Зміст
  • Передмова.
  • Пролог.
  • Частина Перша. Місто Сірих Зон. Розділ 1.
  • Розділ 2.
  • Розділ 3.
  • Розділ 4.
  • Розділ 5.
  • Розділ 6.
  • Розділ 7.
  • Розділ 8.
  • Розділ 9.
  • Розділ 10.
  • Розділ 11.
  • Розділ 12.
  • Розділ 13.
  • Розділ 14.
  • Розділ 15.
  • Розділ 16.
  • Розділ 17.
  • Розділ 18.
  • Розділ 19.
  • Розділ 20.
  • Розділ 21.
  • Розділ 22.
  • Розділ 23.
  • Розділ 24.
  • Розділ 25.
  • Розділ 26.
  • Розділ 27.
  • Розділ 28.
  • Розділ 29.
  • Розділ 30.
  • Розділ 31.
  • Частина Друга. Тисячі Вогнів. Розділ 32.
  • Розділ 33.
  • Розділ 34.
  • Розділ 35.
  • Розділ 36.
  • Розділ 37.
  • Розділ 38.
  • Розділ 39.
  • Розділ 40.
  • Розділ 41.
  • Розділ 42.
  • Розділ 43.
  • Розділ 44.
  • Розділ 45.
  • Розділ 46.
  • Розділ 47.
  • Розділ 48.
  • Розділ 49.
  • Розділ 50.
  • Розділ 51.
  • Розділ 52.
  • Розділ 53.
  • Розділ 54.
  • Розділ 55.
  • Розділ 56.
  • Розділ 57.
  • Розділ 58.
  • Розділ 59.
  • Розділ 60.
  • Розділ 61.
  • Розділ 62.
  • Розділ 63.
  • Розділ 64.
  • Розділ 65.
  • Розділ 66.
  • Частина Третя. Червоний Терор. Розділ 67.
  • Розділ 68.
  • Розділ 69.
  • Розділ 70.
  • Розділ 71.
  • Розділ 72.
  • Розділ 73.
  • Розділ 74.
  • Розділ 75.
  • Розділ 76.
  • Розділ 77.
  • Розділ 78.
  • Розділ 79.
  • Розділ 80.
  • Розділ 81.
  • Розділ 82.
  • Розділ 83.
  • Розділ 84.
  • Розділ 85.
  • Розділ 86.
  • Розділ 87.
  • Розділ 88.
  • Розділ 89.
  • Розділ 90.
  • Розділ 91.
  • Розділ 39.

    Я так і не зміг вимовити назву мерії на мові інфантів. Занадто багато приголосних р та г. Їхнє письмо віддавало ієрогліфами, проте ні в одній зі старих мов таких не було. Але це мене мало хвилювало. Я стояв, немов заворожений та розумів, що не один такий.

    Мерія становила собою високий кам‘яний шпиль на горі скелі. Придивившись, можна було розгледіти поверхи та вікна. Здавалось що з останнього поверху вежі можна дістати до неба.

    - Що ж тут було раніше? — запитав Валерій.

    - Клуб парашутистів?

    Моя відповідь його не вдовольнила, тож він поліз у мережу. А я поволі пішов до неї. Інфант на пропускному пункті вказав саме на неї.

    Ідея побути найманою силою для них не видавалась мені хорошою, проте сидіти в Третогорі я не хотів. Тож доводилось крокувати серпантиновою дорогою зі стовпами, котрі мали її освітлювати в темний час доби. Але через сорок метрів сходами стало відомо, що стовпи не лише для світла.

    На деяких висіли тіла. Валерій позаду вилаявся. В мене похололо всередині, я весь напружився. На стовпі переді мною догори ногами висіло тіло. Шкіри на ньому не було, тож сказати напевне, інфант це чи ні — я не брався.

    - За що його так? — запитав я в перехожого інфанта.

    - Він не зміг пройти посвячення, — відповів той. Злякався болю.

    - Тобто це людина?

    - Це сміття, негідне назви. Слабкий воїн.

    Пригледівся до перехожого. Широкі вільні штани, босі ноги та торс. На поясі у нього висіла катана. На самому тілі були незрозумілі символи чорною фарбою. Колись мені розповідали, що інфанти крім свого релігійного фанатизму всотували культуру самураїв. І культуру якудзи в плані організованої злочинності. Така ось суміш релігії та бусідо.

    До цього часу, я думав то казки, бо в Еліосі організована злочинність була на другій сірій й нічого подібного там не було. А може й було, але мисливці то швидко відстріляли. Залишили весь темний ринок джинам й мали собі спокій.

    Джини конкурентів у плані торгівлі не любили. А мисливці не любили кровожерливих чудовиськ. Рука руку миє.

    Тут джинів не було. Зате була якудза з безшкірих чудовиськ. Пізніше я дізнався, що до складу входили й люди, але замість татуювань, вони здирали верхній шар шкіри в різних частинах тіла. Вступний екзамен, так би мовити.

    - То яке саме посвячення він не пройшов? — запитав Валерій.

    - А тобі яка справа? — зневажливо сказав інфант. — Ти не з сім‘ї. Йди куди йшов!

    Він ступив до нас крок, тримаючи руку на руків‘ї катани. Ми навіть не ворухнулись. Бачили й страшніших. Мабуть, його вибила з колії наша невимушеність. Молодий, запальний інфант чекав, що його боятимуться. Думав, ми прості туристи. Незручно вийшло.

    Заради збереження лиця, він скорчив зневагу й плюнув собі під ноги.

    Заради збереження свого лиця, я дістав зброю, але наводити не став.

    Так ми й розійшлись в різні боки. Він пішов униз до своїх хазяїв, а ми покрокували до ратуші.

    По дорозі ми зустріли ще кілька таких тіл, але зупинятись та розпитувати, за що їх так, вже не було бажання.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.