Зміст
  • Передмова.
  • Пролог.
  • Частина Перша. Місто Сірих Зон. Розділ 1.
  • Розділ 2.
  • Розділ 3.
  • Розділ 4.
  • Розділ 5.
  • Розділ 6.
  • Розділ 7.
  • Розділ 8.
  • Розділ 9.
  • Розділ 10.
  • Розділ 11.
  • Розділ 12.
  • Розділ 13.
  • Розділ 14.
  • Розділ 15.
  • Розділ 16.
  • Розділ 17.
  • Розділ 18.
  • Розділ 19.
  • Розділ 20.
  • Розділ 21.
  • Розділ 22.
  • Розділ 23.
  • Розділ 24.
  • Розділ 25.
  • Розділ 26.
  • Розділ 27.
  • Розділ 28.
  • Розділ 29.
  • Розділ 30.
  • Розділ 31.
  • Частина Друга. Тисячі Вогнів. Розділ 32.
  • Розділ 33.
  • Розділ 34.
  • Розділ 35.
  • Розділ 36.
  • Розділ 37.
  • Розділ 38.
  • Розділ 39.
  • Розділ 40.
  • Розділ 41.
  • Розділ 42.
  • Розділ 43.
  • Розділ 44.
  • Розділ 45.
  • Розділ 46.
  • Розділ 47.
  • Розділ 48.
  • Розділ 49.
  • Розділ 50.
  • Розділ 51.
  • Розділ 52.
  • Розділ 53.
  • Розділ 54.
  • Розділ 55.
  • Розділ 56.
  • Розділ 57.
  • Розділ 58.
  • Розділ 59.
  • Розділ 60.
  • Розділ 61.
  • Розділ 62.
  • Розділ 63.
  • Розділ 64.
  • Розділ 65.
  • Розділ 66.
  • Частина Третя. Червоний Терор. Розділ 67.
  • Розділ 68.
  • Розділ 69.
  • Розділ 70.
  • Розділ 71.
  • Розділ 72.
  • Розділ 73.
  • Розділ 74.
  • Розділ 75.
  • Розділ 76.
  • Розділ 77.
  • Розділ 78.
  • Розділ 79.
  • Розділ 80.
  • Розділ 81.
  • Розділ 82.
  • Розділ 83.
  • Розділ 84.
  • Розділ 85.
  • Розділ 86.
  • Розділ 87.
  • Розділ 88.
  • Розділ 89.
  • Розділ 90.
  • Розділ 91.
  • Розділ 49.

    Навіть якби Жеррар не підійшов до нього на уклін, я б однаково його впізнав.

    До цього мені всі інфанти були на одне лице. Всі, окрім Хімімото.

    На ньому було кімоно, чорний низ, білий верх. Саме кімоно сиділо досить вільно, відкриваючи чисельні рубці на грудях. М‘язові тканини зростались неправильно, видно порізи колись були досить глибокі. А враховуючи повну відсутність шкіри на інфантах, від погодних умов рубці на м‘язах могли й не зажити. Тому в Хімімото сліди порізів були перетягнуті чорними нитками.

    На обличчі теж рубець від чола до щоки, через око. Власне, цього ж ока не було. Замість нього скляний протез. Інше, чорного кольору, дивилось на всю картину важко, туманно й навіть з люттю.

    На боці у нього катана. Ніколи не розумів оцю любов третогорівських інфантів до самурайства.

    Але чомусь вони гармонійно вписались в культуру країни, котрої тепер не було. Жодної країни тепер не було. Були міста республіки, міста тиранії. І був третогор: місто вогняної теократії.

    Жеррар тим часом показав у наш бік. Я стояв поряд з обома джинами, весь в синяках, пилюці та подряпинах. Такий самий Валерій стояв біля суккубів.

    Хімімото звірив нас важким поглядом. Коротко кивнув одному з супроводжуючих інфантів. Той не вагався. З дивною покірністю поспішив до нас. Замість вклонитись, ледь зігнув голову.

