Посох Асклепія

Ейзенхорт був дуже настирливий. Особливо, якщо це стосувалось його мети, до якої хімік йшов нескінченно довго. Шість років пролетіли, наче мить. Шість років, за які багато людей проходять певний етап свого життя, майнули, немов зітхання.

Чарльз корпів над дослідженнями клітин вірусу, намагаючись розгадати секрет його впливу на організм. І він розгадав. Виявилося, що штам, створений Ейзенхортом, мав здатність «відключати» уражені клітини. При проникненні вірусу клітини уповільнювалася активність. Що стосується ослабленим організмом, його клітини повністю припиняли свою діяльність.

Ось вони, ліки людства від самого себе! Необхідно тепер лише трохи відкоригувати сам вірус, щоб він не викликав смертельного результату у здорових індивідів. Це дозволить викосити сміття із планети, залишивши лише сильних та здорових.

Від гордості, що його переповнює, за себе самого і за відкриття в цілому, Ейзенхорт вирішив напитися. Напитися від радості, щоб повністю вирватися з кола своєї лабораторної діяльності. Чарльз підійшов до дзеркала, надягаючи фрак, і вдивився у своє відображення.

Вуса і борода, що вінцем обрамляли нижню частину обличчя, холодні сині очі з капілярами, що лопалися, розпатлане волосся - виглядав хімік так собі. Привівши себе в порядок, Ейзенхорт рішучим кроком попрямував до екзотичної «Квітки пристрасті». Це місце являло собою суміш готелю та борделя. Тут гості могли зупинитися на нічліг, або зняти собі велелюбну красуню.

Пишність «Квітка пристрасті» вражала уяву, а ковзаючі, мов повітря, напівоголені жінки розбурхували кров. Чарльз влаштувався в приватній кімнаті і насолоджувався напоями та наїдками, що з'являлися на столику, немов за помахом чарівної палички. Хімік не помічав, як майстерні жриці кохання міняли страви та наповнювали келихи. Майстерність, як кажуть, не проп'єш!

Через деякий час до кімнати зайшла чорнява і зеленоока жінка. Стрункі ноги, обтягнуті в шовкові панчохи, прикували погляд Чарльза, наче магнітом. Чоловік довго дивився на них, доки не підняв погляд угору. Широкі, хтиво гойдаючися стегна, тонка талія і зухвало відкритий бюст явно натякали на те, що вона принесла не тільки напої.

- Месьє хоче чогось? - Млосний голос, мов стогін, вирвався з червоних губ зеленоокі.

- Месьє хоче ... - Ейзенхорт поперхнувся. Він давно не мав такого сильного бажання, як зараз. - Мсьє хоче все, що може запропонувати мадмуазель.

- Тоді нам варто почати з ближчого знайомства. - Усміхнулася повія і впевненим кроком підійшла впритул до Чарльза. Нахилившись таким чином, що груди призовно хитнулися у бік обличчя Ейзенхорта, жінка з придихом прошепотіла кілька брудних слів. Майже відразу після цього вона опинилася на колінах хіміка, який впевнено стиснув у руках стегна цієї красуні.

- Мене звуть Мадлен, красень ... - сказала зеленоока і облизнувшись, припала до губ Чарльза.

Коли він повернувся додому, Ейзенхорт не пам'ятав. Пам'ять жонглювала шматками спогадів, як п'яний факір, постійно перемішуючи їх, наче калейдоскоп. Останнє, що запам'ятав хімік, це те, що він ввалився додому і дістався дивана, як підкошений звалився на нього.

Сон прийшов одразу, яскравий, сонячний, наче погода на озері влітку. Але, не встиг Чарльз вдихнути від полегшення свіже повітря, як все змінилося. Озеро здибилося кривавими бульбашками, наче закипіло в мить, а сонячна погода змінилася похмурим сірим полотном хмар. Попереду, ніби зіткавшись із повітря, з'явилася постать у сірому.

Придивившись, Ейзенхорт упізнав її. Еліс. Знову ця Еліс! Але тепер Чарльз її не боявся. Його організм втомився від жахів та кошмарів, хімік зло дивився на свою суперницю.

- Я не дозволю тобі занапастити все людство, Чарльз! – крикнула Корц, роблячи крок уперед.

- Ти не розумієш, Елісе! – скривився Ейзенхорт. – Я не збираюся знищувати людство. Я хочу допомогти йому!

- Допомогти? - задихнулася від обурення Корц. – Твоя допомога полягає у знищенні більшої частини населення планети?

– Це не зовсім так. – Чарльз похитав головою. - Ти погано вчила історію, моя люба. Згадай, Елісе. Будь-який масштабний катаклізм, чи то чума, чи виверження вулкана, цунамі, чи зледеніння – все це лише сприяло розвитку людства. Люди, найледачі організми на планеті, Еліс. Їх періодично треба струшувати. Стягати батогом, як рабів у давнину.

- Ні, ти брешеш! Люди поєднувалися заради виживання, а не внаслідок катаклізмів! - Корц махнула рукою. Повітря навколо неї затріщало, ніби в багаття кинули смоляну гілку.

- Саме так, Елісе! Людство не починає думати, доки не вдарить біда! Суть людей у тому, щоб жити та задовольнятися малим. Тим, що вони вже мають. Розумієш? Але, коли трапляється щось, що руйнує їхні маленькі світи, доводиться діяти. Чи мені не знати!

- Але твої методи надто катастрофічні, Ейзенхорт! - Вигукнула жінка. Її зелені очі, не миготливо дивилися на хіміка.

- Вони потрібні. Залишивши в живих найкращих, я дам людям можливість ступити через щабель у розвитку, розумієш? Не замислюватися над тим, що робити з тими, хто тягне ковдру на себе. Через свої хвороби і недуги.

- Це не прийнятно! Я не дам тобі зробити таке! – очі Корц ніби випромінювали зелене свічення.

- Не можна врятувати всіх, Елісе! – посміхнувся Чарльз. - Зберігаючи життя всім і кожному, ти порушуєш цикл життя. Смерть необхідна і часом більше, ніж життя!

- Ні, смерть повинна приходити тоді, коли їй судилося, а не на твоє бажання! Я тобі цього не дозволю… - Еліс змахнула рукою і щось гримнуло.

Ейзенхорт від несподіванки відскочив убік і обернувся. Повз нього пролетів величезний камінь, який зірвався з прямовисної скелі за сто метрів. Швидко обернувшись, Чарльз не побачив Корц. Вона зникла так само зненацька, як і з'явилася.