Зміст
  • Передмова.
  • Пролог.
  • Частина Перша. Місто Сірих Зон. Розділ 1.
  • Розділ 2.
  • Розділ 3.
  • Розділ 4.
  • Розділ 5.
  • Розділ 6.
  • Розділ 7.
  • Розділ 8.
  • Розділ 9.
  • Розділ 10.
  • Розділ 11.
  • Розділ 12.
  • Розділ 13.
  • Розділ 14.
  • Розділ 15.
  • Розділ 16.
  • Розділ 17.
  • Розділ 18.
  • Розділ 19.
  • Розділ 20.
  • Розділ 21.
  • Розділ 22.
  • Розділ 23.
  • Розділ 24.
  • Розділ 25.
  • Розділ 26.
  • Розділ 27.
  • Розділ 28.
  • Розділ 29.
  • Розділ 30.
  • Розділ 31.
  • Частина Друга. Тисячі Вогнів. Розділ 32.
  • Розділ 33.
  • Розділ 34.
  • Розділ 35.
  • Розділ 36.
  • Розділ 37.
  • Розділ 38.
  • Розділ 39.
  • Розділ 40.
  • Розділ 41.
  • Розділ 42.
  • Розділ 43.
  • Розділ 44.
  • Розділ 45.
  • Розділ 46.
  • Розділ 47.
  • Розділ 48.
  • Розділ 49.
  • Розділ 50.
  • Розділ 51.
  • Розділ 52.
  • Розділ 53.
  • Розділ 54.
  • Розділ 55.
  • Розділ 56.
  • Розділ 57.
  • Розділ 58.
  • Розділ 59.
  • Розділ 60.
  • Розділ 61.
  • Розділ 62.
  • Розділ 63.
  • Розділ 64.
  • Розділ 65.
  • Розділ 66.
  • Частина Третя. Червоний Терор. Розділ 67.
  • Розділ 68.
  • Розділ 69.
  • Розділ 70.
  • Розділ 71.
  • Розділ 72.
  • Розділ 73.
  • Розділ 74.
  • Розділ 75.
  • Розділ 76.
  • Розділ 77.
  • Розділ 78.
  • Розділ 79.
  • Розділ 80.
  • Розділ 81.
  • Розділ 82.
  • Розділ 83.
  • Розділ 84.
  • Розділ 85.
  • Розділ 86.
  • Розділ 87.
  • Розділ 88.
  • Розділ 89.
  • Розділ 90.
  • Розділ 91.
  • Розділ 92.
  • Розділ 93.
  • Розділ 94.
  • Розділ 95.
  • Розділ 96.
  • Розділ 97.
  • Розділ 93.

    Рорк був не в гуморі. Поки я йшов, кривлячись від болю, бо ребра аж пекли від найменшого поруху, Мартин переповів що я пропустив.

    Шестеро поранених крім мене. Четверо загиблих. Упирі влаштували бійню в девʼятнадцятому секторі. І майже прорвали шістнадцятий. Людей катастрофічно не вистачало.

    - Наступний такий штурм ми не вистоїмо, — підсумував Мартин. — В мене люди ледь на ногах тримаються. Набоїв мало, снарядів до міномета майже немає. Стіну зараз охороняє чотири чоловіки. Решта сплять. Навіть розвідка нікуди не їхала.

    - Я можу почергувати, — запропонував.

    - Ти бронежилет навіть сам не одягнеш.

    - Буду без нього.

    - Краще збережи сили до ротації.

    Прийшли. Він постукав у двері.

    Ніздрі вловили неприємний запах. Вікна закриті. Повітря затхле. Рорк сидів за столом. Зігнутий, над паперами. На столі увімкнена лампа.

    Він поглянув на мене. Мішки під очима вже чорніли.

    - Я привів Ліма, як просили, — відрапортував Мартин.

    - Як твої люди? — хрипко запитав Рорк.

    - Відсипаються.

    - Добре, тобі варто теж подрімати. Це наказ! — додав, аби Мартин не сперечався. — Можеш бути вільний.

    - Слухаюсь!

    За Мартином зачинились двері. Рорк кивнув мені на вільне крісло.

    - Як ребра? — він знову схилився над паперами.

    - Болять.

    Він лише всміхнувся кутиками губ. Написав щось. В абсолютній тиші я чув, як ручка шурхає по паперу.

    - Не часто хтось виживає після зустрічі з носферату.

    - Я б не вижив, якби не прожектори.

    Знову тиша. Рорк поглянув на мене, але нічого не сказав. Не вірив.

    - Я б наказав тебе повісити, — він не зводив з мене погляду. — Ти покинув стіну в розпал бою…

    - Я з неї впав!

    - Не перебивай! — прошипів. — Погнався за упирем. Одним упирем, в той час, як до нас пхались тисячі. І ще й зустрів носферату. Ти не спадковий мисливець, то чому він не взяв тебе під контроль?

    Бо колись мене взяв під контроль Цепеш. Змусив мене запхати власний пістолет в рот. Так би й вистрілив. Але сказати я цього не міг.

    - Чому він тебе не розірвав? З якого дива тут взагалі зʼявився носферату? Ще й Бальдр Малкавіан.

    Впізнали таки. Рорку не важко було пошукати й дізнатись, що він мав би гнити десь в Еліосі.

    - Чому ти не розповів, що за твою голову винагорода? Я маю оце витрачати свій час, аби зʼясувати це все. Мені листи сімʼям загиблих ще дописувати. І не запитуй чому я пишу, а не друкую! Не твоя собача справа.