    - Хімімото сан запрошує усіх вас випити з ним чаю.

    Поглянув на Жеррара. Тому було зовсім погано. Він ледь стояв. Та й мені добряче дісталось. За стан джинів та суккубів говорити важко. В однієї з них кривава рана на руці нижче ліктя. В Клари розбита губа. Третя сестра трималась за лівий бік. Лише джини були повністю не ушкоджені. Хіба що одяг у крові, але й то не в їхній.

    - Ми матимемо за честь, — відповів інфанту.

    Той поглянув на мене так, ніби іншої відповіді бути не могло. Хоча частково так і є. Образити його відмовою ідея вельми сумнівна.

    Часу обнишпорити тіла не було. Ми з джинами якось однаково сумно глянули на мертвих найманців. Досить непогані бронежилети та гвинтівки. Але ці трофеї дістануться людям Хімімото. Мисливцям заборонено трофеїти ворога. Хоча переважно з чудовиськ не було чого взяти, нести будь-що від чудовиськ на зелені зони — заборонено під страхом смерті.

    Але я вже не мисливець. Боєзапас у мене не нескінченний, зброя може вийти з ладу. Та й грошей в нас не так і багато. Іноді я розумів, що доведеться взятись за роботу на стороні, аби було за що повертатись назад. За умови, що ми взагалі дістанемось туди. Перше місто на нашому шляху й ось як воно все повернулось…

    Йшли ми за поводирем з інфантів. Жеррар залишився з Хімімото. Голова якудзи вирішив побути серед постраждалих. Частково це підійме його репутацію. Навіть попри те, що його люди оберуть тіла й матимуть досить непогане спорядження.

    Або він дійсно співчував. Головне, аби він не довідався, звідки з‘явились найманці. І по кого вони дійсно прийшли.

    Нас вів один з його людей. Теж в кімоно й з мечем на поясі. Він іноді буквально спалахував, але швидко згасав. Молодий ще. Не вміє стримувати гнів.

    Йшли вузькими провулками Хатаке. Доводилось йти по одному. Чимось це нагадало Еліос з його першою зеленою зоною. Вузькі проходи, в котрих легко заблудитись, якщо не знати куди йти. Стіни були чисті. Самі вулиці прибрані. Хто б тут не мешкав, а про Хатаке він піклувався.

    - Нам дуже прикро стосовно інциденту, — говорив провідник. — Місцева влада зовсім пустилась берега, наймаючи різних найманців звідусіль.

    Можна подумати, ви так не робите…

    - В них немає честі, — продовжував провідник. — Вони готові на безглузді жертви серед мирного населення. А повинні його захищати.

    Якщо Хімімото коли-небудь переможе й ось цей безшкірний самурай до цього доживе, може він буде захищати людей. Але для цього мало зійтися безліч умов.

    - Хто така Марта? — пошепки запитав один з братів Луїджі.

    - Не знаю. Може хто з суккубів позаду?

    - І тому ти промовив її ім‘я, стоячи над трупом?

    - Адреналін робить всіляке.

    - Та не заливай, мисливцю! — скривився джин. — Що ти крутиш, як упир сонцем?

    - Тоді не став запитань, на котрі у мене немає відповідей.

    - То краще б тобі їх знайти, — Клара весь час йшла позаду. — Бо то забагато ризиків заради тебе й твоїх друзів…

    - Ви хотіли дізнатись, що запропонує Хімімото — огризнувся. — Ще й чаю вип‘єте.

    - Нічого ти не розумієш, мисливцю, — я не обертаючись розумів, що Клара неприємно всміхнулась.

    Уточнювати не став. Суккуби боялись зустрічі з Хімімото саном, бо на їх руках кров інфантів. А ці не вибачають. Джини хотіли зробити все моїми руками. А тоді прийняти остаточне рішення та йти на уклін. А тут порядок поміняли місцями.

    Інфант жестом велів зупинитись. Тоді миттю притулився до стіни. Ми зробили так само.

