Розділ 40.

- Мене звуть Юкіо, чим я можу вам допомогти?

Всередині мерія мене відверто розчарувала. Білі стіни, дерев’яні крісла для очікування, килими та картини незрозумілого стилю. Ніяких тобі спалених тіл, фанатиків, проповідей, ритуальних сепуку. Типова бюрократія і все тут.

Юкіо теж був інфантом. Тільки одягнений у сірий костюм та сидів за столом, над яким висів плазмовий телевізор з числами. Й саме зараз на ньому горів наш номер.

Я спокійно показав йому листок, котрий нам дали на вокзалі. Юкіо прочитав його, тоді оглянув нас з ніг до голови.

- Ви не дуже схожі на найманців, — відповів нам.

- А ти багато бачив найманців?

- Кілька. Перед вами зайшли троє. Прибули з Еліоса. Але пішли ні з чим, бо не влаштувала ціна.

- А відомо, куди пішли? — втрутився Валерій.

- Для людей є лише два місця. Нижні райони та Старе Кіото. Вони повинні бути десь там до наступного ранку четверга.

- А що відбудеться зранку четверга? — перепитав Валерій.

Я про всяк підглянув на календар. Вівторок.

- Ми плануємо вирішити наші технічні складнощі, — Юкіо багатозначно поглянув на нас.

Типу, зараз ось я все зрозумію, а тоді жодних пояснень не знадобиться.

- Так є тут хтось, хто зможе дати якусь детальну інформацію по роботі!?

- Вам ось в той кабінет.

Перед самим кабінетом теж була черга. Менша, але рухалась поволі. П‘ятеро різних найманських груп сиділи перед нами. Валерій виріс в Еліосі, тож він уявлення не мав, що відбувається в решті світу. Я теж не дуже уявляв, проте один раз я вже перетнув 4000 кілометрів. Безслідно вони не пройшли.

Ми стали біля стіни, трохи далі від решти. На нас кинули зневажливі погляди, проте цим і обмежились. По коридорах ходили інфанти у формі охорони. На білих стінах в далекому кінці одного з коридорів, виднілись почорніння на стелі та на стінах. Не встигнули перебілити після особливо галасливих відвідувачів.

- Ти знаєш щось про когось з них? — пошепки запитав Валерій

Я оглянув їх. Переважно інфанти та люди. Було ще двоє джинів, і декілька суккубів, але тоді я не надав цьому жодного значення.

- Ось ці четверо зліва, — пошепки сказав. — Різники. Бачиш, в усіх рубці на правій щоці.

- Це ті що…

- Так, — прошипів. — Саме ті.

Цих, Валерій знав, бо саме їх найняв Себастьян Гангрел, щоб вони вбили Ореста. Тоді в них не вийшло навіть з допомогою Арсена та упирів. Але вони могли нас впізнати. Не ця четвірка, бо до нас їм не було справ. Але я сумнівався, що це всі в Третогорі.

- Переважно наймані вбивства та зачистки, — продовжив. — Їх іноді наймають впливові родини різних мегаполісів. Вони як маленька міжрасова армія. Далі глянь на оту трійку інфантів, лівіше.

- Якудза? — придивився Валерій.

- Так, але невідомо, який конкретно то клан. Гадаю маленький.

- А суккуби?

Троє дівчат в чорних нарядах, котрі досить спокусливо обтягували стрункі фігури. Усі брюнетки. І звичні для суккубів маленькі ріжки. Єдине, що відлякувало, татуювання на обличчі. Химерні лінії від вилиць, до губ. І очі. В усіх трьох під очима були темні плями, наче вони давно не спали. Але плями були не від цього. Демоній поволі знищував їх.

- Згідно з татуюваннями, — це якесь сестринство. — відповів. — Може посланниці.

- Хто?

- Шпигунство, замовні вбивства, диверсії. Стандартний перелік. Хоча я не знаю сестринств, котрі дозволяють своїм сидіти на наркотиках. Тим більше на демонію.

- А джини?

- Це брати Луїджі. Наймані вбивці. В Еліосі за них оголошена чимала винагорода.

- Далеко везти, — прошепотів Валерій. — А ось ці, з протигазами?

Троє. Брудні від пилу та машинної мастила. І просто тому, що не мились. Бронежилети, наколінники на плечах рюкзаки. На поясі в кожного висіла сумка з протигазом. Значить вони бувають поза межами мегаполісів. Двоє десь моєї комплекції. Один високий з чималим черевом. Він єдиний, хто ходив у протигазі.

Такого я ще не бачив. У них незручно, важко дихати, скельця запотівають. Але з усіх найманців, саме ці найдовше затримали свої погляди на нас.

- Цих не знаю. Гадаю, кочівники.

Якби запитали мене, то джини з них усіх найнебезпечніші. Їх не вбити сталлю чи свинцем. А в рукопашному бою джини незрівнянні майстри. Від них варто було б триматись якомога далі. Я одного не розумів — що такого мало трапитись в Третогорі, що сюди приперлись усі ці авантюристи?

На Ореста колись відправили кількох найманців.

За нами відправили Фестиваля й Бальдра Малкавіана.

А тут п‘ятеро й ми шості. Ще був Фестиваль та його кодло, проте вони ні з ким не домовилися. Це якщо Юкіо не збрехав.

- Наступний! — з дверей донісся крик.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.