Розділ 52.

О четвертій ранку вже не спалось. Сьогодні перед сном випив лише половину дозування знеболювальних. Рана розболілась після розмови з Валерієм.

Він хотів перечекати штурм. Нагадався захищати третогорців. Нехай захищає. Без мене.

Тихо вислизнув з кімнати. Валерій міцно спав і не чув. Спочатку я думав залишити записку, але для чого? Він знає, куди я збираюсь. Його ідея. І тепер він свідомо затримує мене тут.

Так не буде.

По коридору йшов тихо. Зі зброї лише пістолет та томагавк. Рюкзак з харчами та одягом теж взяв з собою. Хімімото нам дав автомати, зняті з найманців, але я залишив усе Валерію. Йому знадобиться, раз він так хоче війни.

Треба глянути правді в обличчя: ми не друзі. Нас тримав разом Орест. А чи кинув би я його?

Ні.

Валерій би теж мене не кинув. Просто захотів втягнути мене у війну. Сам винен, що відмовився від мого плану. Хай наздоганяє. Якщо переживе штурм. Або повертається в Еліос. На зелених зонах Цепеші та Гангрели його не дістануть…

Кого я обдурюю? Зупинився. Припав до стіни аби випадково не потрапити комусь на очі. Не можна йти без Валерія. Але чекати на бійню теж не хочеться. Я не для того покинув Еліос аби вмерти тут. Це не моя війна!

Потрібно дістатись до місця, на котре вказав дід. Він ризикнув безпекою онучки, щоб я це побачив. Щоб зрозумів, що він хотів сказати.

- Відколи це тебе хвилює твоя сім‘я? — запитав сам у себе. — Спочатку відмовились від тебе, потім показують, куди потрібно дістатись.

І після того намагаються вбити. Там же не скарби в мегаполісі, котрого немає на карті. Не Ель Дорадо. Там якесь лайно, котре потрібно розгребти моїми руками. Хоча важко уявити щось гірше за хранителя розлому…

- Замовкни! — пошепки наказав сам собі. — Коли думаєш, що гірше бути не може — може. Не притягуй!

Кроки по коридору. До мене хтось наближається, а я тут думаю, як туди потрапити, аби не загинути.

Ну, припустимо, покину я цей бісів Третогор, потраплю туди, а що далі? Мене ніхто не чекає. Не буде обіймів, теплого вітання. В кращому випадку мене холодно зустрінуть і попросять геть.

Хоча від думки про перекошене обличчя Марти стало приємно.

- Найманцю! — звернулись до мене. — Добре, що ти не спиш. Хімімото чекає.

Позаду були два інфанти. Я навіть не помітив їх. Але вони не звернули увагу на мій рюкзак. Не подумали, що я збираюсь накивати п‘ятами.

- Тоді не тягніть, — сказав поки така думка не прийшла в їхні голови. — Показуйте дорогу.

Ми пішли у зворотній бік від маршруту моєї втечі. Інфанти так і хотіли перейти на біг, але необхідності в цьому я не бачив. На мій подив ми не пішли в покої Хімімото. Замість того піднялись по сходах вгору. Вийшли на дах.

- Ми привели його, Хімімото сан, — обидва синхронно вклонились.

Він стояв спиною до нас. Навіть не повернувся. Лише махнув рукою, відіслав їх геть.

- Готуйтесь, воїни, — кинув їм.

Знову синхронні поклони.

- Підійди, мисливцю.

Так і зробив.

З даху відкривався огляд на весь район. Ще не почало світати, але навіть в темряві можна було розгледіти повстанців на дахах. Вони лежали, аби їх не було видно. Готувались.

- Я бився з мисливцями під час війни, — сказав. — Кількох вбив.

Захотілось зіштовхнути його з даху. Але я стримався.

- Але втратив більше. Двох синів та брата.

- Це війна.

- Це війна, — погодився. — Вірю, що й у тих мисливців були сім‘ї. Були батьки, дружини. Діти.

Мовчу. Слухаю. Що тут говорити. Війна.

- Ці люди теж моя сім‘я. Інфантів залишилось не так багато. Навіть ті, котрі підуть сьогодні на нас, моя сім‘я. Просто вони сліпі. Забули інший шлях і плетуться за ідолами. Іприти теж з плоті та крові. Нехай сильніші. Але вони смертні. А ліплять з себе богів.

Ніколи до Третогора я не бачив іпритів. Я навіть толком нічого про них не знав. Я не знаю, що б робив, якби зустрів іприта.

- Більшість моїх людей воїни. Народжені для битви. І вони вбиватимуть за моїм наказом. Але не ти.

- Я не розумію…

- Я не сподівався на розуміння. Ви, мисливці, не воїни, а вбивці. Для вас немає різниці.

- Гадаю, що ні.

- Тому ти з іншими не інфантами захищатимете ось ту висоту.

Дав мені бінокль.

- Туди мали б піти найманці з різників. Переважно люди.

Висотою це назвати важко. Дорога до неї йшла вниз. Ще далі починались нафтові бури. До того я бачив їх лише раз. Ніби здоровенні молоти б‘ють в землю, добуваючи чорне золото. Хоча принцип роботи був іншим. Висотою Хімімото назвав скелястий майданчик над бурами там було кілька старих будинків. І трішки вище над ним ще один вхід в саму гору.

- План відходу є? — запитав.

- Хіба воїну потрібно відступати?

- Живому іноді так.

- Пробивайтесь до ось тих будинків. Там ангар з транспортом.

Нагадувало швидше склад. Дуже старий склад. Але саме туди мені й потрібно. Прослідкував біноклем далі. Все не так погано. Де транспорт я знаю. Ключі, ймовірніше за все, або в когось, або в самих машинах. Хімімото мав би тримати їх заправленими.

Була одна біда. Дорога з Третогору йшла ймовірним напрямком наступу противників. Тобто, мені або встигнути зараз, або вже після.

Коли вони полізуть — я не проскочу.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.