Розділ 62.

Я не знаю, скільки я так блукав. Йшов довго, прислухаючись до кожного шурхоту. Здавалось, я блукав годинами. Я все йшов і йшов у чорній темряві. І здавалось по-дурному. Біль від кулі дошкуляв усе більше.

Знаю, я мав допомогти у тунелях. Мав вибити нападників разом з вцілілими. Та вцілілі мені не траплялись. Я розумів лише, що в якийсь момент дійшов до місця, де трупи закінчились. Тут навіть слабо відсвічували лампи. Очі почало колоти від світла. Нехай таке тьмяне, але я занадто довго був у темряві. І я впізнав ліфт, котрим ми з Жерраром спускались до хранителя.

Натиснути нічого не встиг, коли він спрацював. До мене хтось підіймався. Миттю відбіг у тінь. Націлився в прохід. Хто б це не був — немає часу виясняти. В тунелях тепер не було друзів, лише вороги.

Ліфт зупинився. Хтось розсунув двері. Вийшли троє найманців.

- Ми підіймаємось, прийом! — один з них сказав по рації. — Як чути, прийом?!

Ніхто не відповів.

- Ні чорта не ловить! Зараза!

- Треба піднятись вище! — відповів інший.

Я впізнав голоси. Ті самі. Я таки сильно відстав від них тоді. А зараз вони мають привести підкріплення…

Тіло спрацювало швидше, ніж я навіть встигнув подумати. Палець натиснув на спуск і АК Звіробій почав плюватись кулями. Вони спробували відкрити вогонь, але я був швидшим. З такої відстані швидкість куль роздирала найманців на клапті. Кулі пробивали бронежилети та шоломи, рвали органи, трощили кістки, йшли далі, вириваючи шматки тіл в купі з кевларом. Стіни вкривались кривавими плямами. Лише один з них зміг пустити автоматну чергу, але тільки по землі. Врешті навіть у цій частині шахти зʼявились тіла.

Підходив обережно. Поволі перевірив кожного. Запізно прийшла думка, що одного варто було б залишити живим на короткий час. Міг би розпитати, що там внизу. Але з цих трьох тепер вже ніхто мені нічого не скаже.

Ліфт спускався вічність. Серце шалено калатало. Я уявлення не мав, що там чекає. Втома дала своє і я сів, опершись до стіни. Заплющив очі. Автомат поклав собі на ноги. Я не знаю, чи чув стрілянину хтось внизу. Не знав, чи не чекає на мене там засідка. Чи не прокинувся хранитель?

Я спускався у щось химерне і невідоме.

Колись третя сіра манила мене таємницями. Мені тоді було страшно, але це було захоплююче. А тут…

Мій квиток звідси залишився зовні. Мізукі стримує найманців, Хімімото бʼється з провладною якудзою. А я спускаюсь невідомо куди, замість того аби зламати цей ліфт, щоб більше ніхто не міг ним скористатись.

Може варто було дослухатись Марти? Здалась мені ця спадщина дідуся. Чи варто було просто пересидіти бійню в Третогорі, не намагаючись пропетляти між бунтівниками та іпритами?

- Пізно, — сказав сам собі. — Воно все до цього йшло. Не цікавить тебе, хто переможе. І хто вціліє. Ти просто любиш вбивати…

Ліфт зупинився й у двері миттю ударили дві автоматні черги. Якби я стояв, то шансів уціліти в мене не було б.

А так я впав на бік і відкрив вогонь у відповідь.

Тиша. Я лежав, прислухаючись до кожного шороху. І, гадаю, з боку дверей було те саме.

- Далеко ти дійшов, мисливцю! — крізь двері почув голос Клари. — Але шлях твій закінчився. Виходь, я знаю, що це ти, і що ти сам. А ось я тут не сама.

Це я і так зрозумів, коли стріляли у два автомати.

- Вам би краще скласти зброю! — крикнув. — Поки я не підірвав нас усіх.

За дверима засміялись.

- Ми знаємо, коли люди брешуть, — відповіла Клара. — І знаємо, що гранат в тебе немає. Ми відчуваємо твоє дихання. Знаємо, що ти втомлений, в тебе, контузія, що дія стимулятора, який ти вколов, закінчується. А ще знаємо, що ти поранений. Ми обережно зараз відчинимо двері, а ти викинеш всю зброю. І після цього вийдеш з піднятими руками.

- І з чого мені це робити?!

Над головою знову ударила автоматна черга. Вже нижче. Цього разу я вже не відкривав вогонь.

- Ти нам не ворог, Ігорю! — сказала Клара.

- Я вбив ваших людей там, нагорі.

- Ми навіть вдячні. Менше клопоту. Виходь, не ламай комедію.

Я зробив, як вони казали. Спочатку викинув автомат. Потім Червону Королеву. За томагавк вони теж не забули. Тоді двері відчинились ширше і мені дозволили вийти.

- Стань на коліна, — мʼяко наказала Клара.

Так і зробив.

- Простягни вперед руки!

Запʼястки стягнули пластиковими стяжками. Стягнули грамотно. Не розірвеш. Хіба різати, але одна з сестер вже підхопила всю мою зброю. Вони стали в мене за спиною, з різних боків. Тримали мене на прицілі.

Клара стала навпроти мене. Нахилилась.

- Чесно сказати, я вражена, — погладила мене по щоці.

Тепер вона не видавалась красивою. Її блиск в очах був якийсь нездоровий. Посмішка з нотами зневаги. Фанатики.

- Пережити бій, дійти аж сюди. Віриш в долю, Ігорю?

Мовчу. Але їй не була потрібна відповідь.

- Я по очах бачу, що ти все склав до купи, — продовжила. — І навіть не здивований нас тут бачити.

Кивнув. Таки не здивований.

- Сьогодні Третогор пізнає нового Бога. Сьогодні ми покладемо край війні…

Я засміявся. Сам не розумію чому.

- Ви й так покладете їй край, — сказав. — Глянь, скільки загиблих там на горі. Там вже фактично нікому воювати. І все заради якоїсь поторочі…

Клара зацідила мені ляпаса. Щоку запекло.

- Скільки б нас, не людей, ти б колись вбив заради мешканців Еліоса? — зашипіла вона. — Скільки?! Мовчиш? Ми знаємо відповідь. Стільки, скільки потрібно. Все заради жалюгідних людей, яким наплювати на тебе. Які навіть не помітять твою відсутність.

- Я давав присягу захищати людей Еліоса, — сам не знаю, чому сказав.

- А ми клялись знайти Бога. І ось сам хранитель розлому тут. Чекає пробудження…

Згадав ту триметрову сплячу потвору. Дивний у сестринства вибір ідолів.

- То яка різниця, скільки загине, заради такого моменту…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.