Посох Асклепія

1773 р. Париж, Франція.

Джозеф слухняно плівся за П'єром, дворецьким сім'ї де Зіне. Підтягнутий, завжди в чистому фраку, весь такий гарненький, П'єр тримав поставу і виконував усі накази з незворушністю каменю. Ось і зараз, дворецький прийшов за хлопчиком, якого викликав до себе його прадід Рін де Зіне.

Джозефу не подобався прадід. Він здавався йому страшним. Дев'яносто три роки, поцяткований зморшками, Рін завжди викликав незатишне відчуття. Ніби знаходишся поруч із старою живою статуєю зі старовинних книг. Наче прадід мав якісь магічні сили. Хлопчик йшов за дворецьким без особливого ентузіазму. Та й який інтерес може бути у дитини десяти років спілкування з дорослими людьми?

Вони спустилися сходами на перший поверх будівлі, пройшли два коридори і опинилися у вітальні, де біля каміна, у широкому кріслі сидів Рін де Зіне. Крісло стояло спинкою до дверей, дозволяючи дивитися на вугілля в каміні, що потріскувало. Ось і зараз постать прадіда височіла головою над спинкою крісла.

- Мсьє Рін, маленький мсьє тут! - Дворецький сталевим голосом звернувся до спини Ріна де Зіні. Фігура заворушилася.

- О, Джозефе, підійди сюди, мій хлопче. Дякую, П'єре, ти вільний. - відіславши помахом руки дворецького, прадід Джозефа махнув правнуку рукою, кликаючи його. - Сідай у крісло, Джозефе. У мене є для тебе сюрприз.

Хлопчик з небажанням заліз на велике крісло. Однак сюрпризи від прадіда Ріна були настільки рідкісні, що хлопчика це зацікавило.

- Так, прадіду, а що це за сюрприз? Нова шпага, чи знову одяг, який надіслали бабуся з дідусем? – Джозеф, хоч і був хлопчиськом, уже мав гостру мову та допитливий розум. Хлопець помічав те, що часом не помічали дорослі.

- Ха-ха-ха! - Рін розреготався хрипким сміхом, потім заспокоївшись, похитав головою. - Ні, Джозефе, це не шпага і одяг. Настав час показати тобі наш найголовніший скарб, ходімо за мною.

Прадід, крехтячи, підвівся з крісла і, взявши до рук свою тростину з головою змії на набалдашнику, призовно поманив Джозефа. Заінтригований, хлопчик з цікавістю пішов слідом.

Вони пройшли коридор, спустилися в підвальні приміщення, опинившись у маленькій кімнатці. Звичним рухом руки Рін узяв зі столу гасову лампу і запалив її. Світло, відкинуте палаючим ґнотом, малювало на стінах кімнати химерні тіні, в яких Джозефу ввижалися страшні чорти. Тримаючи лампу в одній руці, Рін підійшов до однієї зі стін і, помацавши її, натиснув на кладку.

Пролунало клацання, всередині запрацювали механізми, змусивши хлопчика підстрибнути від жаху і сховатись за спину прадіда, схопивши того за камзол. У відповідь на це Рін лише посміхнувся. Незабаром механізми перестали шарудіти, але тут пролунало ще одне клацання, після якого частина стіни пішла всередину.

Джозеф стояв з відкритим ротом і дивився на таємний хід. Таємний хід! Як у старих казках про лицарів, замкі та принцес! Замурований, прихований хід усередині старовинного замку, що відкривається натисканням певного механізму! Він навіть не знав, що в їхньому будинку є справжній таємний хід! Це настільки заворожило хлопчика, що він вийшов з-за спини прадіда і дивився на зяючу дірку темного коридору за стіною, що від'їхала.

- Настав час показати тобі нашу Колекцію, Джозефе! - з гордістю промовив Рін і підсвічуючи собі лампою, першим рушив у відчинені двері. - Ходімо, хлопче, настав час.

Вони спускалися по вирубаних сходах нижче і нижче, хитро завертаючи півколо. Джозеф із завмиранням серця ступав за Ріном, з цікавістю оглядаючи стіни, прикрашені різьбленим склепінням. Ось, потривожена світлом лампи, по стіні, перебираючи безліч лапок, побігла багатоніжка. Джозеф від несподіванки смикнувся.

Спуск виявився не дуже довгим, подолавши трохи більше двох десятків сходів, вони опинилися перед дверима. Поруч із нею у стіні знаходився смолоскип. Справжнісінький смолоскип! Джозеф аж підскочив від насолоди.

- Дідусе, можна, я відчиню двері?! - хлопчик схопив старого за підлогу камзола і з благанням зазирнув у його очі.

- Спробуй, чого там. - Рін підняв Джозефа на руки і підніс до смолоскипа. Хлопчик обома руками схопився за різьблену ручку і потяг униз. Жодного результату. Заспівши, Джозеф смикнув ще дужче – нічого.

- Гаразд, сили у тебе ще обмаль. - Усміхнувся прадід і поставив хлопчика на підлогу. Схопивши смолоскип, старий крякнув, глибше вдихнув, і з силою потягнув важіль вниз. Механізми заскрипіли, засувалися приховані шестерні, після чого двері також поїхали всередину, відкривши прохід.

Зайшовши всередину, вони опинились у широкій залі. Пройшовши залом, Рін запалив кілька смолоскипів, дозволяючи хлопцеві хоч щось побачити в цій темряві. Джозеф витріщеними очима оглядався, крутячись на одному місці.

Тут було дуже багато старовинних речей. У кутку на великому постаменті лежала розкрита книга. Ця книга виявилася настільки великою, що, здавалося, поклади її поруч із Джозефом, вони будуть однакові за зростом! Численні картини займали цілу стіну. На багатьох з них зображувався чоловік, з палицею в руці та зміями біля його ніг.

У центрі був постамент, на якому явно щось раніше знаходилося. Постамент був порожній. А позаду нього, нахилена під кутом, стояла палиця. Такої гарної палиці Джозеф ніколи раніше не бачив! Різьблена, висока, з хитромудрими постатями двох змій, що дивляться своїми головами одна на одну над навершям палиці.

- Як гарно! – заворожено вигукнув хлопчик і повільним кроком підійшов до палиці. - Що це?

- Це Кадуцей, палиця Аполлона. Це все, Джозефе, наша колекція. Ось справжній скарб нашої родини! І скоро ти станеш його повноправним власником!

Хлопчик стояв, відкривши рота від неймовірного відчуття гордості. Гордості за свою родину, яка має справжній підземний хід! За родину, яка настільки багата на секрети та старовинні артефакти, як жодна з графських родин, описаних у книгах! За те, що він росте справжнім спадкоємцем усієї їхньої Колекції!