Посох Асклепія

Наступні три місяці для Ексільї Катотто здалися справжнім пеклом. Щоночі, лягаючи спати, хімік з жахом заплющував очі, боячись кошмарів, які стали невід'ємною частиною його добового циклу життя. Речі, що відбувалися з ним у снах, здавалися настільки жахливими та нелюдськими, що хімік просто не міг уявити, що людина на таке здатна.

Так, він використовував тварин, а останнім часом, і людей для своїх досвідів та експериментів, це було. Але. Було кілька чинників, якими Ексільї кардинально відрізнявся від цього безумця, Чарльза Ейзенхорта. Тварини та люди, над якими Катотто ставив досліди, були всі виключно безпритульними, хворими та безхазяйними. Їх ніхто не шкодував, їх ніхто не шукав.

Цією обставиною Ексільї ніби намагався обілити свої, по суті, нелюдські дії. Тим не менш, те, що творив Ейзенхорт, виходило за всі межі дозволеного. Чого тільки варті випадки у старій клініці, де Ейзенхорт працював хірургом. Клініка, за своєю суттю, являла собою щось на кшталт психіатричного госпіталю, а люди, що в ньому містяться, мали сильні розлади особистості.

Майже тиждень Ексільї прокидався в холодному поті щоразу, коли Ейзенхорт проводив свої страшні досліди над бідними людьми. Лоботомія, кровопускання, лікування стільцем, що обертається, і холодною водою – щоночі було щось нове. Хімік схоплювався на ліжку і довго не міг заснути. Краплі поту градом котилися по його обличчю, спині та рукам, а кисті тремтіли, немов у справжнього п'яниці.

Після жахів психлікарні був тиждень безпам'ятства. Ексільї вже збирався зітхнути спокійно, припускаючи, що потік інформації його «іншої» особистості закінчився, але ні.

Наступний тиждень увірвався вихором кошмарних видінь, які змінювали не тільки сни Катотто, а й неспання. Перший раз це сталося, коли Ексільї йшов на кухню, маючи намір налити собі води.

Реальність хитнулася, ніби він знаходився на палубі, що сильно штормить, і змінилася. Катотто опинився в тьмяно освітленій кімнаті, в якій, крім великого столу, з цілісного шматка мармуру і стовпів-обелісків по кутках більше нічого не було.

Хімік озирнувся і здивовано торкнувся холодної поверхні мармурової плити. Занадто реально, щоб бути маренням, занадто старо по антуражу. Але це також було надто живим, ніби він не просто опинився в старовинній кімнаті, а опинився в ній у той час, коли вона знаходилася. Це ніби пройтися вулицями Мемфісу не зараз, а більше трьох тисяч років тому.

Холодок поповз по хребту Катотто, він гнав від себе думку, яка довбала в його череп, немов дятел. Час, час – це настільки

структуроване явище, що пізнавши саму суть свого мозку, ти можеш керувати ним!

відносна величина, що прив'язувати його до сучасності, минулого чи майбутнього немає жодного сенсу!

В одну з ночей, насичену вологим рюмсанням дощу, Ексільї йшов серед забутих богом пісків, посеред невеликої оази. Він переступав гарячий пісок у своїх лляних босоніжках і з нетерпінням чекав. Коли ж за спиною пролунав знайомий окрик, хімік обернувся і побачив свою дружину! Ексільї кинувся був до жінки, але в останній момент зрозумів, що то не Віоланта.

Так, образ, фігура та риси обличчя були схожі, але це була не його Віоланта! Ця жінка виглядала іншою, хоч і до болю в серці знайомою. Ексільї не міг зрозуміти, звідки знає її? Але незнайома жінка не дала задуматися Катотто, окликнувши його.

- Чарльз, я так скучила, йди сюди, мій Джек ...

При останньому слові очі жінки стали білими, наче зіниці лопнули всередині очних западин, а по щоках потекли криваві сльози. Губи марення скривилися у болючій гримасі. У цій гримасі Ексільї впізнав посмертну маску Віоланти, коли він застав її мертвою в ліжку.

Щоразу після таких сновидінь Ексільї прокидався і ходив по хаті, обмірковуючи спогади. Минуле не хотіло відпускати Катотто, знайшовши лазівку із богом забутих глибин його пам'яті. Воно щоразу підкидало хіміку все нові й нові купи спогадів. Спогадів, перемішаних, приправлених додуманими дрібницями, що прокинулися, і бажаним, яке мозок Ексільї хотів видати за дійсне.