Розділ 9.

Не вийшло.

Звуки перших пострілів запакували нас в землю. Валерій ліг за стіною. Але навіть в такому положенні він міг керувати дроном.

Я підсунувся ближче, глянув в монітор. Дрон знімав згори. На моніторі було видно лише спалахи. Звуки ми чули й самі. Упирів було більше. Постріли стали рідшими.

Тепер чулись крики й гарчання упирів. Потім постріли стали взагалі поодинокими.

Спочатку звідти спробував виповзти Берсерк. Він повз лише руками, ноги безсило висіли позаду. Він лише на половину виповз на сонце. Лице перекошене від страху. Йому залишалось ще трохи, коли дві худі сірі руки з довгими пазурами схопили його за ноги й потягли назад. Крик змінився на агонію.

Віддам належне молодшому, тому котрий Череп. Він вилетів з вікна з упирем на спині. Сонце смертельне для тих потвор. Відсутність пігментів робить їх шкіру вразливою до ультрафіолету. Сірий худий упир почав диміти, але зубів з шиї Черепа не забрав. В найманця підкосились ноги й він впав. Упир залишився згори. Шкіра запалала. Ми заворожено дивились, як упир перетворювався на попіл. Череп під ним лише смикався, а з під нього витікала калюжа крові. Перекусив таки сонну артерію.

Камера весь час знімала все згори. Валерій побілів.

- Таки не вийшло, — сказав йому.

Він дивно глянув на мене, але не промовив ні слова. Мені іноді здавалось, що йому не подобаються мої методи.

Дістав з підсумка гранату. Запхав в підствольний гранатомет. Націлився вище будівлі. Прицілився й подумки порахував відстань. Мав би поцілити.

Граната вилетіла з ляском. Описала дугу й впала на дах.

Я знову заховався за стіною й потягнув Валерія за собою. Вибух, шматки бетону розлетілись на всі боки. По стіні, за котрою ми заховались застукали малі уламки. Кожний з них став би для нас смертельним. Але за стіною нам нічого не загрожувало.

- Це і є твій план? — запитав Валерій. — Обвалити стелю?

- Не зовсім.

Я вийшов з-за укриття. Наступну гранату відправив в приміщення. Знову заховався від вибуху. Дим, уламки, звук наче відставав. Один з упирів вилетів звідти. Його викинуло вибуховою хвилею. Тепер можна йти.

Світло з даху забезпечить мені безпечний коридор і дасть змогу відійти. Коліматор на автоматі дозволяв краще бачити в темряві. Рухався швидко. Автомат перед собою. Очі тепер бачили все через приціл.

Першого я вицілив навіть не дійшовши. Відправив кілька куль в тіло. Пройшли на зовні, вирвавши з потвори шматки тіла. По вухах вдарило від пострілів. В голові задзвеніло. Відкрив рот, щоб знову почати щось чути. Швидко підбіг до складу.

Припав до дверей. Закотив гранату. Вибух, тваринні крики. Хоча більше нагадувало скавуління. Зайшов.

Упирі жили серед уламків та решток того, що колись збудували люди. Вони прийшли вже в зруйнований склад. І їх влаштовували ці руїни. Подобалось жити у власному лайні. Жалюгідне існування…

Вицілив ще одного. Дві в груди. Віддача смикнула автомат вгору і третя куля вибила потворі мізки. Сіре тіло звалилось на уламки. Лише шкіра обтягувала кістки. Обличчя (те що залишилось) лише віддалено нагадувало людське. Дуже віддалено.

Упирі марно намагались прийти до тями. Вони хотіли оточити мене, але ці спроби виглядали повільними та млявими. Я забіг в коло світла і став швидко вицілювати їх по одному. Як мішені в тирі. Стріляв короткими чергами. Два-три патрони відправлялись в монстрів.

Автомат клацнув холостим. Швидко замінив магазин. Дослав патрон в патронник. Вицілив ще одного. Відлуння пострілів не дозволяло нічого чути. Валерій щось говорив в навушник, але я не міг розібрати що саме.

Решта сховалось за уламками в тіні. Навіть до них на інстинктивному рівні дійшло, що без захисту вони просто мішені. Я збився з рахунку, скільки їх ще вціліло.

- Валерій, ввімкни сканування.

- Зараз.

Припав на коліно. Автомат перед собою. Тепер треба слухати, ігноруючи дзвін у вухах…

Те, що упирі розумніші, ніж здаються, треба тримати в голові завжди. Хтось з них додумався кинути в мене кам‘яною брилою. Ухилився. Ще один камінь вдарив в спину по бронежилету. Якби його не було, то мені б перебило хребет. А так завтра буде лише синець. Мене повело вперед в тінь. До обличчя миттю простяглись пазурі. Чорні гострі нігті спробували вибрати мені очі.

Відхилив корпус назад. Автомат вдарив чергою від пояса. Упир завив і зник в тіні. Я пустив навздогін ще кілька патронів, але навряд чи влучив. Вискочив знову на світло. Ухилився ще від одного каменя. Брила в третину мене полетіла до виходу.

- Ще троє! — прокричав Валерій. — Постійно рухаються, обходять тебе по колу.

- Скажеш, коли вийдуть з-за укриття!

Дістав з кишені сигнальну ракету. Коли я йшов геть з ордену то прихопив з собою достатньо матеріалів. Ракета мала в собі ультрафіолетові частки.

- Зараз! — прокричав Валерій.

Зламав її пополовині. Підняв над головою. Весь розтрощений склад освітило від фіолетових спалахів. Упирі закричали, світло виїдало очі.

Я кинув сигналку в укриття ближче до двох упирів аби вони не встигли заховатись. Так двох і поклав кулями.

- Ігорю, він тікає! — кричав Валерій.

Розвернувся. Під стелею були вентиляційні труби, достатні аби упир міг повзти. Монстр вискочив на вцілілу бетонну колону, відштовхнувся ногами й схопився руками за трубу. Зловив його в приціл. Клацнув.

Нічого не сталось. Закінчились набої.

Упир підтягнувся і заліз в трубу. Зарядив гранату в підствольний гранатомет. Прицілився. Потрібно оцінити відстань…

- Чого ти чекаєш?

- Не заважай.

- Він тікає…

Вистрілив. Граната залетіла точно в трубу. Вибух. З вентиляції вирвалась пилюка з кров‘ю.

Дрон полетів шукати інший кінець труби, але в цьому вже не було необхідності. Після такого ніхто не може вціліти.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.