    - Не планував. Так чому ти мене тоді просто не повісив?

    Замість відповіді Рорк дістав планшет, поклацав пальцями й повернув до мене.

    Я підійшов, придивився.

    Заява Себастьяна Гангрела. Оголошена винагорода за голови двох блогерів.

    - Що ви, трясця, наробили в Еліосі? — запитав Рорк.

    Знав би він, що ми наробили в Третогорі...

    - Мовчиш? Бальдр прийшов конкретно по тебе. І тепер він за стіною. Ти його добряче поранив, як і він тебе. Тільки ось в нього десь є кров. Або є люди, бо днем він не пересуватиметься самостійно. Жодний захисний костюм довго не протримається.

    Згадав Цепеша в мотоциклетному костюмі серед білого дня. Ми якось виступали свідками на суді в джинів. Виявляється він тоді дуже ризикував.

    - Питання, як він це зробив так швидко, не цікавить? — запитав.

    - Запитаємо вже в нього, — сказав Рорк.

    Настрій до цього моменту був не на висоті. А тепер він зник зовсім.

    - Як би ти вчинив на моєму місці?

    - Спалив би ліси навколо.

    - Там є місцеві, дерева і дичина. Дарма переведемо ресурси.

    - Гелікоптер? Аеророзвідка.

    - Вони шукають. В тебе є ще варіанти?

    Вдихнув. Видихнув. Оглянув ще раз кімнату. Занадто темно. Йому пасувала ця атмосфера. Станіслав Рорк, з родини кадрових мисливців. Холодна голова та абсолютна безжальність. А ще амбіції. Це не в кімнаті темно. Це в серці у нього темрява. Постійна оборона від чудовиськ породжує втому. Втома забирає ресурси з тіла.

    Невідомо на скільки його стане. Але поки він не зламався. Він не самурай Хімімото. В того був кодекс честі. У Рорка лише темний, як його кабінет, розрахунок.

    Він ось дивиться на мене, всміхається лише кутиками губ. Знає.

    - Ми не сильно відрізняємось одне від одного Ігорю. Можливо це і було причиною наших сварок під час навчання.

    - Ти хочеш заманити його в Рагнарок, — проігнорував його крайні слова. — Ти навіть дозволиш йому пройти за мною.

    - Легше битись, коли ворог з одного боку, ніж коли в тилу.

    - Тільки як ти його стримаєш? Бальдр не якийсь упир.

    - Памʼятаєш, я говорив про електростанцію?

    - Ти хочеш аби я її запустив. Я тобі що, електрик?

    - І про це я подбав.

    Я збирався йти. Але і далі стояв.

    - Це ж не все, вірно? Що тобі ще потрібно? Доступ до сервера в архівах? Вціліле обладнання з клініки? Якась захована зброя?

    Рорк не відповів. Він схилився над паперами. Його погляд швидко пробігся по кількох рядках на аркуші. Ручкою щось дописав. Поставив внизу підпис.

    - Ми на межі, — тихо сказав. — Якщо не встоїмо, та голодна потороч розійдеться по лісах і дорогах. Біля Рагнароку є кілька поселень. Люди, переважно. Їхні смерті будуть на нашій совісті, якщо ми взагалі доживемо до того моменту. Так більше не може продовжуватись. Мусимо ризикнути. Мусимо зробити все, аби вистояти.

    - Красиві слова, — фиркнув. — Коли мене шматуватимуть упирі, обіцяю їх згадувати.

    - Нас так чи інакше колись пошматують!

    Рорк вдарив кулаками по столу. Піднявся. Підійшов до мене впритул. Погляди зустрілись. Втома в його очах потрохи відходила, вступаючи місце для люті.

    - Я взяв на себе відповідальність за людей. Взяв відповідальність за безпеку території навколо сраного Рагнароку. Рік за роком я ось так пишу похоронні листи сімʼям людей. Моїх, трясця, людей! Я знаю, ким мене вважають. Безжальний садист, мʼясник, кат. Хай вважають. Мені наплювати. Але це мої люди! Мої, трясця! Це мій обовʼязок зберегти якомога більше життів. І твій теж! Ми приносили присягу захищати цей граний в гузно світ! Захищати людей! А, як командир, я клявся берегти ще й своїх мисливців. І тебе в тому числі. Тому ти не підеш на свідому смерть. В тебе буде вікно для виходу.

    Він підійшов ближче.

    - Але ти підеш, Ігорю. А треба буде, побіжиш зі своїми зламаними ребрами. Або поповзеш виконувати, сраний наказ! І виконаєш! Або висітимеш на шибениці, як приклад для всіх. Тож ти підеш. Тому, що тут твої люди теж! Тому що я так сказав!

    Він замовк. Важко задихав. Сів за стіл. Взяв інший аркуш паперу. Поклав перед собою. Кілька секунд просто дивився на нього. А тоді взяв ручку і почав писати.

    - Можеш іти, — тихо сказав він.

    Я покрокував до дверей. Йти було боляче. Далеко по Рагнароку з такими ребрами я не погуляю. Схопився рукою за дверну ручку.

    Зупинився.

    - То в цьому твій секрет? — запитав. — Бути для своїх людей страшнішим чудовиськом за упирів?

    Він знову слабо всміхнувся.

    - І це я чую від тебе? Людини, котра вбиває заради переглядів? Але хай буде по твоєму. Я буду для них ким потрібно. Заради їхнього ж добра, — махнув рукою, аби я таки вийшов.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.