Розділ 43.

- Тут є ще хтось?

Очі повільно звикали до темряви. Ми спускались сходами все нижче. Я чув, як знизу тягнуло холодом. Рубець на грудях неприємно занив.

Хотів полізти по знеболювальне, але не став. Ще цьому Жеррарду не вистачало знати про мої згубні звички. Досить і засудження від Валерія…

- Ні, лише ми, колеги. Обережно…

Ми вперлись в масивні залізні двері. Жеррард щосили штовхнув їх, але вони ледь піддались.

- Ну ж бо, допоможіть мені…

Я підійшов ближче. І схопив його за горло.

Валерій смикнувся вперед, але вчасно зупинився.

Жеррард спробував зірвати захват, але марно.

- Я зараз стисну міцніше й відправлю тебе на той світ.

- Не відправиш, — прохрипів той. — Ми ж старі друзі…

- Це тепер так називається?!

Згадав дім. Євген Левадзівський був у нас частим гостем. Завжди охайний, ввічливий. Завжди щось у нас крав, а ми думали на прислугу. А коли не думали, я казав, що то я взяв і загубив. Євген був з бідної сім’ї. Я не знаю, як він потрапив в наше оточення, але тепер мене це не дивує. Він авантюрист й любитель наживи. До певного моменту мене це не хвилювало, бо я думав, що ми товаришували… Стиснув сильніше. Сам не розумів чому, але напружився лише як міг. Жеррард, здається розумів, що то вже не погрози…

- Якщо ти його вб‘єш, нам звідси не вибратись, — збоку долинув голос Валерія. — Чорт забирай, Ігорю, він врятував нас!

Відпустив.

Самозваний Жеррард з‘їхав по стіні униз, тримаючись за горло і голосно кашляючи.

Валерій більше нічого не сказав. Вистачило погляду. Він в таких випадках завжди однаковий. Ти м‘ясник і вбивця, Ігорю Лім. Лікуй голову.

- Це, — схилився до Євгена. — Щоб ти затямив одну просту річ. Спробуєш зловживати нашим знайомством, цим самим нашкодивши мені, і я тебе вб‘ю. Гадаю, ти затямив.

Хоча у своїй голові я повторював собі, що погрожую аби хоч якось виправдати раптовий приступ кровожерливості. І ось це було найбільш переконливим.

Жеррард піднявся. Силувано всміхнувся.

- Мене вигнали з Нового Батурина, — спокійно видав. — Сім‘я збанкрутувала, а ти знаєш, що це означає.

- Боргова в‘язниця, — сказав Валерію. — Невесела річ.

- Тікаючи від законників я перетнув ледь не половину континенту. І ось я тут, серед релігійних фанатиків, котрі вважають мене спеціалістом. Тому свої погрози, Ігорю Лім, запхай собі в сраку. Тут є набагато страшніші способи померти, ніж від твоїх рук. Ви б відчули один з них на собі, якби не я.

- То навіщо ти нас врятував? — криво всміхнувся. — Лише не заливай казок про дружбу.

- Ходімо, — Жеррард пішов вперед. — Є речі, які варто побачити.

Робити було нічого. Ми дістали ліхтарі, бо джерел освітлення не було жодних. Промені світла ковзнули по старих залізничних коліях.

- Ця гора колись була однією великою шахтою, до розлому, — говорив Євген.

Його голос ехом розходився по тунелях.

- А під час самої війни тут проходили жорстокі бої. З перемінним успіхом, маю визнати, бо гору розділили по половині. Одні візьмуть з боєм вершину. Інші потім оточать й моритимуть тих голодом. І так по колу.

Ми з Валерієм лише переглянулись. На війні буває й не таке.

- Коли підписали мирний договір, то тут залишились й люди та монстри. Але гризня продовжилась. Локально, без важкого озброєння. Нікому толком не було діла до цієї гори. Того ніхто й не надсилав допомогу. Так дві армії просто перетворились на банди. Спочатку дві, потім пішли внутрішні чвари, потім знову розділення. Так Третогор й варився у власному лайні. Майже як ваш Еліос…

- Не так, — заперечив Валерій.

- Ну нехай не так. Але почалось розділення, потім змішання. Третогор це один великий казан. Інфанти набрались отого самурайського лайна від нащадків тутешніх мисливців і вплели у свою культуру. Інші почали сюди паломництва, бо то ж священна гора. Так воно й понеслось. Вампірські клани звідси пішли, а ті які хотіли залишитись…

- Тих винесли, — я вилаявся, перечепившись об шпалу. — До чого ти ведеш?

