Зміст
  • Передмова.
  • Пролог.
  • Частина Перша. Місто Сірих Зон. Розділ 1.
  • Розділ 2.
  • Розділ 3.
  • Розділ 4.
  • Розділ 5.
  • Розділ 6.
  • Розділ 7.
  • Розділ 8.
  • Розділ 9.
  • Розділ 10.
  • Розділ 11.
  • Розділ 12.
  • Розділ 13.
  • Розділ 14.
  • Розділ 15.
  • Розділ 16.
  • Розділ 17.
  • Розділ 18.
  • Розділ 19.
  • Розділ 20.
  • Розділ 21.
  • Розділ 22.
  • Розділ 23.
  • Розділ 24.
  • Розділ 25.
  • Розділ 26.
  • Розділ 27.
  • Розділ 28.
  • Розділ 29.
  • Розділ 30.
  • Розділ 31.
  • Частина Друга. Тисячі Вогнів. Розділ 32.
  • Розділ 33.
  • Розділ 34.
  • Розділ 35.
  • Розділ 36.
  • Розділ 37.
  • Розділ 38.
  • Розділ 39.
  • Розділ 40.
  • Розділ 41.
  • Розділ 42.
  • Розділ 43.
  • Розділ 44.
  • Розділ 45.
  • Розділ 46.
  • Розділ 47.
  • Розділ 48.
  • Розділ 49.
  • Розділ 50.
  • Розділ 51.
  • Розділ 52.
  • Розділ 53.
  • Розділ 54.
  • Розділ 55.
  • Розділ 56.
  • Розділ 57.
  • Розділ 58.
  • Розділ 59.
  • Розділ 60.
  • Розділ 61.
  • Розділ 62.
  • Розділ 63.
  • Розділ 64.
  • Розділ 65.
  • Розділ 66.
  • Частина Третя. Червоний Терор. Розділ 67.
  • Розділ 68.
  • Розділ 69.
  • Розділ 70.
  • Розділ 71.
  • Розділ 72.
  • Розділ 73.
  • Розділ 74.
  • Розділ 75.
  • Розділ 76.
  • Розділ 77.
  • Розділ 78.
  • Розділ 79.
  • Розділ 80.
  • Розділ 81.
  • Розділ 82.
  • Розділ 83.
  • Розділ 84.
  • Розділ 85.
  • Розділ 86.
  • Розділ 87.
  • Розділ 88.
  • Розділ 89.
  • Розділ 90.
  • Розділ 91.
  • Розділ 17.

    Легіон мені не сподобався й першого разу. Сказати, що я лаявся, коли Валерій повів мене туди вдруге за день — це не сказати нічого.

    - Вони вибрали місце, — спокійно пояснив. — Ти хіба був тут раніше? Катю водив?

    - Катя не любить це місце, — пробурчав.

    Розповідати про Марту і повідомлення від діда, яке я навіть не розпаковував, не було жодного бажання.

    Ми пройшли повз молодь, котрої було вдвічі більше. Здавалось, сама дискотека їх не вельми цікавила. Вони просто любили тусуватись під Легіоном. І на інших подивитись і себе показати…

    Якщо вперше я проходив, дивлячись прямо, то тепер я не ховав своєї зневаги. І люті. Це місце надійно закріпилось з образом молодшої сестри і її паскудного характеру. Я намагався себе переконати що не всі тут такі, але кожна нова хвиля чиїхось викриків або реготу зводила всі намагання нанівець.

    Охоронець здивовано глянув на мене.

    - Щось забув?

    - На тебе захотів подивитись.

    Він насупився. Зробив крок до мене. Валерій став між нами.

    - У нас зустріч за третім столиком, — сказав. — Ми в списках.

    - Чув? — я вишкірився. — Читай давай.

    Книжник і Лім. Якщо вмієш читати.

    Він відклав планшет набік. Посунувся до мене. Я поклав руку на руків‘я томагавка…

    - Ось ви де! — почув знайомий голос.

    Двері позаду відчинились і до нас вийшов блакитноокий блондин з посмішкою, як в кінозірки.

    - А я вас всередині чекав.

    Марко Рейдж. Колишній блогер та винищувач монстрів. І суперник Ореста. Валерій його не любив, я його зневажав, але без фанатизму. Просто фейковий мисливець.

    - Вони зі мною, — звернувся до охоронця. — А на Ігоря не ображайся. Підготовка до полювання погано впливає на нерви.

    Охоронець глянув на мене.

    - Взагалі нерви нік бісу, — чесно сказав.

    Валерій одразу заштовхнув мене всередину.

