Стрімер. Довга Дорога Додому.

В мережі ще гуляло відео, де Пророк відрубав йому голову. А тепер він ось тут. В місці, де я найменше очікував його побачити.

- Але я сам бачив, як вам відтяли голову!

Ілай помасажував шию і знизав плечима. Він зістрибнув униз до мене. Підійшов ближче.

- Мисливцям таки не сидиться на стіні, — він наче бачив мене крізь броню. — це ти вимкнув мій РЕБ? Чи твої побратими?

Я не встигнув відповісти, як він висмикнув патронну стрічку з кулемета.

- Не переживай, я поверну все як було. Сам розумієш, падіння високе, десь зараз випадково спрацює, а мені потім зі стіни себе віддирати.

Старий присів біля мене. Принюхався. І скривився.

- Це якийсь новий часниковий спрей, чи ви там на стіні ширяєтесь незрозуміло яким наркотиком?

- На стільки сильно смердить?

Ілай схопив мене руками за плиту на грудях. Напружився і підняв. Я чекав, що він спробує мене витягти з костюма. Як він прожив стільки часу без крові?

- Смердить, це слабо сказано.

В Еліосі саме Ілай Третинний допоміг Оресту Лютому вивести отруту з крові. Для цього ми перебили ціле вампірське кубло. Мене ще довго потім Василь Грім мордував паперовою роботою за це.

- Знаєш, скільки вас, придурків, ось так ось просяться піти наводити лад на сірих зонах? — говорив мені. — А я потім цілим взводом лажу, дістаю їх з тієї сраки, в яку їх загнав дурний героїзм. Ти повернувся сам, тому вважай, легко відбувся...

І з цими словами у мене додавалось ще кілька сотень заяв та рапортів. Половину з них мисливські діловоди завертали назад. Хтось дивився зі співчуттям, немов тихо промовляючи: ти сам знаєш за що.

Ілай допоміг мені вилізти з шахти. Тоді взявся за важіль на стіні й смикнув його. Металеві двері зі скрипом зачинились.

- Ходи за мною. Ліхтар не вмикай.

Щоб полагодити надходження набоїв у кулемет, мені потрібно вилізти з джаґернаута. Робити цього я не хотів. Сам костюм тепер рухався важко. Два падіння далось взнаки. Не встиг вступити в бій з упирями, а вже пошкодив мисливське майно. Прекрасно, просто прекрасно.

Ілай вів мене ще одним темним коридором. Я не вмикав ліхтар, йшов за ним насліпо. Вибір у мене невеликий. Зустрітись зі старим носферату під мегаполісом, що аж кишить упирями. Хоч не застряг у шахті ліфта.

- У мене давно не було співрозмовників, — прошепотів Ілай. — Але мусимо потерпіти, доки не дійдемо.

Я не заперечував. В голові складався список запитань. І перше з них: як можна пережити власну смерть?

Ілай зник попереду. Я не бачив його, лише чув, як брязкають ключі. Тоді, як ключ повертається в замку. Ілай відчинив ще одні двері.

Зайшов за ним. Тут нарешті було світло. Дещо тьмяне, приглушене, але порівнюючи з тим тунелями — я мусив заплющити очі.

Під ногами щось загуділо. Я спробував зробити крок, але джаґернаут не рухався. Всередині стало темно. Увімкнув сонар. Нічого не сталось. Костюм не реагував на жодну мою дію.

- Не переживай, так потрібно, — отвір на спині відкрився.

Ілай був просто позаду мене. Одна за одною з мого тіла виходили голки. Я чекав, що він силою висмикне мене, проте старий цього не зробив.

- Зможеш сам вилізти?

Ілай не чекав відповіді. Просто пішов далі. Джаґернаут не міг зрушити з місця. Зброя, котру я поставив у спеціальні відділення, теж не піддавалась. Магнітна рукавиця не вмикалась.

Вже коли я виліз, переборюючи біль в голові, грудях та ребрах то зрозумів, що Ілай завів мене просто в магнітне поле. Здоровенна магнітна плита на підлозі. Якби упирі мали б хоч краплю глузду, однією цією штукою, вони б знешкодили нас по одному. Ставиш її і чекаєш, доки мисливець в джаґернауті не наступить на неї. І все, можна викурювати його з цієї бляшанки.

Пішов за ним, облишивши марні намагання дістати хоч якусь зброю. Однаково без костюма я йому не рівня.

Піднявся металевими сходами. Кожний крок віддавав болем.

- Ласкаво прошу в мою маленьку лабораторію.

Приміщення, на диво було краще освітлене. Збоку старий диван, решту місця займали столи з усім можливим приладдям. Мікроскопи, мензурки, перегонні куби. На деяких світили лампи. Замість однієї стіни було гігантське скло, темно зеленого відтінку.

Ілай тим часом наблизився до мене. В руках тримав чашку з якоюсь мутною чорною рідиною.