- Нам ще трохи йти, тож наберись терпіння. Так ось, Залишились тут переважно люди з успадкованим кодексом Бусідо та любов‘ю до легенд та інфанти, котрі релігію люблять, як твоє сімейство гроші.

- Це досить влучно, — відповів на погляд Валерія.

- А ось кілька років тому Третогор почав обростати різними легендами. То в цих тунелях велика сила, то тут нафта, то діаманти. То ключ до завершення війни.

Світло ліхтарів розбудило кажанів. Здійнявся писк. Довелось пригинатись аби вони не зачепили.

- І сплячий дракон, — не витримав Валерій.

- І це теж було. Може б ці легенди й були б легендами. І ставились до них відповідно. Але у підніжжя знайшли нафту. Багато нафти. І понеслось. В Третогор стікались усі охочі. Чорне золото, котре ти обміняєш в людей на що завгодно.

Ми повернули. Жеррард махнув рукою, поманив нас до ліфта.

Старий, з ґратами замість дверей. Я мав сильні сумніви, що він взагалі робочий.

- І почався бізнес, — він відкрив решітку та

зайшов усередину. — Сюди полізли всі нафтовики.

Ми з Валерієм переглянулись. Однаково назад ми дороги не знайдемо. Ліфт поволі та зі скрипом рушив донизу.

- Ох, що тут почалось, — продовжував Женя. — Навезли техніки, найманців, менеджерів та комерсантів. Хто тільки сюди не ліз.

- Місцеві не зраділи, — хмикнув Валерій.

- Місцеві іприти спочатку намагались розповідати свої релігійні байки, але потім передумали. Вони дозволили провести труби, доводити до розуму інфраструктуру. Крізь пальці дивились, як налагоджується логістика.

- А тоді спустили своїх собак, — я розумів, куди він хилить.

Ліфт поволі їхав униз.

- Якудза лише того й чекала, — кивнув Женя. — Це їхня гора, ще й підтримка влади. За кілька тижнів вони перебили всіх незгодних і фактично стали монополістами. Проте без фанатизму. Багатьох керівників залишили на посадах, аби не вбивати торгівлю. Незгодним дали добу покинути місто, але без транспорту. В Еліос більшість світу боїться їхати. А повертатись назад не було можливости. Бо де торгівля чорним золотом — там рейдери.

Ліфт зупинився. Тут було вже світліше, хоча б з того, що в коридорах горіли лампи. Женя відкрив ліфт. Ми пройшли попри трьох охоронців інфантів. Жеррард зупинився біля одного з них, перекинувся кількома словами й ті нас пропустили.

Він мовчав, аж поки ми не відійшли на достатню відстань.

- Загалом місто потребувало більше робочих рук, бо попередні часто ставали випадковими жертвами боїв за чорне золото.

- Так ти сюди й потрапив, — уточнив Валерій.

- Вірно. Я хотів на цьому наваритись.

- Але щось пішло не так, — я не стримався. — Цього разу хоч не в боргах?

- Банкрутство моєї сім‘ї для тебе сміх, — відповів Євген. — Ліми не змінюються. Паршива кров.

Валерій глянув на мене, чи не вдарю я того.

- Це правда, — відповів йому. — Ми в Новому Батурині рідкісні мудили. Але без боргів.

- Я теж скоро буду без боргів, — відповів Жеррард.

- Ти почав розбиратись в нафті?

Він відкрив двері. Увімкнув світло. Ми зайшли у простору кімнату зі старими приладами. Перед нами було скло.

- Я почав розбиратись в історії.

Ми підійшли до скла.

- А історія нам каже, що розлом був не лише в Еліосі. Ходили легенди, що тут теж…

Істота за ним лежала в капсулі. Її, чи то його відчистили від нафти на скільки могли. Проте не до кінця. Клюв та крила були чорними. Очей не було видно.

- Уявляєте обличчя скептиків, коли одна з легенд виявиться правдивою? Це вже не фанатики. Це послідовники. І ось, за склом доказ…

Тіло цілком могло б нагадувати людське, якби люди були зо три метри зросту. Замість долонь та ступнів були кігті.

- Хто це такий? — пошепки запитав Валерій.

Я промовчав. Марно намагався згадати, але я ніколи не бачив цих істот. Я просто не знав, хто це.

- Коли я приїхав і вліз в боротьбу влади та повстанців, я гадав, що то все нафта, — пояснив Женя. — Але тут все складніше. І ось причина місцевого конфлікту.

- Труп невідомої істоти? Це вся причина?

- Це не труп. Пульс слабкий, але є. Він спить.

- Хто, він?

- Один з хранителів розлому.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.