Зміст
  • Передмова.
  • Пролог.
  • Частина Перша. Місто Сірих Зон. Розділ 1.
  • Розділ 2.
  • Розділ 3.
  • Розділ 4.
  • Розділ 5.
  • Розділ 6.
  • Розділ 7.
  • Розділ 8.
  • Розділ 9.
  • Розділ 10.
  • Розділ 11.
  • Розділ 12.
  • Розділ 13.
  • Розділ 14.
  • Розділ 15.
  • Розділ 16.
  • Розділ 17.
  • Розділ 18.
  • Розділ 19.
  • Розділ 20.
  • Розділ 21.
  • Розділ 22.
  • Розділ 23.
  • Розділ 24.
  • Розділ 25.
  • Розділ 26.
  • Розділ 27.
  • Розділ 28.
  • Розділ 29.
  • Розділ 30.
  • Розділ 31.
  • Частина Друга. Тисячі Вогнів. Розділ 32.
  • Розділ 33.
  • Розділ 34.
  • Розділ 35.
  • Розділ 36.
  • Розділ 37.
  • Розділ 38.
  • Розділ 39.
  • Розділ 40.
  • Розділ 41.
  • Розділ 42.
  • Розділ 43.
  • Розділ 44.
  • Розділ 45.
  • Розділ 46.
  • Розділ 47.
  • Розділ 48.
  • Розділ 49.
  • Розділ 50.
  • Розділ 51.
  • Розділ 52.
  • Розділ 53.
  • Розділ 54.
  • Розділ 55.
  • Розділ 56.
  • Розділ 57.
  • Розділ 58.
  • Розділ 59.
  • Розділ 60.
  • Розділ 61.
  • Розділ 62.
  • Розділ 63.
  • Розділ 64.
  • Розділ 65.
  • Розділ 66.
  • Частина Третя. Червоний Терор. Розділ 67.
  • Розділ 68.
  • Розділ 69.
  • Розділ 70.
  • Розділ 71.
  • Розділ 72.
  • Розділ 73.
  • Розділ 74.
  • Розділ 75.
  • Розділ 76.
  • Розділ 77.
  • Розділ 78.
  • Розділ 79.
  • Розділ 80.
  • Розділ 81.
  • Розділ 82.
  • Розділ 83.
  • Розділ 84.
  • Розділ 85.
  • Розділ 86.
  • Розділ 87.
  • Розділ 88.
  • Розділ 89.
  • Розділ 90.
  • Розділ 91.
  • Розділ 92.
  • Розділ 93.
  • Розділ 94.
  • Розділ 52.

    О четвертій ранку вже не спалось. Сьогодні перед сном випив лише половину дозування знеболювальних. Рана розболілась після розмови з Валерієм.

    Він хотів перечекати штурм. Нагадався захищати третогорців. Нехай захищає. Без мене.

    Тихо вислизнув з кімнати. Валерій міцно спав і не чув. Спочатку я думав залишити записку, але для чого? Він знає, куди я збираюсь. Його ідея. І тепер він свідомо затримує мене тут.

    Так не буде.

    По коридору йшов тихо. Зі зброї лише пістолет та томагавк. Рюкзак з харчами та одягом теж взяв з собою. Хімімото нам дав автомати, зняті з найманців, але я залишив усе Валерію. Йому знадобиться, раз він так хоче війни.

    Треба глянути правді в обличчя: ми не друзі. Нас тримав разом Орест. А чи кинув би я його?

    Ні.

    Валерій би теж мене не кинув. Просто захотів втягнути мене у війну. Сам винен, що відмовився від мого плану. Хай наздоганяє. Якщо переживе штурм. Або повертається в Еліос. На зелених зонах Цепеші та Гангрели його не дістануть…

    Кого я обдурюю? Зупинився. Припав до стіни аби випадково не потрапити комусь на очі. Не можна йти без Валерія. Але чекати на бійню теж не хочеться. Я не для того покинув Еліос аби вмерти тут. Це не моя війна!

    Потрібно дістатись до місця, на котре вказав дід. Він ризикнув безпекою онучки, щоб я це побачив. Щоб зрозумів, що він хотів сказати.

    - Відколи це тебе хвилює твоя сім‘я? — запитав сам у себе. — Спочатку відмовились від тебе, потім показують, куди потрібно дістатись.

