Розділ 58.

Мізукі вклонився мені.

- Справжній воїн, мисливцю! — сказав, як тільки я піднявся до нього аби доповісти. — Пишаюсь, що бився з тобою на одному боці.

- Навзаєм! — збрехав.

Пишатись не було чим. Ми вистояли, бо за нами була висота і джини. Брати Луїджі перерізали кілька десяток горлянок. Ще кілька було спалених Мізукі. Люди єдиного інфанта серед нас, витягували трупи з провулків, зносили з дахів. Відділяли своїх від чужих.

Я навіть рахувати не брався ту кількість.

До нас приєднались брати Луїджі. Капітан вклонився їм також. Джини розпливлись в посмішках. Ніколи вони не були під командуванням такого хороброго командира. Ну звісно, ага.

- Неймовірне планування оборони!

Я дивився на тіла. Люди якраз поклали поряд двох перевертнів. Одного обпаленого й одного перерубаного бензопилою…

- Це непоправна втрата для кочівників та різників! — гордо сказав Мізукі. — Вони не скоро відійдуть від цього.

- Вцілілі захочуть помститись, — сказав йому.

- Ми будемо готові…

- А де сестринство? — запитав один з джинів.

- Я не бачив їх, — сам не знаю, чому відповів.

- Серед загиблих їх начебто немає, — відповів інший брат.

- Знайти! — наказав Мізукі. — Знайти та привезти…

Десь позаду вибухнуло. Ми інстинктивно попригинались. Гриміло в тунелях. Там все ще тривав бій. Дістав рацію.

- Валерію, що там?

- Невідомо, — відповів. — Зв‘язку немає.

- Хімімото сан там?! — Мізукі вихопив у мене рацію.

- Не знаю. Але в старому Кіото сутичка між нашими та якудзою. Зараз, перетранслюю на телефон Ігоря.

Відео дещо підвисало, проте картинку можна було розгледіти досить чітко. А дивитись було на що. Одні інфанти проти інших. Усі з катанами. Більшість підпалили свої мечі. Вони не намагались спалити одне одного. Вони рубали одне одного, як древні самураї. Хоча з висоти це виглядало як дві факельні ходи не змогли розминутись.

Катани підіймались вгору та опускались за велінням мечників. Не було ні щитів, ні вогнепальної зброї.

- Я мав би бути там! — з тугою промовив Мізукі.

Ми з братами лише переглянулись. Вогонь на катанах нівелював імунітет джинів перед сталлю. Якщо від удару мій бронежилет кілька разів та й захистить, то від загоряння немає чого й думати.

- Хімімото заборонив людям вбивати інфантів без крайньої потреби, — сам не знаю, чому сказав.

Мізукі дивно глянув на мене, але не сказав нічого. Погляд прикипів до відео.

- Я повинен бути з ними! — він аж кулаки стиснув.

Знову вибух в тунелі. Тоді стрілянина. І крики. Хтось волав. І я здогадувався про причину цього.

- Там лютують упирі, — один з джинів випередив мене.

- Але як? — не розумів Мізукі. — І навіщо?

- Бо їм потрібний хранитель, а не зграя бунтівників.

- Ігорю, бери кількох моїх людей і розберись з ними.

Я глянув на людей внизу. Половині потрібна медична допомога. Інша половина не захоче туди йти. А ті, котрі захочуть — помруть. Вони щойно пережили бійню.

- Я дістанусь до хранителя — пообіцяв йому. — Гадаю, суккуби теж десь там. Хай брати перекриють тунель, щоб ніхто звідти не вийшов…

Знову постріли. Але цього разу вже знизу.

- Контакт! — хтось закричав.

Люди Мізукі знову відкрили вогонь. Інфант ще раз глянув на різню на моєму телефоні. А тоді вниз. Здається, кочівники притягли все своє племʼя.

- Бери зброю і бігом в тунель! — наказав Мізукі. — Джини, стягнуть вогонь на себе.

Зброю я знайшов внизу. Автомат і два магазини. Ще в одному з ящиків були набої для Червоної королеви. Не експансивні, як мої. Але теж вистачить. Краще ніж нічого. Набрав Валерія.

- Відступай до машин. Знайди щось заправлене і, по можливості візьми каністри з паливом. Підбереш мене з Жерраром.

- Ти дійсно підеш в тунелі?

Дивіться, як ми заговорили. Я ніби розумів причину свого обурення. Розумів і мав би стриматись. Але не стримався.

- Все, ти навоювався вже?! Вистачило з тебе?!

- Перестань! Забери Жеррара і вшиваймось.

- Одразу би так…

Вибив. Дістав з підсумка адреналін 200. Вколов собі. Втома нікуди не зникла, проте я вже не почувався таким млявим. Захотілось випити знеболювальних. Не зараз. Потрібна свіжа (на скільки це можливо) голова.

З будинку я виповз. Пластом дістався за укриття. Виглянув. Джини творили хаос на полі бою. В Мізукі залишилось мало людей. Вони не вистоять…

- Бачу Фестиваля! — доповів Валерій. — Вони прориваються з лівого краю.

Придивився. Занадто далеко. Кілька розмитих фігур робило собі коридор, намагаючись зайти у фланг. Якщо їх не затиснуть люди Мізукі, то вони ризикують нарватись на горе самураїв.

- До гвинтівки точно немає набоїв?

- Нема, Ігорю. Були б, то ти вже почув.

Кілька секунд я роздумував. Спробувати знищити того зрадника? Чи йти по Жеррара.

З тунелів знову донісся крик.

Вибір очевидний.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.