Зміст
  • Передмова.
  • Пролог.
  • Частина Перша. Місто Сірих Зон. Розділ 1.
  • Розділ 2.
  • Розділ 3.
  • Розділ 4.
  • Розділ 5.
  • Розділ 6.
  • Розділ 7.
  • Розділ 8.
  • Розділ 9.
  • Розділ 10.
  • Розділ 11.
  • Розділ 12.
  • Розділ 13.
  • Розділ 14.
  • Розділ 15.
  • Розділ 16.
  • Розділ 17.
  • Розділ 18.
  • Розділ 19.
  • Розділ 20.
  • Розділ 21.
  • Розділ 22.
  • Розділ 23.
  • Розділ 24.
  • Розділ 25.
  • Розділ 26.
  • Розділ 27.
  • Розділ 28.
  • Розділ 29.
  • Розділ 30.
  • Розділ 31.
  • Частина Друга. Тисячі Вогнів. Розділ 32.
  • Розділ 33.
  • Розділ 34.
  • Розділ 35.
  • Розділ 36.
  • Розділ 37.
  • Розділ 38.
  • Розділ 39.
  • Розділ 40.
  • Розділ 41.
  • Розділ 42.
  • Розділ 43.
  • Розділ 44.
  • Розділ 45.
  • Розділ 46.
  • Розділ 47.
  • Розділ 48.
  • Розділ 49.
  • Розділ 50.
  • Розділ 51.
  • Розділ 52.
  • Розділ 53.
  • Розділ 54.
  • Розділ 55.
  • Розділ 56.
  • Розділ 57.
  • Розділ 58.
  • Розділ 59.
  • Розділ 60.
  • Розділ 61.
  • Розділ 62.
  • Розділ 63.
  • Розділ 64.
  • Розділ 65.
  • Розділ 66.
  • Частина Третя. Червоний Терор. Розділ 67.
  • Розділ 68.
  • Розділ 69.
  • Розділ 70.
  • Розділ 71.
  • Розділ 72.
  • Розділ 73.
  • Розділ 74.
  • Розділ 75.
  • Розділ 76.
  • Розділ 77.
  • Розділ 78.
  • Розділ 79.
  • Розділ 80.
  • Розділ 81.
  • Розділ 82.
  • Розділ 83.
  • Розділ 84.
  • Розділ 85.
  • Розділ 86.
  • Розділ 87.
  • Розділ 88.
  • Розділ 89.
  • Розділ 90.
  • Розділ 91.
  • Розділ 92.
  • Розділ 93.
  • Розділ 94.
  • Розділ 95.
  • Розділ 96.
  • Розділ 97.
  • Розділ 43.

    - Тут є ще хтось?

    Очі повільно звикали до темряви. Ми спускались сходами все нижче. Я чув, як знизу тягнуло холодом. Рубець на грудях неприємно занив.

    Хотів полізти по знеболювальне, але не став. Ще цьому Жеррарду не вистачало знати про мої згубні звички. Досить і засудження від Валерія…

    - Ні, лише ми, колеги. Обережно…

    Ми вперлись в масивні залізні двері. Жеррард щосили штовхнув їх, але вони ледь піддались.

    - Ну ж бо, допоможіть мені…

    Я підійшов ближче. І схопив його за горло.

    Валерій смикнувся вперед, але вчасно зупинився.

    Жеррард спробував зірвати захват, але марно.

    - Я зараз стисну міцніше й відправлю тебе на той світ.

    - Не відправиш, — прохрипів той. — Ми ж старі друзі…

    - Це тепер так називається?!

    Згадав дім. Євген Левадзівський був у нас частим гостем. Завжди охайний, ввічливий. Завжди щось у нас крав, а ми думали на прислугу. А коли не думали, я казав, що то я взяв і загубив. Євген був з бідної сім’ї. Я не знаю, як він потрапив в наше оточення, але тепер мене це не дивує. Він авантюрист й любитель наживи. До певного моменту мене це не хвилювало, бо я думав, що ми товаришували… Стиснув сильніше. Сам не розумів чому, але напружився лише як міг. Жеррард, здається розумів, що то вже не погрози…

    - Якщо ти його вб‘єш, нам звідси не вибратись, — збоку долинув голос Валерія. — Чорт забирай, Ігорю, він врятував нас!

