Посох Асклепія

Жахи Катотто тривали і далі. Хімік не міг нічого з цим вдіяти. Не спати зовсім він не міг, а вимотавши свій організм до краю, Ексільї засинав буквально на ходу. Але навіть у цих випадках йому снилися шматки минулого. З кожним разом ці сни ставали страшнішими і нелюдськішими, з кожним кошмаром він розумів, що людина – це найжорстокіша з існуючих створінь на Землі!

Якось, засидівшись допізна у своїй лабораторії, досліджуючи матеріал для поєднання з клітинами нового вірусу, Ексільї заснув прямо за робочим столом, звісивши голову собі на груди. Він здавався скрюченою мумією, яку посадили на стілець. Худий, виснажений, з витягнутим обличчям через постійні кошмари і недосипи, Катотто виглядав погано.

Очі, заплющені віками, мірно рухалися з боку на бік, наче Ексільї щось бачив уві сні. Раптом він захрипів, а обличчя спотворилося лютою гримасою. Верхня губа хіміка підвелася, немов у вовка, що готується до атаки.

Ексільї озирнувся – він стояв у золотому палаці, серед високих колон, навколо все так і кричало про багатство та розкіш. Високі колони з розписами ієрогліфів, що розповідають життя про найбільшу царицю Єгипту Хатшепсут, йшли високо в стелю. До нього підійшла жінка в царському одязі, з дивовижним нефритовим усіхом на грудях. Ексільї знав цю жінку, це і була правителька Єгипту, намісниця Амона і долонь богів, найвидатніша Хатшепсут!

- Ти щось хотів, Іскатоте? - Недбало кинула Хатшепсут, підійшовши зовсім близько до Катотто. - Говори швидше, у мене немає часу на балаканину!

- На балаканину?! – очі Ексільї звузилися, він хижо закрився, так що верхня губа підвелася. – Знай своє місце, жінко! Це я поставив тебе на престол Єгипту! Без моєї допомоги ти так і сиділа б у своєму храмі Амона й ублажала кожного парафіянина!

- Не забувай, Іскатоте! - скрикнула Хатшепсут, блиснувши очима. - Ти говориш із царицею Єгипту!

- Я говорю з зарвавшейся жінкою, яка занадто багато про себе уявила! - Ексільї люто схопив Хатшепсут за усіх і притяг до себе. - Ти ніщо без мене, люба, запам'ятай це!

- А ти ніщо без нас! - Вигукнула Хатшепсут, але її голос здався Ексільї знайомим.

З подивом хімік розтиснув пальці і пильніше вдивився в обличчя цариці. Прямо на очах, обличчя і постать Хатшепсут почали змінюватися, і ось уже перед ним стояла Віоланта, у своїй старій нічній сорочці, з усіхом на шиї та з палицею в руці. Обличчя його дружини виражало передсмертний біль, губи тремтіли, а очі були широко розплющені.

- Ти забуваєш про нас, любий, не можна так! - каркаючим старечим голосом пробуркотіла Віоланта і розреготалася.

Колони раптово почали швидко обсипатися, деякі впали, а з-за багатьох вийшли постаті жінок. І кожну з них Ексільї знав. Кожну.

- Іди до нас, любий, не забувай нас... - голоси жінок злилися в одну луну, відбиваючись від стін палацу. Примарні силуети стали повільно наближатися, їхні обличчя висловлювали неймовірні страждання та біль. Ексільї замотав головою і позадкував. Не бачачи, куди йде, він спіткнувся і впав, боляче вдарившись спиною. Жіночі постаті з утробним сміхом схилилися над ним, простягаючи до Катотто руки.

- Ні-і-і! - Закричав Ексільї і прийшов до тями. Він лежав на підлозі, боляче вдарившись об підставку для ніг. У лабораторії все також горіло світло, а відкрита книга, куди він записував свої досліди та спостереження за реактивами, валялася на підлозі.

- Диявольські кошмари… - пробурмотів Ексільї і підвівся, потираючи забиту спину. Сьогоднішній «сон» справив на Катотто сильне враження. Шматочки історій, пов'язаних з минулим, виявилися настільки похмурими і глибокими, що хімік навіть спітнів від жаху. Зітхнувши, Ексільї дістався до своєї барної шафки і налив у склянку свій улюблений арманьяк. Насиченого чайного кольору рідина заіскрилася у скляній в'язниці, ніби закликаючи вжити її. Видихнувши, Ексільї залпом осушив склянку.

Цього дня Катотто нічого не робив. Не виспавшись, хімік почував себе розбито, наче його довго били палицями по всьому тілу. Почуваючись погано, Ексільї вирушив на прогулянку. Біля абатства Санта-Марії хімік помітив двох панів. Вони кинулися Катотто в очі через свою французьку вишивку та манери. Не розуміючи, навіщо, Ексільї наблизився до них ближче і почув уривки розмови.

- Ти бачив би ці картини, Франсуа! – один із панів мав витончене обличчя, витягнуте, наче еліпс. Широкі вуса опоясували верхню губу, наче мітла. – Ці роботи надто відверті для нашого часу!

- Як ти кажеш, його звуть? – пробашив другий синьйор. Він навпаки, виглядав, як відгодований борів – круглий, низький, гладкобритий, з невеликими крапельками поту, які постійно скидав білою хусткою. - Жен Макруа?

- Ежен Делакруа, Жак! Його звуть Ежен Делакруа, дуже молодий, але дуже перспективний майстер! Його роботи це щось виняткове! Еротизм, що межує з вульгарністю, що підкреслює реалістичні мотиви! І все це, зауваж, приправлено грецькою культурою, розумієш?

- Хм, треба подивитися його роботи, як потраплю до Парижа.

Далі Ексільї не слухав, він уже швидким кроком рухався геть від абатства. Думки крутилися навколо цього імені – Ежен Делакруа. Катотто нутром відчував, що цей молодий художник може багато знати. Адже, грецькі мотиви та еротизм, це суміш, яка підносить погляд насамперед життя, народження людини як особистості. А де народження і життя, там і темний бік – смерть.

Ексільї потер долоні від передчуття, його верхня губа підвелася, а рот скривився в хижій гримасі. Так, він має зустрітися з цим художником, він має поговорити з Еженом Делакруа!