Посох Асклепія

Ексільї радів, як дитина. Його еліксир, який він назвав «Світло Життя», справді працював. Віоланта виглядала років на сорок із «хвостиком» і мало хто при першому погляді на жінку міг здогадатися, що цей «хвостик» більше п'яти десятків!

Схоже, омолоджуючий ефект жіночого організму разом із зіллям покращеної регенерації дав новий ефект. Наче його дружина готується до чогось. Начебто організм жінки веде лише йому одному, видиму підготовку.

Розпущене волосся, що падає на плечі, очі, що горять надією, все це стало нагадувати Ексільї щось з минулого. Щодня хімік відчував, що його підсвідомість щось хоче йому сказати, але він наполегливо не бажає це приймати. І ось, коли він сидів на вулиці, у своєму кріслі і пив чай, підсвідомість змогла достукатися до нього.

Спогад наринув одразу, наче велика хвиля, повністю змивши його сприйняття реальності. Наче Ексільї тепер був не тут, на веранді свого будинку в Італії, а десь далеко звідси. Так далеко, що навіть погода там здавалася мерзенною.

Тоді він був лікарем, давав людям надію. Того дня він повернувся додому. Плюхнувшись у крісло, чоловік закрив свої блакитні очі. Сьогодні був важкий день. Багато хворих, один гірше за іншого, вони просто вимотали його, висушили насухо. Потрібно піти розвіятися, благо наступного дня вихідний.

Крохтячи, немов старий дід, чоловік підвівся з крісла і підійшов до рукомийника. Кинувши в обличчя крижаної води, він подивився на своє відображення в дзеркалі. На нього дивилося змарніле обличчя втомленої людини. Але, не такий і старий ще він здавався. Провівши пальцями по підборідді, чоловік усміхнувся. Адже ідея прогулятися не така вже й погана. Особливо, якщо під час прогулянки можна зайти в той самий паб, де подають дивовижні реберця та місцеве пиво!

Одягнувшись, чоловік вийшов на туманну вулицю. Погода ніби огортала, бажаючи, щоб люди сиділи по будинках, або місцевим пабам, ніби кажучи – сьогодні буде такий самий сірий та похмурий день. Як і вчора, як завжди в цьому місті. Лікар підняв комір і сховавши голову в плечі, швидкою ходою цілеспрямовано пішов у той самий паб на Волден-стріт.

Зайшовши всередину, він відразу замовив собі випивку та порцію реберців і повернувся спиною до барної стійки. Відразу ж у вічі кинулася постать жінки, що сиділа на відстані. Вона сиділа сама, біля неї стояв келих з ігристим напоєм, мабуть, вином. Незнайомка виглядала просто чудово! Немов сам янгол зійшов із неба і сів за той столик.

Русе волосся, пряме, наче водоспади, прикривало плечі жінки, ніс з горбинкою додавав задуму її погляду. Але найдивовижніше, що кинулося лікарю у вічі, були очі й губи. Погляд незнайомки, хоч і був сумний, але світився двома бездоганними смарагдами. А губи, маючи божественні риси, нагадували чоловікові помах крила чайки. Поки він розглядав незнайомку, приготували його замовлення. Взявши його, чоловік пішов до столика жінки, наче магнітом прикутий до неї.

- Пробачте, я можу тут сісти? - Він шанобливо схилив голову, поставивши свою їжу на край столу. Жінка стрепенулась, наче налякана пташка і уважно окинула зеленими очима незнайомця.

- Так, звичайно, сідайте. – меланхолійно відповіла вона. Здавалося, настрій незнайомки був десь у низу шкали радості.

- Чому така ефектна жінка сумує одна? - Лікар не знав, як завести розмову, він звик не говорити, а діяти. Ті жінки, з якими йому доводилося стикатися, зазвичай самі приходили, роздягалися і казали, що в них болить. Він лише допомагав їм, виписував ліки, робив огляд та давав лікарські настанови.

- Вибачте? – зеленоока гордо підняла на нього очі і завмерла. По її обличчю прослизнула тінь, наче жінка зважувала, як повестися з цим чоловіком. Але вираз заклопотаності на обличчі молодого чоловіка, що підсів, виявився настільки щирим, що вона видихнула. - А, власне, чому б і ні? Адже ви лікар?

- Так, як ви здогадалися? - Чоловік вразився. Він не міг собі уявити, щоб його професію можна було вгадати ось так – за столиком у пабі.

- У вас чіпкий погляд, ніби ви робите огляд, чи що? - Усміхнулася зеленоока. Боже, яка в неї була гарна посмішка! Ці червоні губи та очі кольору соковитої трави повністю прикували погляд чоловіка. - Розумієте? Я була на прийомі у лікарів і бачу цей погляд.

- Я б ніколи не подумав, що така молода і вродлива жінка може потрапити до лікаря. Хіба що з жіночих питань. - Вразився він, розглядаючи незнайомку. На ній було надіто скромного крою сукня з рюшами на рукавах, а невеликий бюст підтримувався акуратно захованим у сукні корсетом, не інакше.

– Ось так завжди. - Знову посміхнулася жінка. - Невже, щоб потрапити до вашого брата, необхідно серйозно захворіти? У мене зовсім інша проблема. Я хворію душевно, останні кілька тижнів.

- Але що сталося?! - Лікар сперся на стільницю і нахилився у бік жінки. Одумавшись, він відсахнувся. - Вибачте, це не моя справа.

- Ні, ні, я розповім. Мабуть, ви якраз ті самі ліки, які мені потрібні зараз. Розумієте, про що я говорю?

Він розумів. До нього приходили пацієнтки, які страждають на меланхолію. Їм просто потрібна була увага та можливість хоч з кимось поговорити. З кимось, хто не розноситиме почуту інформацію за межі кімнати, де вона була отримана.

Виявилось, жінка дізналася, що її чоловік їй зраджує. Чоловік, який ледве спромігся зводити кінці з кінцями, через своє патологічне пияцтво, примудрився завести коханку! І добре б, його дружина була старою бабцею, але ж ні!

Як виразилася зеленоока, їй було лише за двадцять п'ять! Ще цілком собі молода, проте! Знайшов собі сімнадцятирічну красуню, яка не хоче думати про життя, а тільки торгує тілом і сміється за спиною своїх коханців!

Не помічаючи, як це сталося, лікар відповідав на слововилив незнайомки, і під кінець трохи стиснув її долоні своїми. Жінка лише накрила його долоню і з подякою подивилася йому в очі. У цей момент це сталося. Губи зеленоокої відкрилися, немов під час пристрасного стогіну, рожевий кінчик язика відразу змочив їх слиною. Вони дивилися один на одного цілу вічність, тримаючись за руки.

- Вибачте, мені треба йти… - незнайомка різко піднялася і поклавши на стільницю чек, квапливо вийшла з паба. Лікар підскочив і кинувши купюру на стіл, кинувся слідом. Наздогнав він жінку лише за кілька метрів від будівлі.

- Зачекайте! - Він схопив дівчину за руку і розгорнув до себе. По щоках зеленоокі текли сльози. - Не йди... ть. Я хотів би побачитися з тобою знову.

- Що, правда? – шморгнувши носом, безглуздо запитала жінка.

- Так, і це не тому, що… взагалі, коли я зможу знову побачити вас… тебе? – його серце шалено билося, слова плуталися, немов у закоханого хлопця.

- Тоді давайте за тиждень, тут. – незнайомка спритно вислизнула з рук чоловіка і швидкими кроками пішла бруківкою.

- Я чекатиму на тебе!