    Вузький провулок вивів нас з Хатаке на широку центральну вулицю старого Кіото. По ній бігли інфанти. Багато інфантів. Усі з червоними пов‘язками на руках. Муніципальна варта. Вони пронеслись двома колонами. Позаду йшов один з Іпритів. Йшов у довгій чорній накидці. Ріжки на черепі здалеку виглядали наче корона. За ним йшли ще дві колони інфантів. Ці вже роззирались по боках.

    - Вниз! — провідник махнув рукою.

    Джини просто зникли за стіною. Ми з Валерієм присіли. Сестри схопились за руки й щось шепотіли. Кілька муніципальних глянули в наш бік, проте нас для них ніби не існувало.

    Люди та інфанти розступались перед всією процесією. Деякі інфанти складали руки в молитві та простягали над головою. Одразу згадав вокзал Третогора з зображеннями іпритів та оті проповіді з динаміків. Іприти тут святі. Це мені не подобалось. Бачив вже персонажів, котрі мали своїх послідовників. В наш бік ніхто не дивився. Та й навряд чи хтось би звернув на нас увагу. Іприт йшов туди з такою ж ціллю, що й Хімімото. Гадаю, різників та кочівників у свиту не брали з очевидних причин. Це завтра зранку вони підуть робити брудну роботу. Зараз потреби в них не було. Навряд чи Хімімото готовий приймати там бій.

    Що ж до мене, то вибір очевидний. Потрібно просто перечекати різню. По можливості, якомога далі від поля бою. Можливо вдасться навіть втекти, доки влада Третогора битиметься з бунтівниками.

    Врешті процесія пройшла. Як тільки вони повернули за кут, мешканці та гості старого Кіото повернулись до своїх справ. Були й такі, що пішли за процесією. Їм було цікаво. Нам цікаво не було, тому ми швидко перейшли центральну вулицю та повернули в інший провулок. Червоні цегляні будинки в три поверхи. З обох боків були двері зі сходами. Кілька жінок руками прали на сходах одного з будинків. До них підходили діти і доливали теплої води. Брудну виливали просто на вулицю, тож поки ми пройшли весь провулок був як суцільна калабаня. Як в старі часи.

    - Нам ще щось потрібно знати про цю Марту? — запитала Клара. — Може її можна…

    - Все ніяк не заспокоїшся? — прошипів. — Мало тобі крові на сьогодні?!

    Попри нас поспіхом проходили люди. Інфанти не звертали на нас жодної уваги. На інших сходах сидів перевертень. Колупався кігтями в зубах. При нашій появі він лише недобре всміхнувся. Інфант лише поклав руку на катану.

    - Хімімото сан сильно ризикував, — Валерій зробив усе, аби провідник не звертав увагу на нашу з джинами суперечку. — Прийти серед білого дня…

    - Знаючи, що чинна влада оголосила нагороду за нього, — завершив інфант. — Погоджуюсь. Проте він наш лідер. Він приклад мудрості та безстрашності. Бачили, скільки охорони взяв з собою той іприт? Хімімото сану це непотрібно. Люди його люблять.

    Ага, особливо ті, що складали руки в молитвах при появі іприта. Проте вголос казати не став.

    Знову повернули. Прохід впирався у цегляну стіну. Десь далеко в небо позаду неї підіймалися чорні дими. Один з джинів не втримався, пройшов крізь неї.

    - Ніколи не бачив стільки труб, — сказав, повернувшись. — Ось воно, чорне золото Третогора.

    - Хто контролює нафту — контролює все місто, — сказав інший джин. — правда, вогняний?

    Провідник залишив його слова без відповіді. Він підійшов до останніх дверей. Кілька разів постукав.

    Гадаю, такими манівцями йшли навмисно, бо мала б бути коротка дорога. Крадькома глянув на Валерія. Він не відповів. Лише поглянув угору.

    - Хитро, — прошепотів.

    Оператор знизав плечима. Десь там, над нами весь час літав наш дрон. Тепер ми знали коротку дорогу.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.