Розділ 14.

Кафе Легіон мало специфічну атмосферу. Якщо більшість закладів намагались привабити хорошою атмосферою чи смачною кухнею, то тут все було з точністю до навпаки. Катя колись назвала це пафосною химерністю. Тепер я розумів, що вона має на увазі.

Воно було за два хмарочоси від вежі Еліоса. Розташовувалось в підвалі, але вигляд мало такий, ніби то спочатку побудували Легіон, а потім зверху вже якось приладнали хмарочос. Ночами тут збиралась вся золота молодь Еліоса. Та її частина, котра гидилась закладу Луки. Нарядні хлопці й дівчата, мажори третьої зеленої зони в купі з місцевими знаменитостями. Всі з вовчими посмішками, думають, що важать хоча б щось.

Але за кілька кілометрів від цього місця весь їхній пафос спричинив би хіба тимчасові незручності для якогось чудовиська. Рівно до моменту, поки монстр не відколупав би то з зубів.

- Ми люди війни, — казав Василь Грім. — У нас свій світ. Тому світу все одно хто ти. Він бачить тебе наскрізь.

Настрій впав ще нижче. Тіло сповнилось якоюсь холодною підозрою. Я зиркав з під лоба на всю цю молодь, яка пила біля Легіону, сидячи на капотах автівок. Хлопці та дівчата мого віку. Або й молодші. Дорогий одяг, дорогі годинники та телефони.

- Це цей блогер, — сказала якась білявка.

- Хто? Цей? — її хлопець навіть не відірвав погляду від телефона.

Я не звернув уваги. Але вимовлене з її рота «блогер» сприйнялось як образа. Пройшов далі. Оминув компанію хлопців, котрі скупчились навколо відео з чийогось телефона. Закинув кілька знеболювальних на ходу.

- Мене чекають, — повідомив охоронцю.

- Прізвище? — велетень в чорній футболці навіть не потрудився відірвати погляд від списку.

- Лім.

Він глянув у список. Тоді коротко кивнув.

- У вас віп ложе внизу. Приємного перебування.

Хтось з компанії позаду свиснув. Віп ложе, та воно ж збіса дороге. І на це я не звернув уваги. Марта не звикла ні в чому собі відмовляти. З чого б її економити сімейні кошти в Еліосі.

Заклад всередині був темним. Спускаючись по сходах, я орієнтувався по світлу зі стін. Кожний ліхтар підсвічував щось диковинне. То річ з сірої зони, то кукса чудовиська, то фотокартка чогось з довоєнних часів. Для першого разу мало б справити враження.

На мене не справляло. Навпаки, накотились химерні спогади сірих зон. Здавалось, ось-ось вискочить якийсь монстр. Про всяк в мене на спині закріплений томагавк. Достатньо завести руку за спину і долоня сама знаходила холодне руків‘я. Орест ходив зі зброєю всюди. Я вирішив, що це не така погана ідея. Тільки мисливський меч носити відмовлявся. Відчував себе негідним цього. Та й фехтував я не дуже. Ніби дрова рубав. Сокира, хоч і маленька, була кращим варіантом.

Пройшов два зали. В одному було щось на зразок ресторану. Офіціантки в чорних панчохах та корсетах (і це вся форма) та в масках з рогами, як в суккубів ходили з тацями. За круглими столами в кутках сиділи місцеві публічні особи. Вони не звертали на мене уваги, п‘ючи дорогий алкоголь. Пройшов попри барну стійку. В бармена теж була маска, але червоного кольору. Уособлення християнського диявола на новий лад.

Виглядав я точно не для цього місця. Сіра похідна куртка, армійські штани та військові легкі черевики. Іноді зустрічав обурені погляди, як мене сюди пустили? Я не звертав уваги. Не ваша справа, панове.

Другий зал був весь в синіх тонах. У вуха вдарила електронна музика. Ультрафіолетові промені згори підсилювали білий одяг на танцівницях. Тут все лише починалось. Золота молодь, пасії тих старих пердунів, котрі сиділи в попередньому залі — всі намагались виглядати граційно і сексуально. В мене це викликало лише огиду. Ось це все в мене уособлювалось з Еліосом. Війна, руїни, люди в страху. І ось це все. Гидке й жалюгідне видовище.

Йшов напряму через танцювальний майданчик. Іноді розштовхував танцюючий натовп. Що далі йшов то більшим було бажання влаштувати тут бійку. Але доводилось стримуватись. Не міг я впасти так низько в очах у сестри. Вона має побачити мене таким. Винищувачем монстрів. Тим, ким я хотів стати, коли покидав дім.

Чорні двері у віп кімнату відчинились і з неї вийшло кілька охоронців. З неї швидкою ходою вийшов новий помічник мера. Молода енергійна заміна Артура Гордого. Золотиста чуприна, білий костюм. Ніби молодша копія Тараса Бринника. Виглядав розгніваним. Погляд ковзав в усі боки від суміші люті та безсилля. Так розгнівати могла лише Марта.

Його погляд зупинився на мені.

- Пане Лім, вірно? — його холодний тон лише підтвердив мої здогади.

- Вірно, — так само холодно відповів.

- І як я не здогадався, що не буває таких випадковостей в прізвищах…

Мовчу. В нього троє охоронців. Всі більші за мене. Мабуть, озброєні чимось кращим, ніж в мене.

- Ви ніколи не думали переїхати геть, пане Лім?

Думав. Але я обіцяв Оресту. Він там, на третій сірій. Хтось мав приглянути за Валерієм…

- Ні, — збрехав. — Мене влаштовує Еліос. Прекрасне місто. Багато роботи.

- А ви схожі, — перебив помічник мера. — З вашою сестрою.

- Не схожі. Знаючи її, вона ще була м‘яка з вами.

Він хотів щось сказати, але передумав. Просто кивнув і пішов через танцювальний майданчик. Охоронці поспіхом кинулись звільняти йому дорогу. Я провів його поглядом з глузливою посмішкою. Марта аніскільки не змінилась. І це їй лише шістнадцять.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.