Зміст
  • Передмова.
  • Пролог.
  • Частина Перша. Місто Сірих Зон. Розділ 1.
  • Розділ 2.
  • Розділ 3.
  • Розділ 4.
  • Розділ 5.
  • Розділ 6.
  • Розділ 7.
  • Розділ 8.
  • Розділ 9.
  • Розділ 10.
  • Розділ 11.
  • Розділ 12.
  • Розділ 13.
  • Розділ 14.
  • Розділ 15.
  • Розділ 16.
  • Розділ 17.
  • Розділ 18.
  • Розділ 19.
  • Розділ 20.
  • Розділ 21.
  • Розділ 22.
  • Розділ 23.
  • Розділ 24.
  • Розділ 25.
  • Розділ 26.
  • Розділ 27.
  • Розділ 28.
  • Розділ 29.
  • Розділ 30.
  • Розділ 31.
  • Частина Друга. Тисячі Вогнів. Розділ 32.
  • Розділ 33.
  • Розділ 34.
  • Розділ 35.
  • Розділ 36.
  • Розділ 37.
  • Розділ 38.
  • Розділ 39.
  • Розділ 40.
  • Розділ 41.
  • Розділ 42.
  • Розділ 43.
  • Розділ 44.
  • Розділ 45.
  • Розділ 46.
  • Розділ 47.
  • Розділ 48.
  • Розділ 49.
  • Розділ 50.
  • Розділ 51.
  • Розділ 52.
  • Розділ 53.
  • Розділ 54.
  • Розділ 55.
  • Розділ 56.
  • Розділ 57.
  • Розділ 58.
  • Розділ 59.
  • Розділ 60.
  • Розділ 61.
  • Розділ 62.
  • Розділ 63.
  • Розділ 64.
  • Розділ 65.
  • Розділ 66.
  • Частина Третя. Червоний Терор. Розділ 67.
  • Розділ 68.
  • Розділ 69.
  • Розділ 70.
  • Розділ 71.
  • Розділ 72.
  • Розділ 73.
  • Розділ 74.
  • Розділ 75.
  • Розділ 76.
  • Розділ 77.
  • Розділ 78.
  • Розділ 79.
  • Розділ 80.
  • Розділ 81.
  • Розділ 82.
  • Розділ 83.
  • Розділ 77.

    Є люди, котрих я був би радий бачити навіть після десяти років. Наприклад Орест. Або Вавилон. Знаю, їх більше немає. Але якщо уявити…

    Згідний, поганий приклад.

    Але в камері з бетонних стін два на чотири, без будь-яких вікон і двома лавками, що ні сісти, ні лягти — сил шукати кращі приклади не знайти.

    Мисливський ізолятор. Холодно, сіро, сиро і вогко. Валерій марно намагався вмоститись на одній з лавочок. Я сидів на іншій і спостерігав за Жерраром. Він все ніяк не міг знайти собі місця.

    То підхоплювався, йшов до дверей. То починав відтискатися від підлоги. Потім сідав на лавку. І так по колу. А ще він постійно бубнів, але я вже звик до нього, як до чогось на фоні й не звертав уваги. Жодного слова не згадати тепер.

    Я сидів біля стіни, та масажував рубець на грудях. Ось зараз би знадобились знеболювальні. А так доводиться дивитись на оцю виставу одного актора невідомо скільки.

    З мисливця в злочинці — ото б реготала Марта.

    Так ось. Є люди, яких можна й не бачити. Вони були у твоєму житті до певного моменту і все. У вас свої дороги. Катя до прикладу. Вона мені писала час від часу. Спочатку ділилась роздумами, яке правильне рішення було мене кинути. Я не відписував.

    Потім Катя активізувалась в соціальних мережах. На її сторінці зʼявлялись нові фотографії та сторіс. Я перестав дивитись.

    Дивно, але сумно мені було від того, що мене це не зачіпало. Це просто дівчина, з якою я спав і яку просив не курити у мене вдома. Я не знаю на сто відсотків, чи згідна зі мною Катя, але це пройдений етап.

    Валерій казав, що іноді вона вступала в суперечки з коментаторами під відео на каналі. Особливо, коли ті писали, що я, мʼяко кажучи: скажений мʼясник. Намагалась довести, що це не так. Але намагалась слабо. Сама не вірила.

    Є люди, котрих ти не хочеш бачити. До прикладу: Марта і решта мого сімейства. У них в головах бізнес та сімʼя. Я не знаю, з якого моменту для них це стало одним і тим самим.

