Посох Асклепія

Три тижні лікар нікуди не ходив. Він навіть за продуктами виходив лише тоді, коли у будинку зовсім не залишалося їжі. Роздуми про те ненормальне, що прагне стати ним самим, навалилися на Джека, зануривши чоловіка в безодню глибокої депресії.

Невже не можна вичистити цей світ від

брудних, нікчемних людей!

сміття, яке плодиться і розмножується сильніше і швидше, ніж шкідливі бактерії? Невже всі кошти, хай і жорстокі за своєю суттю, не потрібні? Чому сама людська природа прагне стати порочною, брудною, погрязнути в мерзотності та жорстокості?

Адже, за вченнями, людина – подоба Бога, верх еволюції розумних істот. Або саме вчення – лише прикриття? Ні, це надто складно для розуміння, а голова і так тріщить, ось уже кілька днів! Ще цей стукіт…

Раптом лікар застиг посеред кімнати. Стукіт? Раніше стукоту не було. Він божеволіє? Звідки цей звук, методичний, немов стукають молотком по стіні, або одвірку. Можливо, хтось стукає у дверне кільце, бажаючи увійти? Але кому він потрібний? Після того випадку з померлим пацієнтом та усуненням від лікарської практики, чоловік не з'являвся у клініці. І до нього ніхто не приходив. Але стукіт. Можливо, це знову поліція? Потрібно виглядати впевнено! Жодних натяків на страх, чи причетність.

Він видихнув і попрямував до дверей. Відкривши її, чоловік віч-на-віч зіткнувся зі своїм старим знайомим, доктором психології, Артуром Відсоном. Чоловік усміхнувся і простяг руку до свого циліндра.

- Доброго дня, я вже було, подумав, що ти помер!

- Артуре, якими долями?! - здивувався Джек. - Проходь.

Відсон переступив поріг і поставив свою тростину в куток, пройшов до кімнати. Озирнувшись, лікар психології хмикнув.

- А ти, я дивлюся, не сильно стежиш за порядком, га?

- Ти не бачив, що тут діялося місяць тому, Артуре! – гірко посміхнувся хазяїн квартири.

- Ну, гаразд, це не суть мого приходу, Чарльз. – відмахнувся Артур. - У мене до тебе ділова пропозиція.

– Що за пропозиція? – більше з подивом, ніж з цікавістю перепитав Чарльз. – Ти ж знаєш, мене вигнали із медичної практики.

- Так, я знаю. – кивнув Відсон. - Це, звичайно, не хірургія, але, теж галузь медицини, як не крути. А тобі, Чарльз, я дивлюся, потрібна робота. Як мінімум, щоб перестати докоряти собі.

- Я не зміг їй допомогти, Артуре! – вигукнув Чарльз. Він підійшов до фотографії своєї дружини і взявши її в руки, провів долонею по запорошеному зображенні. - Розумієш, я лікар, і все одно не зміг їй допомогти!

- Припини, Чарльз. - скривився Відсон. - Ти чудово знаєш, що вилікувати запалення легень практично неможливо. Його й визначити можна лише на останніх стадіях, коли вже нічим не допомогти. Та що я тобі пояснюю, ти хірург, ти бачив такі легені багато разів під час операцій!

- Це нічого не змінює. – глухо проскрипів чоловік. – Кажи, що в тебе за пропозиція?

- До Бетлемської клініки потрібен кандидат на посаду директора, бажано лікар. Я й подумав, що ти зі своєю медичною історією можеш їм підійти. – Артур уважно подивився на Чарльза.

– Бетлем? Це психіатрична лікарня, так? – лікар замислився. Слава Бетлемської клініки йшла поперед неї. Але то була погана слава. Занадто багато всяких звірств відбувалося в катівнях цього закладу, надто багато смертей та неврівноважених. Неврівноважених як серед пацієнтів, так і серед персоналу.

- Ну а що? - знизав плечима Відсон. – Гроші там пропонують непогані, все ж таки посада директора, як не крути. А ти без роботи геть, божеволієш.

- Ага, і саме тому ти пропонуєш мені піти працювати в психлікарню?! - хмикнув Чарльз.

- А чому б і ні? У всякому разі, сходи до них, може, там зараз не так уже й погано все. - Артур знову знизав плечима і глибоко зітхнув. - Ти спробував би, Чарльз. Це краще, ніж сидіти вдома і меланхолювати.

- Гаразд, Артуре, я подумаю, дякую за візит. - Чарльз кивнув і подивився на Відсона своїми блакитними очима. Лікар психології зрозумів, що йому час іти і взявши тростину, обернувся на порозі.

- Подумай, Чарльз, це гарна пропозиція. Як мінімум у плані грошей. Прощавай, мій друже.

- Прощавай, Артуре. - Цю фразу Чарльз промовив, зачинивши за лікарем двері.

Так, Артур Відсон мав рацію. Він сидів удома, не працював, зживаючи себе за смерть дружини. З того дня минуло понад півроку, а Чарльз не міг перестати звинувачувати себе в її смерті. Можливо, це і є безумство? Можливо, пропозиція Артура обійняти посаду голови психіатричної клініки не така вже й дурна?

Чарльз знову взяв у руки фотографію дружини. Вона посміхалася йому своїми лініями губ, наче підбадьорюючи. Наче була поруч, дивлячись на нього своїми смарагдовими очима. Чоловік тяжко зітхнув і перевернув фото. На обороті, що вицвіла від часу, виднівся напис, зроблений її рукою: «Чарльзу Ейзенхорту на згадку від Аннет Бекер». Далі, менш вицвіла, йшла приписка тим же почерком: Ти залишишся моїм, Джеку, назавжди! Твоя Аннет».

Ім'я «Джек» було взято в лапки, його дружина так жартівливо називала його іноді. Вони сміялися, а Чарльз відмахувався, на кшталт, він більше не використовує це ім'я. Так як тепер у нього є найкраща жінка в цьому світі, йому нема чого знайомитися, представляючись іншою людиною.

- А в принципі… чому б і ні? - Ейзенхорт підійшов до дзеркала і подивився на свій відбиток. Борода і вуса оздоблювали обличчя практично шубою. Посміхнувшись, лікар дістав скальпель і почав обережно збривати рослинність. Позбавившись бороди і вусів, Чарльз вмився і глянув на себе. О так, тепер він виглядав молодшим років на двадцять! Можливо, це омолодження і подальша робота в Бетлемській лікарні все ж таки допоможе йому?

Допоможе йому знайти

спосіб позбавиться всіх цих брудних і мерзенних людей.

себе, рухатися вперед, відкинувши нарешті минуле? Можливо, його бажання дослідити людський організм набуде нового сенсу в катівнях Бетлемської клініки? Так, Артур прийшов якраз вчасно. Він завжди з'являвся вчасно. Навіть його оповідки з’явились вчасно, прикувавши до себе читачів усього Лондона. Ейзенхорт посміхнувся і видихнув. Що ж, завтра він поїде до цієї багатостраждальної психлікарні!