Стрімер. Довга Дорога Додому.

Кулемет все ще не працював. Від температури патрон заклинило. Дисплей видав: вимагається ручне перезарядження.

Ага, зараз. Буду я вилазити з костюма лізти до шматка розпеченого заліза, а упирі збоку постоять, почекають. А потім ще вийти дадуть.

Знову нова хвиля. Колов мечем, а кулемет тепер виконував роль палиці. Важкої, гарячої металевої палиці. Ще один проліз, впав на підлогу.

Наступив на нього ногою. Хрускіт, упир аж вигнувся. Копняком відправив його до стіни. Тіло проїхалось по підлозі, наче ганчірка потягнувши за собою розсипані гільзи.

В голові все сильніше лунала ідея вибити двері зі свого боку, перестрибнути через поручні та сподіватись на гору трупів унизу. Може мертва плоть зможе помʼякшити падіння. Вже двічі за сьогодні падав і ніби нічого критичного не сталось. Просто ще один стрибок. Просто висота цього разу втричі більша.

Мене пронесе!

Я щосили гнав ці думки від себе. Пронесе мене, ага. Була б вдача на моєму боці, я б тут взагалі не опинився. Не стояв би перед барикадою, стримуючи упирів. Не борсався б за своє життя, немов той щур в коробці.

Ця хвиля закінчилась швидше, ніж попередня.

Упирі знову відтягували мертві рештки своїх родичів і скидали вниз.

- Що, виродки, стомились?! — кричав до них. — Я можу вбивати вас цілу ніч і цілий день!

Згадуючи це, я сам не розумію, навіщо кричав. Можливо ховав свій страх. Можливо вибрав кричати, замість благати подарувати мені життя. Однаково не послухають. А може я хотів тоді запамʼятатись собі таким. Безстрашним мисливцем, що загинув у бою, а не інвалідом недоумком, котрий дозволив завести себе в пастку.

Ідею покінчити життя самогубством я не розглядав. Я хотів жити. Усе моє єство цього прагнуло.

Можливо хтось з мертвих вчених міг би мені підказати. Але старі гнилі, отруєні газом тіла...

Газ. Інквізитори їх отруїли, знищили всі докази своєї роботи тут. Але вони мали якось його запустити. І звідки...

Переналаштував сонар. Тепер він покаже хімічні елементи поблизу. Всі мої надії в ту мить були на велике скупчення балонів з нервово-паралітичним газом. Раптом десь у вентиляції вони є. Скинути один такий через отвір і молитись аби він потравив упирів.

В Еліосі мисливці не використовували хімічну зброю. Відкрита територія, могла легко перенести отруйні сполуки на зелені зони. Бактеріологічна зброя впиралась в типи монстрів, бо на деяких вона не справляла жодного ефекту. Проходили роки кровопролиття, а найефективнішими засобами залишались найдешевші.

Сонар завершив сканування.

На дисплеї висвітлились кілька хімічних сполук.

- Згадуй хімію, Лім! — буркнув сам до себе.

Найближче до мене було джерело стиснутого азоту. Сканер вказав джерелом отой незрозумілий скляний саркофаг...

Упирі навалились з новою силою. Металеві двері почали небезпечно гнутись.

У вентиляції нічого смертоносного не було. В цей момент мені хотілось завити вовком. Але не було часу. Знову колов мечем упирів. Тепер їх вміщалося по троє.

- Лім, ти тут? — Рорк таки обізвався.

Меч застряг в тілі одного з упирів. Упир, що дивно, не помирав. Його кігті шкрябали броню джаґернаута. Але, на щастя нічого не могли зробити.

- Поки тут.

- Я не знаю, як подати це мʼяко, тому скажу як є...

Один з упирів таки проліз крізь отвір. Він скотився по барикаді, впав мені прямо під ноги. Я навіть подумати не встигнув, як підняв ногу і наступив йому на голову. Звук був схожий, ніби луснув горіх.

- Зі мною звʼязались інквізитори й заборонили відправляти по тебе гелікоптер.

- А ти хотів його відправляти по мене?

- Не в цьому суть! Вони завжди тихо сиділи та не лізли рівно поки у старій лікарні не засвітилось світло. А тут цілих двоє...

Зміг таки витягнути меч. Ще двоє протиснулись крізь діру.

- Вони наголосили, що в лікарні ти сам по собі. Порадили мені зосередитись на допомозі Якубу.

- Хто б сумнівався.

- Що там такого в тій лікарні?

Ідея прийшла раптово.

- Передай їм, якщо вони мене не заберуть звідси, я зніму усе, що тут побачив і викладу в мережу. Камера в мене з собою. РЕБ вимкнений, мережа хоч і погана, але кількахвилинне відео я зможу завантажити.

