Стрімер. Довга Дорога Додому.

Колись на третьому поверсі тут були гуртожитки. На балконах завжди були квіти. І молоді пʼяні студентки медичного з цигарками.

Мисливцями ми часто сюди навідувались. Нас ніколи не впускали через вхідні двері, тому вночі не раз можна було застати картину, як хтось з хлопців ліз покривалами. Я теж колись так ліз до своєї першої дівчини. Хвилювався, руки пітніли. Перша моя дівчина. Ніяк не міг вмовити її вдягнути той білий халат...

- Лім, ситуація?! — рація запрацювала раптово.

Під час конфлікту в будинок влучило кілька снарядів. Стіни й балконів тепер не було, лише обгорілі залишки меблів у знищених кімнатах. В цій частині мегаполіса працював РЕБ. Колись працював. Але тепер ловив звʼязок. Значить Чіп і Дейл таки змогли.

- В дорозі, — відповів.

- Сонце зайде через шість годин! Прискорся.

- Слухаюсь.

Одна справа віддати наказ, інша — цей наказ виконати. Ми вперлись в глухий кут. Одна з будівель не витримала. Дорогу перекривали її уламки. Що в ній колись було, я вже не памʼятав.

За нею височіла будівля університету. Потрібні Рорку архіви там. Цікаво, що він очікує там знайти? Креслення зброї масового ураження?

Валерій думав про те саме.

- Уявляєш, там ядерна зброя, — ніби думки читав. — Не так і погано було б знести Рагнарок з лиця землі, якщо подумати.

- Раніше за дурниці відповідав Орест, тепер ти?

- Хтось має виконувати й цю роботу, поки Жеррар шибається на стіні. Так що поганого в цьому?

- Уяви собі детонацію ядерної бомби тут. Уряди чудовиськ в інших мегаполісах подумають, що це є ще десь. Війна почнеться по новому колу.  Що їм тепер втрачати, якщо мова піде про цілковите стирання їх з лиця землі? Або навіть не так. Вони підсунуться максимально близько до нас. Так аби ми не ризикнули вдарити по них, бо зачепить і нас.

Ми йшли пустими вулицями. Доводилось вибирати маршрути, щоб сонце освітлювало вулиці. Вітер між хмарочосами іноді розносив білий попіл. Він осідав на асфальті, немов сніг. А тоді новий порив вітру гнав кудись далі.

- То нам варто ото вічно кудись лізти? Вічно бути на сторожі? — запитав Валерій.

- Памʼятаєш сірі зони?

- Хіба їх забудеш...

- Там було кілька угрупувань чудовиськ. Вони не лізли до нас, зайняті внутрішніми чварами. Небезпека такої зброї миттю б все стерла. І довелося б тоді битись з єдиною армією.

- А люди хіба не такі самі розʼєднані?

- Ядерна зброя нас не обʼєднає.

Знову повернули. Ребра аж запекли, коли я перейшов на біг. Потрібно було пройти тінь від хмарочоса.

Лікарня була по праву руку. З вікон виглядали голови упирів. Тінь буда ще заслабка для них, проте хтось міг та й вилетіти.

- Терпи! — говорив собі.

Терпи.

Джаґернаут слухняно виконував команди й ми доволі швидко бігли. Тобто, швидко, як для такої закутої в метал машини смерті.

- Тоді нам чекати, поки людство перестане плести інтриги та згуртується? — заперечив Валерій. — А до цього що робити? Одні муситимуть гинути на стіні тут, або бути вічним щитом на першій зеленій в Еліосі? Мають вмирати заради тих, хто забув про війну?

Я не відповів. Тінь закінчилась, ми вибігли на сонце. Ребра тепер віддавали тупим далеким болем. Поступились місцем старому рубцю на грудях. Мені немає й двадцяти трьох, а війна прирівняла моє здоровʼя до рівня старого пенсіонера.

- Це має завершитись, — сказав Валерій. — Якщо для цього потрібно спопелити один мегаполіс, то так тому й бути. — Я втратив старшого брата, кращого друга й кохану. Вони загинули за когось. І загинули тому, що війну не можуть назвати війною. Якби це вирішилось колись, може зараз нам би не потрібно було блукати мегаполісом, де буквально кожний мешканець хоче нас вбити.

- Але воно не вирішилось, — огризнувся йому. — І зараз не вирішиться. Іноді краще погано зараз, ніж ще гірше потім.

Лікарня тепер була через одну вулицю. Позаду до нас прикипіли сотні голодних поглядів. Колишні мешканці мегаполіса тепер готові були розірвати нас заради каплі крові. Ось, вона: гостинність Рагнароку у всій красі.

- Ми не знаємо, яке буде оце твоє «потім».

Хмарочоси закінчились. Поступились місцем приватним будинкам.

Йшли посередині вулиці. Іноді доводилось обходити або перелізати через старі автівки. Жодна з них вже не була на ходу. Важко сказати, що було. Люди колись збирались в паніці й зробили затору? Чи згуртувались в марних спробах перекрити дорогу від навали кровопивць?

- Це називається, нічого не робити, бо потім може бути гірше, — не заспокоювався Валерій. — Глянь на це місто. Що може тут вже бути гірше?!

