Розділ 46.

- Це неможливо, — заявив Жеррар. — До

Хімімото сана нікому не можна.

Він жив недалеко від кафе, в котрому ми знаходились з джинами. Я навіть бачив його з вікна. Тепер там вирувало життя. Офіціанти приносили замовлення клієнтів. І все це сталось від коли ми звідти пішли.

- Тоді передай це кимось, хто має доступ до Хімімото.

Ми розповіли все, як було. П‘ятеро найманих вбивць не знають, яку сторону прийняти. Тому бігають від одного роботодавця, до іншого. Мене це не особливо обходило. Мені потрібно геть з Третогора. За день я був ситий цією горою по горло. Фанатики, якудза, бунт, штурм, хранитель. Місто вогню, що скажеш. Десь там мегаполіс 42, там щось заховав мій дід. Він вже, мабуть, помер, й останні сили витратив на лист. Навіть ризикнув добробутом онуки, аби я його отримав.

- Тобі не хочеться іноді повернутись в Еліос? — запитав у Валерія.

- Ні, — він навіть не думав.

- Це, по твоєму, краще?

По вуличках Хатаке йшли чудовиська. Йшли групами. Перевертні з перевертнями. Інфанти з інфантами. Люди теж були. Вони теж йшли організованою колоною. Я помітив, як один з перевертнів клацнув зубами в напрямку людей. Ті не відреагували. Згадались демонстранти: Еліос для всіх. Ось вам місто для всіх. Хочеться ходити з чудовиськами однією вулицею? Будь ласка.

Жеррар теж підійшов до вікна.

- В Новому Батурині такого немає, — сказав.

- Немає, — погодився.

- Я іноді сумую за домом, — почав. — Знаю, Батурин застряг в ненависті та зневазі до всіх, хто не народився в Батурині. Але мені його не вистачає…

- Пусті вуха знайшов? — холодно перебив.

Жеррар замовк. Дивно глянув на мене, але нічого не сказав. Я відвернувся від вікна. Думки про дім іноді змушували мене подумати: навіщо воно мені треба. Чому просто не доїхати туди? Те, що хотів розповісти Жеррар, могло повпливати на мене. Він мусив покинути Батурин і мріяв повернутись, коли розбагатіє, щоб не потрапити в боргову яму. Я поїхав добровільно. І від мене відреклись. Не хотів я це згадувати. Просто виконаю прохання діда, позлю Марту й пошлю їх всіх під три чорти. Від Лімів у мене лише прізвище…

- Треба зняти сторіс, як ти чистиш зброю, — Валерій вивів мене з роздумів.

- Що?

- Потрібний матеріал!

- Я гадав, ми закриваємо канал.

- Ми закриваємо його нашою спільною мандрівкою. Ти поки не в Батурині.

- Чекай, у вас свій відео канал? — включився Жеррар.

- Так. Стрімер.

- І багато ви зняли?!

Я розумів, куди він хилить.

- Ми не знімали твого хранителя, — пробурчав. — Видихни.

Але по лиці Валерія стало зрозуміло — видихати не було чого. Жеррар теж зрозумів.

- Навіть не думай виставляти це! — гаркнули в один голос.

- Я не планував, — Валерій поправив окуляри. — До поїздки звідси.

- Валерію, — сказав Жеррар. — Ти не думав, чому ні влада, ні повстанці не поширюють це? Все тримається на рівні чуток, й то за них можуть покарати.

- Нікому не потрібно про це знати, — додав.

- Чому? Може десь є вчені, котрі зможуть його дослідити?

- Може і є, — погодився Жеррар. — Але вони не доїдуть. Третогор перетвориться на руїни. Сюда помчить навала чудовиськ. А мисливці скинуть одну зі своїх бомб.

- Гадаю, їх буде декілька десятків, — сів поряд з Валерієм. — Так щоб навіть сліду не було.

- А якщо щось лишиться, це допалять іприти. Чому, гадаєш, влада хоче зробити це руками найманців? Щоб було менше шуму.

- А що як хранитель прокинеться раніше, ніж ми звідси поїдемо?

- Це малоймовірно.

- А якщо все ж припустити?

- Тоді Хімімото сан переговорить з ним. Не розуміє мову — порозуміється іншим шляхом. Він знайде спосіб.

І займе місце чинної влади. Влада ж, з іншого боку просто захищає свої інтереси. Легше самим мати сплячого хранителя.

Але що як не домовиться? Сила хранителя невідома. Ніхто з мисливців, котрі ще жили, їх не бачив. Що як він могутніший за сирін? Що як це наймогутніша істота на планеті? І ось зараз він прокидається й вирішує знищити весь Третогор. А потім ще якийсь мегаполіс. Я не проти аби він спопелив, до прикладу, Рагнарок, забитий вампірами й упирями. Але невідомо, що буде. Це якби Пророк на третій сірій знайшов ядерну бомбу. Згорів би весь Еліос.

Після завтра в Третогорі буде маленька війна між, вважай, професійними вбивцями та якудзою. В середині гори лежить тіло невідомої істоти. І ми з Валерієм застрягли посеред всього цього процесу. Оце з‘їздив додому…

Глянув на Валерія, але він був зайнятий спогляданням у телефон. Відкрита програма для дронів. Не знаю, який спонсор надав колись йому такі дрони, але те, що він міг кілька діб зависати в небі мене вражав.

Я знову підійшов до вікна. Виглянув на вулицю. Дуже багато людей та нелюдей ходило по ній. Здавалось, одвічні вороги знаходили спільну мову…

Погляд зачепився за групу людей. Четверо в розщеплених армійських куртках за кількасот метрів від нас. Йшли вулицею. На плечах рюкзаки. Ще двоє позаду несли дорожню сумку. По спині пройшов мороз. Вони наближались. За сотню метрів вони зупинились. Двоє позаду поклали сумку й схилились над нею. Я не знав до кінця, що вони збирались робити. Чому вони зупинились посеред вулиці. Поки в руках одного з них не з‘явився короткий зелений тубус.

Придивився. Запечатаний з обох сторін. Тоді один з них почав щось на ньому робити. Досить швидко. Це потім до мене дійшло: він скидав пломби та виставляв прицільну планку.

- Геть з квартири! — я розвернувся й побіг від вікна. — На вихід...

Бахнуло. Вихід ракети з РПГ я до того чув лише двічі. І то на стрільбищах ще в часи навчання.

Але звук я впізнав.

Тубус короткий, запечатаний — значить одноразовий. По розміру тонкий, мабуть, для легкоброньованої техніки. У таких переважно відстань до чотирьохсот метрів…

Ми не встигли.

- Вниз!

Вибух…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.