    Все, що б не робили члени сімʼї, мусило мати вигоду. Якщо ти робиш щось без вигоди для себе — ти ідіот. Якщо ти робиш те, що хочеш, але це не принесе користь сімейству Лім — ти ідіот, егоїст та нездара. Або ти — це я.

    Є люди, котрих, незалежно від того, хочеш ти чи ні, краще ніколи більше не бачити.

    Станіслав Рорк був саме таким. Якщо Василь Грім виглядав як машина для вбивств, то Станіслав більше був схожий на худу жердину. Вузький розріз очей, жовтувата шкіра та зовсім невиразні риси обличчя. Чорні розкосі очі дивились на тебе, як на майбутнього мерця. Волосся він завжди фарбував у білий колір, тому важко було сказати чи є у нього сивина. Тільки рівнем жорстокості Василь Грім до нього відверто не дотягував.

    Ми вчились з ним разом. Мене потім відіслали в Еліос. А він залишився в Рагнароці. Навіть звання отримав.

    Ми зустріли його, коли нас витягували з машини. Сіра форма з шевронами та численними відзнаками. На лівій щоці опік. Хоча більше виглядало як удар електричним струмом. Не було часу роздивлятись. Нас як стадо погнали в приміщення. Ми йшли вузьким коридором з сітчастими загорожами під гавкіт собак.

    Жеррар спочатку хотів обурюватись, але передумав, коли ми пройшли повз ряд шибениць. На них висіли оголені тіла. Дві було вільні. Наше щастя, що погнали нас в інший бік.

    Всі особисті речі та зброю в нас конфіскували. Наручники зняли перед дверима камери. І попередили аби без дурниць.

    - На скільки ми тут? — запитав Жеррар.

    - На скільки треба, — мисливець грубо штовхнув його в спину.

    Валерію та Жеррару про Рорка вирішив не розповідати. Бачити його мені не хотілось. І не хотілось, аби він бачив мене. Я не встигнув роздивитись, але виглядав він не як простий мисливець. Вислужився таки, сраколиз.

    Під час навчання ми одне одного терпіти не могли. Не можу чітко сказати чому. Він був суворим, вимогливим. Дисциплінованим. Коли доходило до практики з монстрами — йому не було рівних. Зазвичай студенти намагались якомога швидше розправитись з чудовиськами. Він ніколи не поспішав.

    Не те щоб це було погано, але садистів не любили. При тому, що у вільний від навчання час до нього питань не було. Син кадрового мисливця, пішов по слідах батька і братів. У рагнароці це звичайний випадок. Майже як в Еліосі, тільки спадкових мисливців тут було менше.

    Але таке є. Ти просто не любиш людину, людина не любить тебе. Треба було таки запитати тоді. Закінчилось у нас з ним хорошою бійкою, що ледь не коштувало нам відрахуванням. Обійшлось. Може тому я потім отримав переведення в Еліос, а він залишився тут. Як згадати, то наче якесь інше життя було. Проте не факт, що Рорк затамував образу…

    - Ти ж був у Рагнароці, — сказав Валерій. — Впізнав когось?

    - Ні, — збрехав. — Але я не дуже вдивлявся.

    - А є шанс, що хтось дізнається, що ти тут вчився?

    Сподіваюсь, що ні. І тим більше сподіваюсь, що не дізнається Станіслав. Посидимо собі дві-три доби, відповімо на кілька запитань, може щось підпишемо і підемо геть. Можливо навіть знайдемо транспорт.

    День минув швидко, як не дивно. Я чомусь думав, що у вʼязниці дні смертельно довго тягнуться. Може тому, що Валерій постійно підколював Жеррара, від чого той носився по камері. Активностей у нього побільшало з часом. Тепер він то гупав у двері, то навпаки забивався в дальній кут.

    Валерій спочатку сидів мовчки, потім теж приєднався, бо в камері ставало холодно. Потім ми відкололи від лавки невелику паличку. Нею розколупали стару стіну. Штукатурка була нам чорнилом, а стіна полотном для гри в хрестики нулики.

    - Вам зайнятись нічим? — шипів Жеррар.

    - Нас не пристрелили й не повісили, — відповів йому. — А якщо таки повісять, то точно не за це.

    - В гіршому випадку змусять стіну перефарбовувати, — сказав Валерій, виводячи кривий нулик у верхньому лівому кутку.

    Потім ми співали. Двічі нам гупали у двері. Тоді ми просто співали іншу пісню, але вже тихіше.

    Ми не знали, що ввечері сидітимемо тихо, як мишки. А може знали, але не розуміли.

    Бо ввечері Рагнарок ніколи не був тихим.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.