Розділ 11
Ексільї тріумфував! Так, у нього все ще не вдалося розробити еліксир, здатний покращити дітородні функції організму своєї дружини Віоланти. Так, з моменту початку його досліджень пройшло не два і навіть не три роки, а цілих п'ятнадцять! Але сьогодні хімік зміг створити не менш важливий еліксир. Той, який дозволить його дружині прожити весь час, поки він розбирається в питаннях жіночого організму.
Засіб, який Ексільї створив, викликав покращення регенерації клітин організму, уповільнюючи старіння останнього. Уповільнюючи наполовину звичного. Тобто людина, яка приймала це зілля, могла прожити практично вдвічі довше звичайного!
Італієць буквально прибіг до дружини і, обійнявши красиву, але злегка старілу, Віоланту, почав безмовно говорити, розповідаючи про його досягнення. Під час всього цього швидкого та численного монологу Ексільї не припиняв покривати обличчя та шию подружжя поцілунками.
Віоланта спочатку нічого не розуміла: поведінка чоловіка здавалася жінці дивною. Але, коли до неї дійшло те, що він їй каже, губи Віоланти торкнулася слабка, але все ж таки посмішка. Всередині грудей жінки почала теплитися надія, що тепер вона зможе дочекатися свого щасливого часу материнства.
Еліксир викликав легкі зміни у зовнішності Віоланти. Жінка трохи погарнішала, наче скинула років десять свого істинного віку. Ексільї теж помітив ці зміни і зрадів - значить, еліксир працював правильно! Значить, його цілюща сила у регенерації клітин організму працювала! Це дуже добре, тепер він зможе сконцентруватися на вивченні проблеми жіночої безплідності.
Увечері одного дня, через півроку після першого прийняття Віолантою ліків, винайдених її чоловіком, Ексільї перебував у лабораторії та сидів у кріслі. У кутку лабораторії стояло його улюблене крісло, яке італієць перетягнув сюди для створення більш затишної атмосфери. Щоб він міг відкинути все і розслабитись у цьому кріслі, не залишаючи лабораторію.
Зараз же Ексільї сидів у кріслі і дивився на портрет своєї дружини, що висів на стіні. Тут вона виглядала молодшою, ніж зараз. Воно й не дивно – портрет писався двадцять років тому. Раптом італієць здригнувся. На нього, прямо з портрета Віоланти, дивилася інша жінка. Так, її риси дуже були схожі на його дружину, але також трохи і відрізнялися.
Волосся незнайомки струменіло русявими хвилями по плечах, наче позолочений водоспад. Невеликий ніс із легкою горбинкою на овальному обличчі додавав ілюзію задумливості та мудрості цій жінці. Тонкі губи виглядали симетрично, наче крила чайки в польоті: правильні вигини та тонкі лінії прикували погляд Ексільї, як магнітом.
Італієць довго дивився на нове обличчя на місці портрета його дружини, і його серце раптово почало стукати сильніше. Наче воно згадало, кому належить це обличчя. Ексільї схопився за груди - він не розумів, що з ним, чому йому важко дихати і хто ця жінка на портреті? Одне було незмінне: він достеменно знав образ цієї невідомої жінки, знав дуже близько. Тяжке подих італійця, немов монотонний шум, уривчасто виривався з відкритого рота.
Ексільї сам не помітив, як очі його заплющилися, а образ жінки, що залишився перед очима, знайшов рух, і незнайомка з русявим волоссям усміхнулася йому своїми чарівними вигинами губ.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!