждати від найменшого прояву застуди. А могло бути навпаки. Щодо цього Ейзенхорт раніше ніколи не замислювався, вважаючи, що вірус реагує на слабких і хворих людей.

Дослідження дозволили Чарльзу скоригувати клітини його вірусу таким чином, щоб вони вражали насамперед ослаблені організми або ті, у яких підірваний імунітет. Для цього Чарльзу знадобилося більше матеріалу. І тут знадобилося знайомство, про яке Ейзенхорт уже забув.

Після відвідин закладу "Квітка пристрасті", паризького борделя, він познайомився з мадам Ораною, управляючою. Розговорившись, вони дійшли розуміння того, що можуть допомагати один одному: Чарльз може користуватися товаром «Квітки», а керуюча отримуватиме особисту вигоду персонально від Ейзенхорта.

- А що якщо ці «квіти» використовувати як матеріал? - Замислено пробурмотів Ейзенхорт, проходжуючи лабораторією. Сказано - зроблено, хімік відразу зібрався і відбув до Парижа.

Після прибуття Чарльз впевнено попрямував до керуючої, але її в борделі не виявилося. Вилаявшись, він узяв адресу і поїхав до неї додому. Переговоривши з мадам Ораною, Чарльз запропонував вигідну угоду: коли товар у борделі буде непридатним, від віку, або «зносу», нехай відправляє їх до нього, а він використовуватиме їх далі, вже у своїх цілях. Пожувавши губи, мадам Орана погодилася. Коли жінки, як сказав Ейзенхорт, «приходили в непридатність», вона їх просто виганяла. У цьому випадку за них можна було отримати додаткові гроші.

Тепер Ейзенхорт мав свій, хай і слабкий, але приплив матеріалу для дослідів. Це надихнуло хіміка, буквально вливши до нього порцію нових сил вивчення та дослідження реакцій вірусу на клітини організму людей. Те, що вони були різного віку, расової приналежності та рівня здоров'я, було саме на руку Чарльзу. Це дозволяло вести протоколювання дослідів із різними змінними одного виду.

Ніхто особливо не звертав уваги, що кілька разів на місяць до будинку, що самотньо стояв за містом, приїжджали жінки різного віку. Так як мадам Орана передавала свій товар повністю, жінки приїжджали з усіма своїми пожитками. Зупинялися в дивному будинку, заходили всередину і… більше не з'являлися.