Я промовчав. Кілька років тому я облазив Рагнарок вздовж і впоперек. Ми знову повернули, вийшли на простору вулицю з кількома підземними переходами. Але тепер я його не впізнавав. Брудна реальність занадто швидко стирала все з памʼяті. Мозок вперто відмовлявся згадувати як було до цього. Наче беріг мене від спогадів. А раптом щось болісне?

Знову повернули. Приватні низькі будинки залишились позаду. Тут мав бути проспект незалежності. Колись людна вулиця з бізнес-центрами та до холери зайнятими людьми в костюмах, бездротових навушниках, бо у них не було часу навіть тримати телефон в руках під час безлічі дзвінків. Тут неможливо було йти своїм темпом, саме тут Рагнарок жив з шаленою швидкістю, бо затримка означала звільнення і втрату грошей.

Днем тут не ходив ніхто. Тепер весь рух тут був уночі. Вулиця гарно прострілювалась, тож повільні упирі могли втратити щось більше за гроші та час. Посеред пустої дороги було гігантське чорне коло з кісток та попелу.

- Колись тут спалювали тіла, — випередив запитання Валерія. — Боялись, що трупи оживуть і перекинуться на вампірів.

- Я не уявляю, щоб таке сталось з Еліосом.

Валерій ні на мить не припиняв знімати. — Якщо ми виберемось, світ побачить ціну, яку Рагнарок заплатив за спільне життя з чудовиськами. Памʼятаєш оту маячню? Еліос для всіх, трясця.

Ми пройшли ще дві вулиці. Одна з них застелена бруківкою. Крізь неї вперто пролізала пожовкла трава. Ніби планета хотіла стерти згадку про червоний терор зі свого понівеченого тіла. Деякі рани не затягуються. Подумавши про це, відчув біль в грудях. Я знав це занадто добре.

Йшли далі. Знову мусили йти в обхід, щоб не було сильної тіні. Це була площа Лодброків. Крамниці, кафе, ресторани, модні бутіки. Скільки себе памʼятаю, мені це було не по кишені. Ходив з іншими мисливцями та заглядались на людей, котрі безтурботно сиділи тут вечорами.

Тепер не було жодної вцілілої вітрини. На двох вцілілих манекенах в приміщенні зліва висіли лахміття. Колись я б не зміг його оплатити. Я відмовився від грошей Лімів. Хоча, мій рахунок і без того колись заблокували. Встигнув лише оплатити квиток.

З того ж магазина до нас дійшов якийсь шум. Зупинився. Кроки. Навів туди кулемет. З тіні на нас дивився здоровенний упир. Під два метри зросту, кремезний. Шкіра біла, немов би він вимастився крейдою. Упир став на виході з магазину. Пощастило, що на вулицю не впала тінь.

Валерій навів на ньоро камеру.

- Ти ба, який здоровий, — прошепотів.

- Брукс, — я завагався, чи стріляти.

- Хто?

Упир мовчки за нами спостерігав. Цікаво, ким він був до перетворення?

- Брукс, — повторив тихіше. — Ніколи ще їх не бачив наживо.

Неймовірно сильні та швидкі упирі. Якщо гангрели природжені мисливці, то брукси природжені вбивці. Сильні, витривалі, швидкі. Його сили вистачить підняти мене в джаґернауті разом з Валерієм. Єдина слабкість — ультрафіолет. Тіло брукса згорить миттєво. Якщо інший ситий кровʼю під завʼязку упир ще проживе кілька секунд, то у нього не буде навіть цих кількох секунд. Він не вийде до нас. Навіть на стіну він не полізе, бо достатньо лише підсвітити його прожектором.

Та йому й непотрібно. Він просто випʼє кров з іншого упиря. Фізичні габарити дозволяють жерти своїх. В Еліосі їх не залишилось. З доповідей розвідників, навіть шабашівці їх оминали десятими дорогами.

- Кожний день — добрий день, — нервово зреагував Валерій. — Мало нам упирів гангрелів і того татуйованого психопата під боком. Ти стріляти будеш?

Я не знав. З одного боку, залишати такого упиря живим (якщо це взагалі підходить до опису упирів) ризиковано. З іншого боку, постріли приваблять сюди інших упирів. Хтозна, яка дорога далі. Набої потрібно берегти.

Проте я нічого не встигнув. Звідкись зʼявився ще один упир і кинувся на брукса. Білий навіть погляду не відвів. Випростав руку вбік і схопив упиря за шию. Підняв без зусиль. І стиснув хват. Упир спочатку замахав руками й ногами. До нас донісся тихий хрускіт. А тоді все. Упир більше не чинив опору.

Брукс кинув тіло нам, наче ганчірку. Сонце одразу взялось виконувати свою роботу. Мертве тіло миттю почало парувати. Тоді сірий пар змінився на чорний їдкий дим. Упир розпластався за крок від мене.

Я глянув на нього. Худе старече тіло, шия викривлена вбік, що з одного боку стало видно кілька хребців. Брукс залюбки зробить це з нами. Підвів голову. Рішення прийняте. Палець ліг на спуск кулемета...

В колишньому магазині нікого не було. Лише старі манекени так і стояли.

- Він ось так просто втік? — здивувався Валерій.

Я ще кілька секунд спробував пошукати його поглядом. Марна затія.

- Не втік, — пішов далі по вулиці. — Він тепер йтиме за нами. Чекатиме темряви.