Розділ 73.

Жеррар тримався якомога далі. Він сидів ближче до арбалетника (блідого як смерть), ніж до мене.

Я сидів на землі, опершись спиною на те, що колись було автівкою. Зараз це просто брухт. Рубець на грудях палав вогнем, тож я не соромився прийняти знеболювальні пігулки. Котрих у мене ставало все менше.

- Ти нас розумієш? — поцікавився Валерій.

Він кивнув. Його нажаханий погляд блукав по тілах своїх людей. Тоді він коротко переходив на мене, але швидко відводив його. Рубець поволі переставав горіти й переходив у тупий затягнутий біль. У вухах потрохи закладало.

- Я надам тобі першу допомогу, — повільно сказав Валерій.

- Краще добити його, — сам не знаю, навіщо сказав.

Жеррар й Валерій з осудом поглянули на мене. Ну звісно, давайте всіх жаліти. Валерій дістав з аптечки бинт.

- Чому ви на нас напали?

Чоловік промовчав. Бо вони грабіжники та мародери, трясця! Можна подумати це щось змінить для його товаришів. Ви напали, у вас не вийшло. Таке буває.

Направив руку. Увімкнув рукавицю. Томагавк завібрував у рані. Наче хотів назад до мене. Чоловік завив.

- Ти або приносиш користь, або ні! — сказав гучніше. — Бо від бинтів, якими тебе замотає мій друг, користь буде. Мені шкода переводити на тебе запаси. Бо в нас їх не так багато, як хотілось. То від тебе буде користь?

Томагавк завібрував сильніше. На Валерія та Жеррара я навмисно не дивився. Знайшлись мені білі пальта.

- Ми думали, ви гуманітарна допомога! — простогнав арбалетник. — Думали ви везете харчі та воду на стіну.

Якщо до того Валерій ще намагався проявляти співчуття, то воно тепер вивітрилось. Обличчя оператора набрало жорстокості.

- Ви зібрались красти в захисників? У людей, котрі обороняють вас від нечисті?

Я посилив потужність рукавиці й томагавк з хрускотом вилетів з нього. По тілу полилась кров.

- Як бачиш, ми не гуманітарна допомога, — сказав, дивлячись, як обличчя того блідне від втрати крові.

- Ми вмираємо з голоду, — слабо сказав арбалетник.

- Ви вибрали грабувати. А коли немає чого взяти — ви жерете тих, кого грабуєте. Кого з нас ви б зʼїли першим?

Арбалетник не відповів. Його тіло похилилось набік.

Валерій мовчки став над ним. Дістав цигарки. На мене він не дивився.

- Засуджуєш мене? — запитав.

- В цьому не було аж такої необхідності.

- Він би привів своїх по нашому сліду, — видав Жеррар. — Хтозна, де вони й скільки їх.

Ми одночасно глянули на нього. Валерій мусив притримати цигарку пальцями, аби не висковзнула з рота.

Жеррар підійшов до одного з трупів. Забрав тесак з занімілих пальців. Махнув ним в повітрі.

Торкнувся пальцями до леза.

- У нас є чим загострити? — запитав.

***

Машина своє віджила. Зустріч з деревом стала для неї фатальною.

Валерій залишився витягувати речі. Ми з Жерраром розійшлись навколо. Треба знайти місце, де вони мали б нас чекати. Не могли вони весь час лежати в засідці й сподіватись на диво. Чи могли? Раптом хтось їм повідомив про машину? Блокпост може?

- Ні, — прошепотів сам до себе. — Їм це навіщо? Та й які у мене докази? Нема чого додумувати.

Жеррара навмисне направив в інший бік. Він ходив, наче ведмідь, не дивлячись під ноги. Я припускав, що оці горе браконьєри могли розставити пастки. Раптом ми б кинулись тікати. Наздоганяти когось в лісі то дуже невдячна справа.

Якщо щось є, то він з такою ведмежою ходою точно щось знайде. Головне не бути поблизу, коли це станеться.

Розпізнавати пастки мене вчив Василь Грім. Монстри часто любили нападати в лоба. Але не всі. Хто з них пережив достатньо зіткнень з мисливцями — починали діяти хитріше. Навчились робити засідки. Навчились залишати пораненого і чекати поки прийде евакуаційна команда, щоб їх перебити.

А тут люди. З поганим озброєнням, малими запасами та жалюгідною підготовкою. Не могли ж вони просто розраховувати на свої жалюгідні сили. Чи могли?

Зупинився. Як би я вчинив на їхньому місці?

Протягнув би сталевий дріт через дорогу. А щоб менше тягнути, перекрив би дорогу стовбурами дерев. Навіщо стріляти на ходу, якщо можна дочекатись повної зупинки.

І точно я б не питав, чи хтось вцілів. Всадив би по стрілі з арбалета в кожного. Не вбити, якби я планував зʼїсти. Але зробити небоєздатним.

- Досить, — потряс головою, женучи це від себе. — Вже плануєш, як займатимешся людожерством. Що з тобою твориться? Може ще крові випʼєш, як любив хранитель…

Сам не зрозумів, як облизнув губи. А якщо спробувати?

Досить!

Доберусь до Рагнароку, знайду лабораторію і виведу з себе ту кров, якої випадково напився. Кудись мене не туди хилить…

Попереду донісся шум. Завмер. Рухатись не можна. Зайвий рух лише викаже мене. Повільно дістав пістолет. Ще повільніше навівся в напрям шуму.

Дорога йшла вниз. Повільно спустився. Вийшов на галявину. Дівчинка років десяти й хлопчик, молодший. Вони намагались поводитись тихо, але в дітей щось робити тихо ніколи не виходить. Одягнені в сірий одяг, на вигляд мішковина. Завелика для них. Ноги босі, бруді від болота. Обличчя худі, проте очі живі. Тепер дитинство саме таке.

- Ви тут самі? — опустив пістолет.

Застав їх зненацька. Хлопчик миттю заховався за дівчинку. Обоє вирячились на мене блакитними очима.

- Ми чекаємо на тата, — відповіла дівчинка.

Хлопчик налякано визирав у неї з-за плеча.

- Довго?

- Він пішов з іншими чоловіками з селища туди, — вона показала рукою туди, звідки я прийшов. — Скоро повернуться.

Не повернуться.

- Йдіть додому, — заховав пістолет. — Повернетесь завтра.

Йшов назад, не озираючись.

Валерій якраз завершив пакувати речі. Три рюкзаки спальники та сумка з гвинтівкою Гери та батареями до коптерів. Зайвого нічого не було.

Я не став нічого розповідати. Мовчки відкрив рюкзак і дістав звідти їжу. Кілька банок консерви. Залишив усе біля машини. Так, аби точно знайшли.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.