Розділ 17.

Легіон мені не сподобався й першого разу. Сказати, що я лаявся, коли Валерій повів мене туди вдруге за день — це не сказати нічого.

- Вони вибрали місце, — спокійно пояснив. — Ти хіба був тут раніше? Катю водив?

- Катя не любить це місце, — пробурчав.

Розповідати про Марту і повідомлення від діда, яке я навіть не розпаковував, не було жодного бажання.

Ми пройшли повз молодь, котрої було вдвічі більше. Здавалось, сама дискотека їх не вельми цікавила. Вони просто любили тусуватись під Легіоном. І на інших подивитись і себе показати…

Якщо вперше я проходив, дивлячись прямо, то тепер я не ховав своєї зневаги. І люті. Це місце надійно закріпилось з образом молодшої сестри і її паскудного характеру. Я намагався себе переконати що не всі тут такі, але кожна нова хвиля чиїхось викриків або реготу зводила всі намагання нанівець.

Охоронець здивовано глянув на мене.

- Щось забув?

- На тебе захотів подивитись.

Він насупився. Зробив крок до мене. Валерій став між нами.

- У нас зустріч за третім столиком, — сказав. — Ми в списках.

- Чув? — я вишкірився. — Читай давай.

Книжник і Лім. Якщо вмієш читати.

Він відклав планшет набік. Посунувся до мене. Я поклав руку на руків‘я томагавка…

- Ось ви де! — почув знайомий голос.

Двері позаду відчинились і до нас вийшов блакитноокий блондин з посмішкою, як в кінозірки.

- А я вас всередині чекав.

Марко Рейдж. Колишній блогер та винищувач монстрів. І суперник Ореста. Валерій його не любив, я його зневажав, але без фанатизму. Просто фейковий мисливець.

- Вони зі мною, — звернувся до охоронця. — А на Ігоря не ображайся. Підготовка до полювання погано впливає на нерви.

Охоронець глянув на мене.

- Взагалі нерви нік бісу, — чесно сказав.

Валерій одразу заштовхнув мене всередину.

- Що, чорт забирай, на тебе напало?! — просичав.

- Нічого такого.

- То на біса ти кидаєшся на людей?

- Він перший почав.

- Він просто запитав чи ти щось забув. Очевидно ти був тут сьогодні. Він не грубіянив. На відміну від тебе.

Я промовчав. Стало трішки соромно. Але вигляду не подав.

- Надалі буду ввічливішим.

- Та я скільки тебе знаю, ти все такий. Думаєш, що всі хочуть тебе образити й хамиш у відповідь. Це колись погано закінчиться…

Не прогинатись ні під кого, чули мене?! Ви носите горде прізвище Лім! Не відводити погляд! Не просити вибачення!

Потряс головою, виганяючи спогади. Ану зберись, мисливцю! І всміхнувся. Орест завжди це повторював. Що дивно, це сяк так, але допомагало.

- Ходімо, нас чекають! — нетерпляче сказав Марко Рейдж.

- Що ти тут робиш? — запитав Валерій.

- Зараз все дізнаєтесь, — загадково всміхнувся і повів нас за собою.

Цього разу ми не йшли у віп зал. Просто сіли за третій столик від дверей. Крісел було п‘ять. Три вільних. Марко сів останній.

Перед нами сиділи чоловік та жінка. Обом десь за сорок. Обоє в строгих офісних костюмах. Крій дорогий, матеріал хороший. В неї світло-сірий піджак і така ж спідниця нижче колін. Русяве волосся закладене назад. Окуляри півмісяцем, маленький ніс й тонкі губи. Вона тримала перед собою планшет. В правій руці стилус. Коротко глянула на нас і щось записала.

Чоловік був білявий. Наче альбінос з усіма характерними ознаками. Біле волосся, білі брови, бліда шкіра, котра згорає від найменших сонячних променів. Костюм чорний, трійка. Сорочка біла, затягнута під шию краваткою, теж чорною з незрозумілим геометричним візерунком.

- Це ті, про кого я розповідав, — схвильовано почав Марк. — Знавці своєї справи.

Ми з Валерієм переглянулись. Знавці, ось воно як…

Піджаки мовчали. Вона зробила якийсь запис в планшеті, показала йому. Він коротко кивнув. Запанувала мовчанка.

- То хто з вас Оскар, а хто Тодд? — я все ж не стримався.

Рейдж аж побілів. Валерій подивився на мене, як на ідіота, але нічого не сказав.

Жінка всміхнулась.

- Ми лише менеджери, — пояснила вона. — Нас цікавить ваш канал, як спосіб розрекламувати наш товар.

- І протестувати його?

Тепер до мене прикипіли всі погляди.

- Ви ж не будете видавати мені те що перевірене і продається. І вам потрібний контракт з мисливцями, — я не знав напевне, але розумів, що вгадую.

Ініціативу перейняв піджак.

- В нас вже давно укладений контракт…

- Не до кінця, — перебив його.

Якось Василь Грім, головний захисник Еліоса (як його тепер величали) запхав мене виконувати паперову роботу, як покарання. Хтось би від цього закипів, але мене виховували в сім‘ї Лім, а там все уважно читають і рахують. Тож факт відсутності будь-якого контракту я знав. Мисливці це золота жила для збройних баронів.

Особливо після різні на першій сірій і появі сирін рік тому. Гроші на закупівлю лились рікою. А Василь Грім брав звідти лише для трішки більшої пенсії своїх людей. Я теж отримував більше заявленого тож мовчав.

- У всіх нас сім‘ї — говорив мені колись. — І всі ці люди мені, як діти. За вами треба дивитись…

Ось він і дивився. Для нього, при всій паскудності характеру не існувало нікого, крім оборонців Еліоса. Така ось суміш відданості та корумпованості.

- Ви багато знаєте, — втрутилась жінка. Тоді поглянула на Марка. — Ви впевнені, що вони вам підійдуть?

- Більш ніж! — Марк зблід ще більше.

- Вам? — перепитав Валерій.

Я не вловив цього, але добре, що я сидів не сам. Жінка тим часом написала щось на планшеті, поклала на стіл і розвернула до нас. Ми прикипіли поглядами, а тоді глянули одне на одного. Сто тисяч. Таку суму за один раз ми ще не підіймали.

- Я повертаюсь до блогерства, — сказав Рейдж. — Повертаюсь гучно. І мені для цього потрібний канал Стрімер.

- А нам усі ви, — сказав чоловік в костюмі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.