    - Що, чорт забирай, на тебе напало?! — просичав.

    - Нічого такого.

    - То на біса ти кидаєшся на людей?

    - Він перший почав.

    - Він просто запитав чи ти щось забув. Очевидно ти був тут сьогодні. Він не грубіянив. На відміну від тебе.

    Я промовчав. Стало трішки соромно. Але вигляду не подав.

    - Надалі буду ввічливішим.

    - Та я скільки тебе знаю, ти все такий. Думаєш, що всі хочуть тебе образити й хамиш у відповідь. Це колись погано закінчиться…

    Не прогинатись ні під кого, чули мене?! Ви носите горде прізвище Лім! Не відводити погляд! Не просити вибачення!

    Потряс головою, виганяючи спогади. Ану зберись, мисливцю! І всміхнувся. Орест завжди це повторював. Що дивно, це сяк так, але допомагало.

    - Ходімо, нас чекають! — нетерпляче сказав Марко Рейдж.

    - Що ти тут робиш? — запитав Валерій.

    - Зараз все дізнаєтесь, — загадково всміхнувся і повів нас за собою.

    Цього разу ми не йшли у віп зал. Просто сіли за третій столик від дверей. Крісел було п‘ять. Три вільних. Марко сів останній.

    Перед нами сиділи чоловік та жінка. Обом десь за сорок. Обоє в строгих офісних костюмах. Крій дорогий, матеріал хороший. В неї світло-сірий піджак і така ж спідниця нижче колін. Русяве волосся закладене назад. Окуляри півмісяцем, маленький ніс й тонкі губи. Вона тримала перед собою планшет. В правій руці стилус. Коротко глянула на нас і щось записала.

    Чоловік був білявий. Наче альбінос з усіма характерними ознаками. Біле волосся, білі брови, бліда шкіра, котра згорає від найменших сонячних променів. Костюм чорний, трійка. Сорочка біла, затягнута під шию краваткою, теж чорною з незрозумілим геометричним візерунком.

    - Це ті, про кого я розповідав, — схвильовано почав Марк. — Знавці своєї справи.

    Ми з Валерієм переглянулись. Знавці, ось воно як…

    Піджаки мовчали. Вона зробила якийсь запис в планшеті, показала йому. Він коротко кивнув. Запанувала мовчанка.

    - То хто з вас Оскар, а хто Тодд? — я все ж не стримався.

    Рейдж аж побілів. Валерій подивився на мене, як на ідіота, але нічого не сказав.

    Жінка всміхнулась.

    - Ми лише менеджери, — пояснила вона. — Нас цікавить ваш канал, як спосіб розрекламувати наш товар.

    - І протестувати його?

    Тепер до мене прикипіли всі погляди.

    - Ви ж не будете видавати мені те що перевірене і продається. І вам потрібний контракт з мисливцями, — я не знав напевне, але розумів, що вгадую.

    Ініціативу перейняв піджак.

    - В нас вже давно укладений контракт…

    - Не до кінця, — перебив його.

    Якось Василь Грім, головний захисник Еліоса (як його тепер величали) запхав мене виконувати паперову роботу, як покарання. Хтось би від цього закипів, але мене виховували в сім‘ї Лім, а там все уважно читають і рахують. Тож факт відсутності будь-якого контракту я знав. Мисливці це золота жила для збройних баронів.

    Особливо після різні на першій сірій і появі сирін рік тому. Гроші на закупівлю лились рікою. А Василь Грім брав звідти лише для трішки більшої пенсії своїх людей. Я теж отримував більше заявленого тож мовчав.

    - У всіх нас сім‘ї — говорив мені колись. — І всі ці люди мені, як діти. За вами треба дивитись…

    Ось він і дивився. Для нього, при всій паскудності характеру не існувало нікого, крім оборонців Еліоса. Така ось суміш відданості та корумпованості.

    - Ви багато знаєте, — втрутилась жінка. Тоді поглянула на Марка. — Ви впевнені, що вони вам підійдуть?

    - Більш ніж! — Марк зблід ще більше.

    - Вам? — перепитав Валерій.

    Я не вловив цього, але добре, що я сидів не сам. Жінка тим часом написала щось на планшеті, поклала на стіл і розвернула до нас. Ми прикипіли поглядами, а тоді глянули одне на одного. Сто тисяч. Таку суму за один раз ми ще не підіймали.

    - Я повертаюсь до блогерства, — сказав Рейдж. — Повертаюсь гучно. І мені для цього потрібний канал Стрімер.

    - А нам усі ви, — сказав чоловік в костюмі.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.