    І після того намагаються вбити. Там же не скарби в мегаполісі, котрого немає на карті. Не Ель Дорадо. Там якесь лайно, котре потрібно розгребти моїми руками. Хоча важко уявити щось гірше за хранителя розлому…

    - Замовкни! — пошепки наказав сам собі. — Коли думаєш, що гірше бути не може — може. Не притягуй!

    Кроки по коридору. До мене хтось наближається, а я тут думаю, як туди потрапити, аби не загинути.

    Ну, припустимо, покину я цей бісів Третогор, потраплю туди, а що далі? Мене ніхто не чекає. Не буде обіймів, теплого вітання. В кращому випадку мене холодно зустрінуть і попросять геть.

    Хоча від думки про перекошене обличчя Марти стало приємно.

    - Найманцю! — звернулись до мене. — Добре, що ти не спиш. Хімімото чекає.

    Позаду були два інфанти. Я навіть не помітив їх. Але вони не звернули увагу на мій рюкзак. Не подумали, що я збираюсь накивати п‘ятами.

    - Тоді не тягніть, — сказав поки така думка не прийшла в їхні голови. — Показуйте дорогу.

    Ми пішли у зворотній бік від маршруту моєї втечі. Інфанти так і хотіли перейти на біг, але необхідності в цьому я не бачив. На мій подив ми не пішли в покої Хімімото. Замість того піднялись по сходах вгору. Вийшли на дах.

    - Ми привели його, Хімімото сан, — обидва синхронно вклонились.

    Він стояв спиною до нас. Навіть не повернувся. Лише махнув рукою, відіслав їх геть.

    - Готуйтесь, воїни, — кинув їм.

    Знову синхронні поклони.

    - Підійди, мисливцю.

    Так і зробив.

    З даху відкривався огляд на весь район. Ще не почало світати, але навіть в темряві можна було розгледіти повстанців на дахах. Вони лежали, аби їх не було видно. Готувались.

    - Я бився з мисливцями під час війни, — сказав. — Кількох вбив.

    Захотілось зіштовхнути його з даху. Але я стримався.

    - Але втратив більше. Двох синів та брата.

    - Це війна.

    - Це війна, — погодився. — Вірю, що й у тих мисливців були сім‘ї. Були батьки, дружини. Діти.

    Мовчу. Слухаю. Що тут говорити. Війна.

    - Ці люди теж моя сім‘я. Інфантів залишилось не так багато. Навіть ті, котрі підуть сьогодні на нас, моя сім‘я. Просто вони сліпі. Забули інший шлях і плетуться за ідолами. Іприти теж з плоті та крові. Нехай сильніші. Але вони смертні. А ліплять з себе богів.

    Ніколи до Третогора я не бачив іпритів. Я навіть толком нічого про них не знав. Я не знаю, що б робив, якби зустрів іприта.

    - Більшість моїх людей воїни. Народжені для битви. І вони вбиватимуть за моїм наказом. Але не ти.

    - Я не розумію…

    - Я не сподівався на розуміння. Ви, мисливці, не воїни, а вбивці. Для вас немає різниці.

    - Гадаю, що ні.

    - Тому ти з іншими не інфантами захищатимете ось ту висоту.

    Дав мені бінокль.

    - Туди мали б піти найманці з різників. Переважно люди.

    Висотою це назвати важко. Дорога до неї йшла вниз. Ще далі починались нафтові бури. До того я бачив їх лише раз. Ніби здоровенні молоти б‘ють в землю, добуваючи чорне золото. Хоча принцип роботи був іншим. Висотою Хімімото назвав скелястий майданчик над бурами там було кілька старих будинків. І трішки вище над ним ще один вхід в саму гору.

    - План відходу є? — запитав.

    - Хіба воїну потрібно відступати?

    - Живому іноді так.

    - Пробивайтесь до ось тих будинків. Там ангар з транспортом.

    Нагадувало швидше склад. Дуже старий склад. Але саме туди мені й потрібно. Прослідкував біноклем далі. Все не так погано. Де транспорт я знаю. Ключі, ймовірніше за все, або в когось, або в самих машинах. Хімімото мав би тримати їх заправленими.

    Була одна біда. Дорога з Третогору йшла ймовірним напрямком наступу противників. Тобто, мені або встигнути зараз, або вже після.

    Коли вони полізуть — я не проскочу.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.