Розділ 60.

Ліхтар був єдиним джерелом світла. Єдиним променем хоч чогось в пітьмі.

Пітьма приховувала тіла. Трупи. Багато трупів. Порвані, спалені, розстріляні. Кров на землі та стінах змішувалась з порохом, гільзами, попелом, брудом та пилом. Це були всі види відтінків червоного та чорного.

Тіла були під стінами. Нанизані на захисні споруди.

Розпростерті на землі. Загороджували проходи.

Доки ми перестрілювались назовні й доки інфанти грались у свою самурайську реконструкцію боїв — тут була люта бійня. Інфанти, люди та упирі. Без ніг, без рук, без голів.

Я обережно йшов, переступаючи тіла. В такій бійні важко було щось розібрати.

Патологоанатоми мали б роботи на роки вперед.

Погризені, спалені, вони лежали чи сиділи в різних позах. Головне не зачепити нікого. Кілька разів випадково копнув кілька гільз. Якщо тут був Жеррар, то не було навіть приблизного шансу його впізнати.

Вони померли під землею. Бились до останнього подиху. Захисники підземних тунелів у щось вірили. Вони мали що захищати. Мали кого. Вони вмирали за Третогор. Помирали за його ідею. Ні, не так. Вмирали за своє бачення Третогора.

А найманці вмирали за гроші.

Так буває. На війні кожний ніби воює за щось спільне. Але також і за своє. Ліхтар посвітив на гніздо кулеметника. Кілька тіл. Старі, молоді. Люди й не люди. Поруч розкидані мішки з піском. Форпост не витримав.

Сьогодні їх не дочекаються рідні. Хімімото і його самураї увійдуть в легенди. Його воїни бʼються з якудзою на горі. У всіх на очах. Так і запамʼятають сьогоднішній штурм. Ніхто не побачить цю бійню. Ніхто не стане розповідати, що справжній бій пройшов у тунелях. Та й боєм це не назвеш. Просто різанина.

- Там хтось є!

Я миттю вимкнув ліхтар. Припав до стіни. Ліг на землю, виставив автомат на чиїсь ноги.

Кілька пар чобіт. Кроки до мене. Ліхтарями ніхто не світив, зате в абсолютній темряві було видно кілька зелених цяток.

Я думав недовго. Підповз ближче, доки вони мене не розгледіли. Ліг на бік, під стіну. Рука намацала одне з тіл. Тихо, на скільки це було можливо, потягнув на себе. Труп не піддавався. Занадто важкий. Кроки обережні, зараз вони будуть ближче.

Переповз далі. Там по памʼяті було більше тіл. Щосили потягнув перше ліпше на себе. Припідняв за плечі. Колись нас вчили евакуйовувати поранених лежачи. На випадок, якщо доведеться це робити під вогнем. І повзеш з ним, і одночасно закриваєшся.

- І так він поранений, — говорив нам Саша медик. — А як поранять тебе, то вважайте, що трупів буде два. Ніхто з чудовиськ тебе в полон брати не буде.

Мені жодного разу не довелось цього робити в бою. Чудовиська не користувались вогнепальною зброєю. Хіба вампіри колись на фермі Шабашу. Але тоді нам з Орестом пощастило. Дотепер не розумію як.

Проте труп я на себе закинув. Ще й поряд були інші тіла.

Кроки все ближче. Автомат поклав збоку. Дістав Червону Королеву. Аби не помітили…

Зелені цятки були зовсім поряд. Ці підготувались до бою в темряві. Якщо упирі їх не чіпали — значить вороги. Я затамував подих.

- Ну й де він? — запитав хтось з них.

- Може назад повернув?

Третій тицьнув автоматом якесь тіло. Ще в одне вистрілив.

Звук ехом розійшовся по тунелю. Лежачи під трупом я не міг поцілити їх. Двох ще можна спробувати, але третій мене добʼє. Потрібно чекати. І в жодному разі не можна ворушитись. Прилади нічного бачення не дають високоточну картину. Ти бачиш в темряві, але точно не як вдень.

- Не було кроків. Хіба дуже тихо відходив.

Хтось з них вистрілив у ще одне тіло. Мені вартувало титанічних зусиль аби не здригнутись і не видати себе.

- Ходімо. Сестри чекають.

Один з них вистрілив. Тоді ще раз. Цього разу в мене. Куля пройшла крізь покійника і вдарила мене в живіт. По відчуттях, з усієї сили кинули каменем. Якби це було при світлі дня, вони б побачили, як очі полізли з орбіт. Я стиснув щелепи від болю. Якщо видам хоч звук, вони зрозуміють, що не всі тут мертві. Вдихнути теж не міг. Тихо точно не вийде.

- Ти зараз всі набої дарма витратиш! — голос звучав наче десь далеко.

Хоча це я від болю перестав нормально чути. Терпи, мисливцю!

- А якщо він серед трупів?

- Тоді можеш перестріляти всіх, хто тут є.

Ви належите до гордого сімейства Лім. Ви мусите вміти боротись з труднощами…

- Та я навіть порахувати їх не можу. Тут найманці з усього округу зібрались. Ще й з Еліоса приперлись.

Заплющив очі! Тільки не кричати!

- Звідки?

- З Еліоса. Мегаполіс на краю материка. Там все ще війна. І там є спадкові мисливці на чудовиськ.

Терпіти! Потрібно терпіти! Ще трішки. Зараз пройде!

- Та не свисти. Ніколи їх не було. Гаразд, ходімо. Подивимось, як вони будуть будити те чудовисько.

Один з них вистрілив ще в одне тіло. Я чекав, коли стихне відлуння кроків. Тоді швидко скинув з себе тіло. Розчепив бронежилет. Запхав руку туди, куди влучила куля. Крові не було. Пластина витримала, проте місце удару дико боліло. Трішки лівіше і мені б зламало ребра. Тихо видихнув, хоча мені хотілось вити від болю.

Якось Гера з Валерієм припікали мені рану. Боляче щойно було трішки менше. Дістав з кишені знеболювальні. Одним махом ковтнув кілька штук.

Перевернувся набік. Кілька хвилин непорушно лежав. З очей пішли сльози. Нехай…

Врешті поволі піднявся. Перед очима яскраві кола. Проте напрям я запамʼятав.

Вони збираються будити хранителя. Я памʼятав, як прокинулась Сирін. Древня могутня потвора. Тепер схожа ситуація могла статись в Третогорі…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.