- Це зніме біль, — простягнув мені. — І виведе з тебе токсин від тривало перебування в костюмі.

- Ви багато знаєте про джаґернаути, — але чашку таки взяв.

- Я знав конструктора особисто, — посміхнувся старий. — Допомагав йому з механікою. Іронія долі, бо через два десятки років кілька таких намагались мене вбити. Майже вийшло.

- В Пророка теж, майже вийшло?

Ілай замовк. Я відсьорбнув з чашки. На смак, як помиї, ще й гіркі. Але біль одразу почав згасати. Ніби не зник, а просто відходив на задній план.

Ілай тим часом підійшов до скла. Не випускаючи чашку з рук, пішов за ним.

- Іноді я б хотів, щоб у Пророка вийшло, — тихо сказав Ілай. — Але смерть для мене не кінець.

- Я не розумію.

- Я теж не розумію. Але кожного разу, коли мене хтось вбивав, а це на початку війни було часто, я приходжу до тями ось за цим склом.

Я придивився уважніше. Про всяк протер очі, з недовірою поглянув на чашку. Чи бува, не привиджується мені.

За склом була окрема пуста кімната. Ні столів, ні меблі — лише двері, котрі вели сюди. Посеред кімнати просто в повітрі висіла чорна пляма. Вона мала нечітку геометричну форму ромба. По краях блистіли помаранчеві контури.

- Кажуть, від поєднання помаранчевого і чорного можна збожеволіти, — Ілай говорив немов сам до себе. — Іноді думаю, що я таки збожеволів. Думаю, що весь час я провів ось тут, а все що було за межами моєї лабораторії то мені просто приснилось.

- Чому ви мені це все розповідаєте?

- Бо самому до себе мені говорити вже набридло. А так, вперше за довгий час живий співрозмовник. Дозволь спитати, юначе, звідки я тебе знаю?

- Ви допомагали з переливанням крові моєму другові, Оресту Лютому, в Еліосі.

Ілай уважно глянув на мене. Примружив погляд з під круглих окулярів.

- Пане Лім, я правий?

Кивнув. Вичавив з себе посмішку.

- Не впізнав, перепрошую. Далеченько від Еліоса. Орест теж тут?

Він, здавалось, пожвавішав.

- Орест більше не з нами.

- Шкода-шкода, — сказав тоном, котрий чітко дав зрозуміти: не шкода. — Хороший хлопчина був. Наївний, але сміливий. А може наївний, тому й сміливий. Ви тоді багато шуму наробили. Але що ти робиш тепер під землею в Рагнароці, пане Лім?

- Ви не повірите, але я заблукав, коли шукав архіви.

Ілай відійшов від скла. По дорозі до одного зі столів, він таки не стримав тихого сміху. Провів його поглядом. Зробив ще ковток з чашки.

- Не зважай, — продовжив Ілай, гигикаючи. — Просто ти підняв мені настрій.

- Дозволите поцікавитись, як саме?

- Хтозна скільки років пройшло, а мисливці дотепер вірять у мої вигадки. Можливо навіть додумали щось своє. Що ти шукав тут? Ядерну зброю, секретні матеріали про розлом? Рішення проблеми перенаселення від упирів? Ліки проти невиліковних хвороб?

Старий носферату, а тішиться, наче дитина, котра надурила когось на перше квітня. Ох, Станіслав Рорк плюватиметься, якщо я доживу до моменту, аби розповісти йому.

- Розумієш, пане Лім, колись ця вигадка була корисною, щоб на архіви не впала якась бомба і шахту якою ти сюди спустився, не завалило. Було б неприємно, якби це місце було знищене.

- А ви не переживали, що хтось з мисливців сюди прийде шукати?

Замість відповіді Ілай, немов ненароком, показав ікла. По тілу пройшов холод. Зовнішність оманлива, не треба це забувати.

- Але я тоді був молодшим і дурнішим, — він поглянув у мікроскоп. — Зараз я б такого не зробив.

- Що змінилось?

Ілай на хвилину відірвався від мікроскопа. Уважно глянув на мене.

- Пʼятдесят років це доволі довгий термін. Я вбивав, помирав, мав владу та могутність й втрачав усе за одну мить. Я мандрував світом. Іноді успішно, іноді ні. І кожного разу я опинявся тут. Саме в цьому місці. Саме біля тієї плями, за склом. Я стомився, пане Лім. Я ситий по горло смертями та насиллям. Десь по те місце, в котре Пророк вдарив мечем. З мене вистачить цього світу, котрий я ніяк не можу покинути. Тож все, що я роблю зараз, це намагаюсь дослідити ось цей мікророзлом.

Я поглянув на пляму ще раз. Щось в мене смикнулось. Захотілось торкнутись її. Підійти до неї впритул.

Я не одразу зрозумів, що гладжу долонею скло. Миттю забрав її. Зробив ще ковток. Це у мені говорить кров хранителя розлому.