Розділ 13.

На годиннику була четверта тридцять ранку. Катя так і спала в одязі, коли я прийшов. Лише капці залишила в коридорі.

Я хотів торкнутись її, або тихо лягти й обійняти її, але не став цього робити. На мені кров упирів і я цілий вечір та пів ночі провів у морзі.

Тридцять чотири тіла. Тридцять чотири особи мого віку. І жодного Ореста серед них. Веремій, гадаю, і сам це знав. Але вирішив провести детальний огляд. А чому не цей, пане Книжник? Ви впевнені, що це не така рана, пане Лім. Здавалось, це тривало вічність.

Щоб не відлякувати Катю, вирішив сходити в душ. Взуття залишив у коридорі, як є. Всі речі зняв і кинув у пралку. Чистка автомата перенесеться на день. Вимивався ретельно, але, здавалось запах моргу й кров упирів змішались з моїм запахом. Все ніяк не міг позбутись. Мені іноді снились розправи над монстрами. Снилось так, як і наживо. Але я бачив себе збоку. Бачив своє обличчя. Той я, уві сні, отримував від цього якесь дивне садистське задоволення.

Бувало, я вставав зранку і переглядав відео на каналі. Я зупиняв кадр, відмотував назад. На відео нічого такого не було видно.

Валерій рідко знімав мене великим планом. Казав, що то погані ракурси. Хтозна, може тому?

- Ти себе просто накручуєш, — вкотре повторював сам собі.

До Каті ліг голий. Навіть не витерся до кінця. Ану, чи зрадіє, як прокинеться…

Через дві години ми стояли на балконі, закутавшись в одну ковдру на двох, і палили Катіні цигарки.

- Ти не казав, що в тебе є сестра, — раптово видала вона.

Інформацію про мене знайти не важко. Прізвище я не змінював. За бажанням про мене можна було дізнатись усе. Тільки ніхто не поспішав дізнаватись. Мене влаштовувало. Тягнути минуле за 4000 кілометрів я не хотів. Але її слова змусили мене здригнутись.

- Ти не питала, — взяв себе в руки.

- Ігорю Лім, — Катя викинула недопалок і притулилась до мене. — Я зрозуміла, що абсолютно нічого не знаю про тебе. Де твоя сім‘я, чи є в тебе брати, чи є сестри. І все це я не питала сама.

- Не питала, — погодився. — Але я не роблю з цього проблеми.

- Ми бачимось по ночах, сваримось, кохаємось. Ось вже пів року я приїжджаю у квартиру до, по суті, не знайомого мені чоловіка.

- Та все не так і погано, — спробував її втішити. — Хіба це аж так важливо?

- Який мій улюблений колір? — раптово запитала.

- Помаранчевий. Бо ти любиш апельсини, хоч тебе іноді скидає від них…

- Моя улюблена книжка?

- Ти не читаєш книжок, окрім мотиваційної літератури.

- Мій улюблений фільм?

- Той, про закоханих в пустелі. Старий такий ще…

- Буревій, — виправила. — В цілому вірно. Ти пам‘ятаєш.

- Пам‘ятаю.

- А ось я про тебе не знаю навіть цього. Тільки звідки в тебе які рубці. Ось цей від химери. Ці два від упирів. Ось цей залишив вовкулака. І все. В моєму житті є Ігор Лім, про котрого я не знаю нічого, окрім його рубців і знеболювальних котрими він зловживає. В тебе є улюблений колір?

- Немає.

- Ти навіть цього не розповіси?

- В мене немає улюблених кольорів. Але є молодша сестра про яку ти тепер знаєш. Її звати Марта.

- Це я знаю, бо Марта назвалась. А ще сказала, що чекатиме тебе сьогодні в кафе Легіон о четвертій. Доволі дороге кафе. І специфічне.

- Сходиш зі мною? — запропонував.

- Ні, це твоя сестра. І в Легіоні часто збираються зірки та гості того Бринника. Не хочу бачити їх за межами роботи.

- Тоді не підемо. Проведемо день разом. Сходимо у твою улюблену кав‘ярню.

Катя повернулась до мене обличчям. І якось проникливо глянула мені у вічі.

- Це твоя сестра, Ігорю, — сказала. — Сходи та поспілкуйся з нею.

Я не відповів. Ми не обмовились жодним словом відколи я покинув дім. Для них мене не існувало. А знаючи Марту можна було не сумніватись — для неї мене й не існувало. Всього лише непорозуміння на шляху до спадку. І тут вона вирішила провідати мене.

- Вона розповіла, що приїхала з Нового Батурина, — Катя не відривала від мене очей. — В тебе насправді досить мила сестра.

Або дуже лицемірна…

- Казала, що це важливо, — продовжувала Катя.

- Вона могла просто написати…

- Казала, що ти захочеш почути це наживо. Сказала, тобі буде дуже цікаво.

- Мені поки не цікаво.

Насправді я збрехав. Сказав це швидше для годиться, але вчасно замовк. Ніхто в Еліосі не знав про мене нічого. І мене це влаштовувало. Змінювати нічого не хотілось.

- Сім‘я це складно, — Катя потягнулась до моїх губ. — Це не буває просто. Ніколи.

Я лише мовчки всміхнувся. Якби вона лише знала на скільки…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.