    Відпустив.

    Самозваний Жеррард з‘їхав по стіні униз, тримаючись за горло і голосно кашляючи.

    Валерій більше нічого не сказав. Вистачило погляду. Він в таких випадках завжди однаковий. Ти м‘ясник і вбивця, Ігорю Лім. Лікуй голову.

    - Це, — схилився до Євгена. — Щоб ти затямив одну просту річ. Спробуєш зловживати нашим знайомством, цим самим нашкодивши мені, і я тебе вб‘ю. Гадаю, ти затямив.

    Хоча у своїй голові я повторював собі, що погрожую аби хоч якось виправдати раптовий приступ кровожерливості. І ось це було найбільш переконливим.

    Жеррард піднявся. Силувано всміхнувся.

    - Мене вигнали з Нового Батурина, — спокійно видав. — Сім‘я збанкрутувала, а ти знаєш, що це означає.

    - Боргова в‘язниця, — сказав Валерію. — Невесела річ.

    - Тікаючи від законників я перетнув ледь не половину континенту. І ось я тут, серед релігійних фанатиків, котрі вважають мене спеціалістом. Тому свої погрози, Ігорю Лім, запхай собі в сраку. Тут є набагато страшніші способи померти, ніж від твоїх рук. Ви б відчули один з них на собі, якби не я.

    - То навіщо ти нас врятував? — криво всміхнувся. — Лише не заливай казок про дружбу.

    - Ходімо, — Жеррард пішов вперед. — Є речі, які варто побачити.

    Робити було нічого. Ми дістали ліхтарі, бо джерел освітлення не було жодних. Промені світла ковзнули по старих залізничних коліях.

    - Ця гора колись була однією великою шахтою, до розлому, — говорив Євген.

    Його голос ехом розходився по тунелях.

    - А під час самої війни тут проходили жорстокі бої. З перемінним успіхом, маю визнати, бо гору розділили по половині. Одні візьмуть з боєм вершину. Інші потім оточать й моритимуть тих голодом. І так по колу.

    Ми з Валерієм лише переглянулись. На війні буває й не таке.

    - Коли підписали мирний договір, то тут залишились й люди та монстри. Але гризня продовжилась. Локально, без важкого озброєння. Нікому толком не було діла до цієї гори. Того ніхто й не надсилав допомогу. Так дві армії просто перетворились на банди. Спочатку дві, потім пішли внутрішні чвари, потім знову розділення. Так Третогор й варився у власному лайні. Майже як ваш Еліос…

    - Не так, — заперечив Валерій.

    - Ну нехай не так. Але почалось розділення, потім змішання. Третогор це один великий казан. Інфанти набрались отого самурайського лайна від нащадків тутешніх мисливців і вплели у свою культуру. Інші почали сюди паломництва, бо то ж священна гора. Так воно й понеслось. Вампірські клани звідси пішли, а ті які хотіли залишитись…

    - Тих винесли, — я вилаявся, перечепившись об шпалу. — До чого ти ведеш?

    - Нам ще трохи йти, тож наберись терпіння. Так ось, Залишились тут переважно люди з успадкованим кодексом Бусідо та любов‘ю до легенд та інфанти, котрі релігію люблять, як твоє сімейство гроші.

    - Це досить влучно, — відповів на погляд Валерія.

    - А ось кілька років тому Третогор почав обростати різними легендами. То в цих тунелях велика сила, то тут нафта, то діаманти. То ключ до завершення війни.

    Світло ліхтарів розбудило кажанів. Здійнявся писк. Довелось пригинатись аби вони не зачепили.

    - І сплячий дракон, — не витримав Валерій.

