Він танцював, безсмертний, молодий,
йому було лише сімнадцять років -
він танцював, отримавши усе,
про що бажати міг і не боявся,
що сміх його почують за парканом
цікаві вуха. Вільний од людей,
канікули великі перед себе
він відчував, і біг, і танцював
по вулицях притишеного міста.
І незчисленні хижо перехожі
дивилися услід і біля скроні
крутили пальцями кривими.
Тільки бабця -
яка із урни пляшку діставала,
побачила, як він, уже ногами
землі не попираючи, летів -
останній свідок у земному існуванні -
І гаркнув він од радости:
"Чекай!
Нехай і ти повернешся в сімнадцять
і проживеш удруге так казково,
що і була не мріяла! Прощай!"
Вона дивилася закислими очима
йому услід, на кроці заточилась
і впала в мотлох, вигребла який.
Забилася, закорчилася. Стогін
із грудей висохлих і зморшкуватих вирвавсь -
пекельний жар їй тіло роздував,
немов вишнева лава розповзалась
до кінчиків волосся, нігтів, вій,
і розпирала, наче барабаном
гуділа шкіра, напнута на кості,
гладка і чиста на лиці красивім... -
І як компанія, що кинулась до неї,
здивовано спитала: "Що з тобою?
Ти хвора - чи піддата?"
Відповів
хрипкий ім голос древньої старухи:
"Ой, важко, внучку, важко мені, дітки!.."
І поламався - й срібло потекло
у темінь сяюче -
вона ще говорила,
але сама не чула тотих слів,
що пишні губи створювали...
Раптом
бажання пройняло її та жах,
і наче птах зірвалася на ноги,
і полетіла силою усею
нестрімних ніг по тротуарові,
старі
та вичовгані тухлі залишивши
лежати десь позаду, і вночі
навіки зникла з нашої уваги.
undyber
