Посох Асклепія

Вони мчали вуличками Парижа, хвацько лавіруючи повз роззяв-водіїв і сплячих на ходу пішоходів. Пилип дуже добре знав місто, що дозволило дістатися мосту Руаяль буквально за п'ятнадцять хвилин. Припаркувавши автомобіль між двома світлофорами біля самого моста, Делакруа заглушив двигун.

- Я так припускаю, що нам потрібно вниз? - Швидше для проформи запитав француз, допомагаючи Корснєвій вийти з машини. - Ходімо, панове, нам доведеться трохи прогулятися.

Вони пройшли кілька десятків метрів, віддаляючись від мосту. Аліса навіть хотіла запитати, куди це вони йдуть, але Пилип повернув на непомітний спуск вниз, що веде з променаду на нижній ярус набережної. Швидко спустившись сходами, трійця повернулася до мосту і зупинилася в нерішучості.

- Судячи з відео, ця печера має бути десь під водами цього мосту. - Замислено промовив Максим, дивлячись на воду.

- Тут нічого думати, якщо Ежен зміг розгледіти під водою печеру, то й ми зможемо! - Емоційно вигукнула Аліса і з розгону стрибнула в Сену.

- Мадам Аліса! - Здивувався Делакруа, не вірячи своїм очам, але фігура дівчини вже зникла під водою.

- Корснєва! - Майже одночасно з Пилипом видихнув Квітка, потім повернувся до француза. - Мсьє Делакруа, залишайтеся тут. Якщо ми не повернемося за годину, викликайте поліцію та рятувальників!

Пилип не встиг нічого відповісти, як Максим теж розбігся і пірнув. Холодна вода зімкнулась над Квіткою, ніби відокремлюючи його від решти світу. Холодна, набагато холодніша за прибережну, або морську, вона викликала у Максима озноб, але хлопець не звернув на це уваги.

Озирнувшись, він помітив удалині, внизу, фігуру, що люто пливла кудись униз. То була Аліса. Дівчина звивалася, наче змія, прагнучи скоротити опір води та прискорити переміщення до явної мети. Квітка поплив услід. Повітря в легенях почало закінчуватися, але тут він побачив вхід до печери. Вона справді існувала! З останніх сил Максим кинувся вперед і незабаром виплив, важко дихаючи і відплюючись.

- Ну, ти, Корснєва, і даєш! – слова Квітки вилітали із затримкою, серце хлопця сильно тряслося. Аліса вже вибралася на землю і сиділа, відновлюючи подих. Тіло дівчини било дрібне тремтіння.

- А ти б пропонував нам стояти і думати, що робити? – криво посміхнулася вона. – Чи треба було поїхати та купити скафандри? На це нема часу! Посох Асклепія тут, я нутром це чую! Я маю заволодіти ним раніше Ейзенхорта!

Нотки злості звучали в голосі Аліси, стаючи з кожним словом яскравішим і сильнішим. Але не це вразило Квітку. Корснєва вперше сказала «я», а не «ми». Наче дівчина вирішила особисто заволодіти артефактом, аби не допустити влучення його в чужі руки.

По спині Макса поповз холодок. Хлопець згадав, що раніше Аліса вже різко висловлювалася на рахунок Ейзенхорта і Посоха. Але тоді він вважав це особистою ненавистю за всі ті знущання, які їй довелося пережити. Але що якщо це не зовсім те?

Що, якщо Аліса стала одержимою Посохом Асклепія так само, як і сам Ейзенхорт?! Ідея фікс заволодіти артефактом, незважаючи ні на що! Це лякаючі нотки, і Квітці це не подобалося. Вставши і поплескавши дівчину по плечу, він спробував перевести розмову в інше русло.

– Для початку нам треба знайти сам храм! Не дарма ж Делакруа згадував приховане місце, «лоно життя», пам'ятаєш? А це… – хлопець розкинув руками убік. – Це не зовсім схоже на те визначення. Та й твої слова про храм Ісіди.

- Так, ти маєш рацію, щось я трохи розійшлася. - Кивнула Корснєва і вони з Квіткою почали оглядати невелику печеру. Спочатку нічого цікавого вони не виявили. Звичайна місцевість занедбаного гроту під водою. Але коли Максим підійшов до однієї з далеких стін, він покликав Алісу.

Підбігши до нього, Корснєва здивовано оглянула землю під ногами. Складалося враження, що хтось копав тут раніше, не могло бути, що підлога печери в одному місці різко йшла вниз, утворюючи невеликий котлован. Максим уже акуратно стукав кулаком по стіні, прислухаючись. Аліса почала робити те саме. І за хвилину її кулачок ударив об щось дерев'яне.

- Макс! - Буквально верескнула Корснєва. Квітка одразу підскочив до неї.

- Відійди-но, подружко! - Максим ще кілька разів постукав по стіні, шукаючи розміри дерева. Потім відійшов і з силою вдарив ногою. У стіні щось тріснуло, а нога хлопця по коліно провалилася всередину стіни. Висмикнувши ногу назад, Квітка подивився в отвір, що утворився. – Це дошки. Хтось заклав отвір дошками! І досить давно, бачиш, стіна, що обсипається від часу, повністю приховала дерево.

Через п'ять хвилин дерев'яна перегородка була повністю виламана, і їх погляду відкрився лаз. Викладений мармуром, весь у павутинні, він вів своїми сходами вниз, ніби закликаючи мандрівників спуститися.

- Ходімо, чого ми чекаємо! - Аліса схопила друга за руку і потягла за собою, втиснувшись у вузький прохід лаза. Відмахуючись від павутиння, що висіло локонами, вони почали обережно спускатися вниз по сходах.