- Думаю, вони й так все чують. Ти впевнений, що це хороша ідея?

- Єдина, яка у мене зараз є...

Рація зашипіла. Наче хтось намагався  перебити сигнал.

Кулемет знову запрацював. Не знаю як, але в ту мить мене це не обходило. Набоїв залишалось мало, тому я стріляв короткими чергами. І то лише коли зʼявлявся ризик, що я не справлюсь...

- Нерозумно погрожувати нам, пане Лім, — рація запрацювала так раптово, що я здригнувся.

- Не гарно підслуховувати чужі розмови.

- Нам соромно, але розмова занадто цікава...

- Я знаю, що ви доклались до червоного терору у місті. Знаю, що ви проводили експерименти в лікарні. І знаю, як ви приховали сліди.

- Більше схоже на наклеп, пане Лім. Серйозна заява, без доказів.

- Почекайте, я розповім побратимам по рації.

Далі можна було не продовжувати. Інквізитори розуміли: мисливців не треба переконувати. По дорозі до кабінету Рорка на стіні висять фото полеглих захисників. Не важко передбачити реакцію мисливців, коли показати пальцем на інквізиторів і сказати: вони так само винні у смертях побратимів та посестер, як і упирі.

Інквізиторів ніхто не любив. Вони хитрі, підступні та могутні. Але ціла мисливська застава навіть не відчує їхнього спротиву.

- Якщо мисливці дізнаються, — продовжив. — Ви ще до світанку будете висіти поруч з дезертирами. І наступні інквізитори після вас теж.

- Де гарантія, що ти не відкриєш свого рота, коли виберешся з Рагнароку?

- Скажімо так, шанси зберегти таємницю тоді будуть більші, аніж зараз. Бо мені втрачати нічого.

Мовчання. Тоді тихий голос по рації.

- Ти сам цього хотів.

Відповісти бодай щось я не встигнув. Двері остаточно злетіли з завіс. Спочатку вони небезпечно похилились на мене. А тоді зʼїхали по барикаді на сходову. Впали вони з гуркотом. Впали на тіла упирів, яких не встигли забрати.

Позаду упирів звеличувалась постять Брухи. Зблизька упир виглядав ще кремезнішим. Навів кулемет в його бік, проте куля знайшла інших упирів.

А далі весь попередній хаос тьмянів перед тим що сталось.

Не знаю, коли саме я увімкнув камеру. Памʼятаю, як відступав, відчайдушно махаючи мечем та тиснучи на спуск.

Упирі перли вперед наче цунамі й лише дивом я все ще був на ногах.

Довелось задкувати коридором.

- Лім, до тебе полетів гелікоптер! — Рорк аж кричав у рацію. — просто тримайся...

Бруха вилетів раптово. Ударом кулака зробив вмʼятину в пластині на грудях. Якби я не був у джаґернауті, удар став би для мене фатальним. А так я лише відступив на два кроки. Махнув мечем, але замість нього розрубав іншого упиря.

Кулемет випустив останню чергу і клацнув холостим. Одразу ж кілька упирів повисли на ньому. Мене похилило вбік. Миттю скинув кулемет, щоб зберегти рівновагу.

Ударив когось кулаком в обличчя. Ще когось штрикнув мечем...

Бруха влетів у мене збоку. З силою відірвав мене від землі. Одна зі стін не витримала.

Падіння вийшло болісним. Я опинився на спині, марно намагаючись піднятись. Бруха виліз зверху.

Кілька упирів кинулось мені на руки, притиснули до підлоги.

Дисплей в джаґернауті світився усіма відтінками червоного. Небезпека! Загроза життю! Нижче вискакували повідомлення, що будо недоступне, що вийшло з ладу.

Бруха знову вдарив кулаком в груди. Ще одна вмʼятина. Він намагався витягти мене з костюма.

Я щось кричав, мабуть, проклинав їх. А, можливо, просто вив, наче загнаний звір. Та не міг розібрати власного голосу. Поряд шипіли, верещали, кричали упирі. Суміш гнилих, немитих, липких тіл з гострими зубами. Вони оповили мене, як павуки заплітали свою жертву у павутину. І не було нічого, що я міг з цим вдіяти.

Бруха схопився обома руками за шолом. Намагався дістатись до голови. Я почув, як заскрипіли кріплення. Надовго їх не вистачить...

- Лім, земля! — закричав Рорк. — Ракетна...

Мабуть, він хотів сказати: небезпека. Але будівля здригнулась, як від землетрусу.  Усе світло миттю зникло. Інквізитори відправили гвинтокрил не по мене. А по мою голову.

Знову вибух. Відчув, як підлога піді мною провалюється і я лечу вниз. А за мною всі упирі.