    - І це теж було. Може б ці легенди й були б легендами. І ставились до них відповідно. Але у підніжжя знайшли нафту. Багато нафти. І понеслось. В Третогор стікались усі охочі. Чорне золото, котре ти обміняєш в людей на що завгодно.

    Ми повернули. Жеррард махнув рукою, поманив нас до ліфта.

    Старий, з ґратами замість дверей. Я мав сильні сумніви, що він взагалі робочий.

    - І почався бізнес, — він відкрив решітку та

    зайшов усередину. — Сюди полізли всі нафтовики.

    Ми з Валерієм переглянулись. Однаково назад ми дороги не знайдемо. Ліфт поволі та зі скрипом рушив донизу.

    - Ох, що тут почалось, — продовжував Женя. — Навезли техніки, найманців, менеджерів та комерсантів. Хто тільки сюди не ліз.

    - Місцеві не зраділи, — хмикнув Валерій.

    - Місцеві іприти спочатку намагались розповідати свої релігійні байки, але потім передумали. Вони дозволили провести труби, доводити до розуму інфраструктуру. Крізь пальці дивились, як налагоджується логістика.

    - А тоді спустили своїх собак, — я розумів, куди він хилить.

    Ліфт поволі їхав униз.

    - Якудза лише того й чекала, — кивнув Женя. — Це їхня гора, ще й підтримка влади. За кілька тижнів вони перебили всіх незгодних і фактично стали монополістами. Проте без фанатизму. Багатьох керівників залишили на посадах, аби не вбивати торгівлю. Незгодним дали добу покинути місто, але без транспорту. В Еліос більшість світу боїться їхати. А повертатись назад не було можливости. Бо де торгівля чорним золотом — там рейдери.

    Ліфт зупинився. Тут було вже світліше, хоча б з того, що в коридорах горіли лампи. Женя відкрив ліфт. Ми пройшли попри трьох охоронців інфантів. Жеррард зупинився біля одного з них, перекинувся кількома словами й ті нас пропустили.

    Він мовчав, аж поки ми не відійшли на достатню відстань.

    - Загалом місто потребувало більше робочих рук, бо попередні часто ставали випадковими жертвами боїв за чорне золото.

    - Так ти сюди й потрапив, — уточнив Валерій.

    - Вірно. Я хотів на цьому наваритись.

    - Але щось пішло не так, — я не стримався. — Цього разу хоч не в боргах?

    - Банкрутство моєї сім‘ї для тебе сміх, — відповів Євген. — Ліми не змінюються. Паршива кров.

    Валерій глянув на мене, чи не вдарю я того.

    - Це правда, — відповів йому. — Ми в Новому Батурині рідкісні мудили. Але без боргів.

    - Я теж скоро буду без боргів, — відповів Жеррард.

    - Ти почав розбиратись в нафті?

    Він відкрив двері. Увімкнув світло. Ми зайшли у простору кімнату зі старими приладами. Перед нами було скло.

    - Я почав розбиратись в історії.

    Ми підійшли до скла.

    - А історія нам каже, що розлом був не лише в Еліосі. Ходили легенди, що тут теж…

    Істота за ним лежала в капсулі. Її, чи то його відчистили від нафти на скільки могли. Проте не до кінця. Клюв та крила були чорними. Очей не було видно.

    - Уявляєте обличчя скептиків, коли одна з легенд виявиться правдивою? Це вже не фанатики. Це послідовники. І ось, за склом доказ…

    Тіло цілком могло б нагадувати людське, якби люди були зо три метри зросту. Замість долонь та ступнів були кігті.

    - Хто це такий? — пошепки запитав Валерій.

    Я промовчав. Марно намагався згадати, але я ніколи не бачив цих істот. Я просто не знав, хто це.

    - Коли я приїхав і вліз в боротьбу влади та повстанців, я гадав, що то все нафта, — пояснив Женя. — Але тут все складніше. І ось причина місцевого конфлікту.

    - Труп невідомої істоти? Це вся причина?

    - Це не труп. Пульс слабкий, але є. Він спить.

    - Хто, він?

    - Один з хранителів розлому.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.