Розділ 7.

На першій сірій, як не дивно, було тихо. Я прислухався. Ні, не тихо. Сонно і мляво. Вийшов за ворота, дозволивши їм зачинитись. Від стіни ще метрів зо двадцять тягнулась маленька стежка до першої сірої. Якраз би вибігло кілька джаґернаутів.

Вздовж стіни обабіч воріт все було в попелі. Іноді на цьому попелі лежало чиєсь тіло. Або декілька. Завжди є дурники, котрі намагаються перелізти через стіну. А мисливці, відпрацювавши по них, забороняють потім забирати тіла.

Я роззирнувся навколо. Нових ніби не було. Зате попіл нагадував вже втрамбований килим. Катя, мабуть, хотіла зробити таке в мене вдома, під час кожної сварки.

Я не зустрів нікого по дорозі до ринку – серця торгівлі сірої зони. Лише кілька торговців ліниво розкладали свої товари. Таке я бачив вперше. Еліос спав. Навіть не так. Еліос зморило і заколисало. Він зловив тепловий удар і відповз в тінь полежати з заплющеними очима.

Йшов між вузьких, іноді накритих залізних рядів, ігнорував торговців та іноді підіймав хмару попелу. Трохи менш як рік тому Орест зіштовхнувся з найманцями. Все закінчилось смертями та пожежею. Горіло все, лише злива зранку змогла загасити вогонь. Тоді пожежа була наче виплеском взаємної ненависті Еліоса. А тепер тут було тихо. Люди й монстри наче відчували це. І не хотіли, щоб це повторилось. Вони не були морально готові до нового сплеску ненависті.

Наґу сидів на подушках позаду прилавку. Грівся на сонці й пив поданий чай. Нахім, його племінник (або ні, але в будь-якому випадку родич), стояв збоку, чекаючи на якесь доручення. Джини були схожі на людей, але шкіра в них була кольору попелу. Така собі суміш сірих відтінків, коли попіл вже не гарячий та не встиг ще охолонути.

- Радий, що ти так швидко, о, мисливцю!

Він махнув рукою і Нахім, його зменшена копія з живим хвацьким поглядом, приніс мені стілець. Я сів навпроти нього. Взяв принесене горня з чаєм. Джини абикого не запрошують. Тож відмовлятись було не можна.

- Вони пішли до місця тих упирів, мисливцю, — почав Наґу.

- Давно?

- Годину тому. Ще не повернулись. Але виглядали досить впевнено. Може теж мисливці, як ти?

- Я давно вже не мисливець…

- Але ти полюєш, як Орест.

- Орест любив називати себе мисливцем. Але навіть не довчився.

- Такий талант! — Наґу завсміхався при згадці про Ореста. — Таких більше не буде.

- Не буде, — погодився. — Знаєш, в чому різниця між мною і ним?

- В чому?

- Він не давав волю страху.

- Розумію, мисливцю. Тобто Ігорю. Ти виглядаєш, як людина не на своєму місці. Тобто, зрозумій мене правильно, ти не дилетант. Просто…

- Я все ще чужинець в Еліосі, вірно?

- Так, але не для Еліоса. Ти сам це вибираєш.

- Я не розумію…

Позаду почулись кроки. Я повернувся, рука потяглась по зброю. Валерій виглядав захекано. На чолі краплі поту. Дихання важке. У нього за плечем висів знімальний дрон. Я піднявся, вказавши йому на крісло. Валерій спочатку вирішив відмовитись, але втома дала своє. Рік тому в нього зупинилось серце. Йому допомогли, проте фізична активність давалась тепер важче. Валерій старався цього не показувати. Він почав більше часу приділяти фізичній активності. Навіть вчився стріляти й боксувати. Але повноцінно справним його серце вже не буде.

- Давно вони пішли по наших упирів? — одразу ж запитав Валерій.

- Годину тому, — одночасно відповіли.

Він глянув на мене. Зняв окуляри, протер їх.

- То чому ми тут сидимо?

- П‘ємо чай, — спокійно відповів.

- І доки ми плануємо пити чай? Почекаємо, коли хтось вб‘є упирів? Знаєш, де знайти нових для випуску?

- Я можу пошукати… — подав голос малий Нахім, але замовк, перехопивши суворий погляд Наґу.

- Ми не знаємо для чого тим найманцям наші упирі.

- Сидячи тут ми не дізнаємось, — Валерій з зусиллям піднявся. — Зброя в тебе з собою?

В мене за спиною висить автомат АК Звіробій. На бронежилеті висять чотири магазини. Ще чотири на поясі зліва. П‘ять гранат для підствольного гранатомета позаду.

- Ні, забув вдома.

- Я бачу. Де меч?

- Не взяв, бо він займає багато місця.

- Оресту він не заважав.

- Мені заважає. Є бойовий ніж, це підійде?

- О, згадав, — вклинився Наґу. — Є для тебе подарунок.

Ми з Валерієм одночасно глянули на нього, але він вже зник під прилавком. З‘явився він з під землі прямо за нами. Ніби й знаємо, що джини спокійно можуть проходити крізь неживі предмети. Ніби не вперше нам таке бачити. Але все одно ніяк не звикнемо.

- Тримай, — простягнув мені маленьку сокиру.

- Ми ніби не на пікнік зібрались, — гигикнув Валерій.

- Це томагавк, — пояснив Наґу. — Дуже хороші сплави. Легкий і відцентрований для метання. Можеш закріпити на поясі. Спробуй.

В руці сидів зручно. Лезо томагавка виблискувало чорним на сонці. На руків‘ї з карбонових сплавів було клеймо. Зброярня Сірка в Новому Батурині. Я пам‘ятав де це.

Пам‘ятав вузький провулок між цегляними будинками. Пам‘ятав спуск вниз по старій бруківці. Вивіска висіла на одному з ліхтарів. Завжди чиста та вимита. Я гуляв там в дитинстві. Там був мій дім…

- Нам потрібний меч, — почав Валерій.

- Дякую за подарунок, Аркх Наґу, — перебив оператора. — Я прийму його з радістю!

- Я не пам‘ятаю, як до мене це потрапило, — чесно сказав Наґу. — І я не розумію, чому не показав його нікому, бо зброя хороша.

- Мабуть, така доля, — всміхнувся йому.

- Незвідана й зрозуміла лише Всевишньому, — закивав Наґу.

Ми залишили його в такому настрої. Джини охоче вірять в карму, Божі замисли, пророцтва та багато чого такого. Наґу тепер радо шукав зміст там, де його бути не повинно.

Заважати ми не хотіли.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.