Розділ 47.

Квартира перетворилась на один суцільний пил. Вибух, на щастя, стався біля зовнішньої стіни. Вона витримала. Не уся, але замість уламків ракети та вибухової хвилі, на нас полетіли лише уламки стін, скла та пилюка.

Я не підіймався. Лише перевернувся на спину. Поплескав себе по ногах. По руках. По тулубу. Крові не було.

Валерій робив те саме. Один Жеррар, блідий як смерть, тримався за вуха. Тож ми перевірили його. Критичних поранень не було.

- Чому у вухах дзвенить? — голосно запитав.

- Контузія.

- ЩО?!

Замість відповіді я приклав палець до губ. Не треба шуміти. Хай краще думають, що поцілили нас.

Миттю схопив зброю. Кинув Валерію рюкзак. Жеррар поки міг йти сам, бо його аж розпирало від страху. Адреналін робить дива. Це завтра він не буде розуміти, хто він і де знаходиться. А сьогодні ми в темпі покидали квартиру.

Знову виліт.

Ми вилетіли в коридор. Довгий, вузький з квартирами з обох боків. Аж тепер я розчув низький шиплячий звук. Добре, ракета дозвукова. Це краще.

Розпластались на сходовій. Закрили вуха руками, повідкривали роти. Цього разу вибухнуло ближче. Вхідні двері вирвало з завіс й винесло в коридор. По сходовій клітині пронеслась хвиля жару.

На вулиці крики. Хтось загарчав. Автоматний вогонь, але виглядало більше в небо, ніж в когось.

- Скільки тут виходів? — запитав Валерій.

- ЩО?!

- СКІЛЬКИ ВИХОДІВ З БУДИНКУ?

- Він тебе не чує, — я підвівся, підійшов до перил.

З будинку ніхто не тікав. Але зараз почнуть. Або, що ймовірніше, нас вже чекатимуть на виході. Або підіймуться сюди.

Валерій дістав телефон. Вилаявся. Дисплей тепер вкрився тріщинами.

- Підіймаю дрон, — повідомив. — Зараза!

- Що?

- Тут нічого не ловить тепер.

- Після вибухів таке буває.

- Чому я про це не знав раніше?

- Бо Орест майже не користувався вибухівкою.

Хіба один раз, коли ми взірвали шабашівську шахту ліфта. Але коли то було.

В під‘їзд зайшло троє. Заходили обережно. Кожний автомат націлений у свій сектор.

Штурмувати сходи — одне з найважчих для штурмової групи. Здавалось би, скільки там тих сходинок. Реальність така, що згори можна було б покласти цілу групу.

- Бери цього глухого і шукайте інший вихід, — прошипів Валерію.

- А ти?

Одягнув магнітну рукавицю. Дістав червону королеву з кобури.

- Наздожену.

Трійка рухалась обережно. Вони намагались максимально уникати відкритих зон. Але не завжди це вдавалось. В першого я висадив цілий магазин. Він прикрив тілом товаришів. Йому не дали впасти, тож більш ніж половина куль потрапила в тіло. Червона Королева пробивала пластини. Мабуть, я зачепив аорту, бо помер він швидко.

Заховався за стіну. По мені відкрили вогонь у відповідь. Кулі дробили стіну, рикошетили, проте у відповідь не зачепили. Вставив ще один магазин. Кілька пострілів навмання. Знову вогонь у відповідь. В мене полетіла димова шашка. Їдкий сірий дим почав підійматись догори. Копнув її ногою та знову заховався.

Будівля знову затряслась від вибуху. Били знадвору. В довгий коридор між квартирами вдарило пилом. Прикрив очі й побіг геть від сходів.

Наштовхнувся на Валерія. Вони вперлись в глухий кут. Жеррар то відкривав, то закривав рот. Мабуть, йому здавалось, що то просто заклало вуха. Я б сказав йому, що це не так, але він не почує.

З інших квартир почали виходити сусіди. Переважно люди та інфанти. Хтось кинувся по сходах. Пострілів не було. Значить ті люди прийшли по Жеррара. Або по нас.

Двері найближчої квартири відчинились. Я миттю націлив зброю на власників оселі. Літня пара. Вони заклякли. Наказав їм зайти й зачинитись зсередини.

Я потягнув Валерія та Євгена в одну з квартир. Зачинив двері. Приклав палець до губ. Аби ні звуку.

Квартири тут всі були маленькі. Коридору майже не було. Зліва ванна кімната, по центру перегородка між кухнею та кімнатою. Мабуть, вартість точно перевищена. Але сама квартира обжита. Лише невідомо, де власники. Мабуть, це ті, котрим вдалось втекти.

Ще одна димова шашка в коридор. Під двері почав пробиватись дим, але я не звертав уваги. Двоє крокували обережно. Їх кроків майже не було чути. Я б й не знав, де вони, якби вони не стали перевіряти усі двері. Зараз вони дійдуть до кінця коридору. Тоді підійметься ще одна група, перевіряти всі квартири. Вони знайдуть нас рано чи пізно.

Валерій покинув затію з коптером. Він обережно визирнув у вікно. Третій поверх. Якщо стрибати, то поламаємо ноги…

Хтось вибіг з сусідньої квартири. Чоловічий голос просив не вбивати. Може б і не вбили, проте дим заважав розрізнити, хто то. Два постріли. Звук падіння. Ще постріл, щоб вже точно.

- Тут є балкон, — прошепотів Валерій. — Можемо піднятись вище.

- Ми то піднімемось, — прошепотів. — А ось Жеррар…

Мій товариш з попереднього життя отримав першу в житті контузію. Й зараз вона його наздоганяла. Якщо не забезпечити йому лікування — це з ним на усе життя.

Можна було покинути його. Якщо прийшли по нього, а не по нас — є всі шанси вибратись. Але якщо по нас, тоді він стане лише марною жертвою.

Якийсь час я вагався. Це він затягнув нас у непотрібну війну. Вдавав з себе світило науки, проїдаючи гроші бунтівників Третогора. Але завжди приходить час платити по заслугах.

Проте я присягав захищати людей від небезпеки. Нехай я більше не мисливець. Та гріш ціна була б мисливському навчанню, якби я так вчинив.

- Спробуємо його витягнути, — прошепотів Валерію. — Знайдемо вихід на дах й вшиваємось…

Нападники вибили сусідні двері. Почали шукати нас, не чекаючи підтримки. Ідіоти.

Десь відкрились ще одні двері. Знову постріли.

Крик.

Вибили ще одні двері. Цього разу ближче. Валерій на балконі марно вовтузився з Жерраром. Вони не встигнуть. Потрібно його залишити. Або їх обох…

Миттю прогнав ці думки з голови. Ніхто нікого не залишає. Мисливці так не роблять.

Відчиняв двері тихо. Обережно визирнув. Двоє бійців якраз виходили з сусідньої квартири…

З такої відстані Червона королева прошила одного з них наскрізь. Тіло смикнуло й кинуло об одвірок. Тоді він просто вивалився в коридор.

Останній вцілілий відкрив вогонь з дверей. Я кинувся до протилежної стіни. Не розрахував сили, влетів у стіну, відбився від неї наче м’яч і упав, випустив пістолет. Нападник вийшов з укриття. Націлився на мене…

Руку я виставив інстинктивно. Знав, що не захистить. Помилився. Магнітна рукавиця активувалась. Нападник не чекав цього. І я не чекав. Але зрозумів усе, коли до мене полетів автомат…

Дві автоматні черги. Я піднявся, аж після того, як тіло нападника більше не подавало ознак життя.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.