Стрімер. Довга Дорога Додому.

Якщо старі будівлі Еліоса (як ото університет Ван Хельсінга) іноді нагадували роботи часів античності, то архітектори Рагнароку вдарились в часи незрозумілого авангардизму. Потрібний нам пʼятиповерховий будинок незрозумілої геометричної конструкції. Десь кругла стіна, десь виступає дах. Ромбоподібні колони. І все це вицвілого білого кольору. Валерій кілька секунд розглядав будинок, тоді поцікавився, чи любив зловживати головний архітектор Рагнароку алкоголем.

- Жінками, — відповів йому. — Він любив зловживати жінками у яких були проблеми з алкоголем.

- Вибрав легкий шлях, — реготнув Валерій.

- Хіба легкий шлях до сифілісу, — я й сам не стримав посмішки.

- От до чого призводять пошуки нових сенсів, там де їх не повинно бути.

- Це в тобі говорить Еліос.

Якби Рагнарок існував не лише як кубло упирів, то у Валерія міг би статись культурний шок. Еліос був іншим. Хоча б перша зелена зона. Грубі, але чесні люди, котрі не розпинались про високі матерії, надаючи перевагу більш приземленим речам. До них було важко потрапити в довіру, але там ти свій.

Тут було не так. І в новому Батурині було не так. Хоча тепер я задумався: а скільки я взагалі знав про свій старий дім? Нема чого Лімам ходити по вулицях! Ви еліта, вам не місце серед тих жебраків!

Я оглянувся довкола. Безлюдна вулиця. Упирям було все одно з кого пити кров. Твої гроші, твій вплив і вся твоя могутність для них гівна варта. Тут важить лише кров, яку з тебе випʼють.

Всередину заходили обережно. Валерій зліз. Він навідріз відмовився залишатись на вулиці. Джаґернаут виламав старі двері. Обережно поклав їх набік. Ніби зараз прибіжить сторож й почне сваритись. Посередині лежав скелет. Верхня половина. Лише череп відділився від тіла. Одяг потемнілий та вицвілий. Сваритись через поламані двері ніхто не прийде.

Освітив ліхтарем коридор. А раптом десь упир. Заховався серед тріщин, пилу, несвіжого повітря та павутини.

- Виглядає, ніби тут давно нікого не було, — прошепотів Валерій.

- Будемо тримати кулаки, аби так і було.

Валерій передав по рації, що ми на місці. Архів мегаполіса Рагнарок у всій постапокаліптичній красі.

- Може почекай на вулиці. Або йди до найближчого саркофагу.

- Я тобі мумія, чи що? — Валерій перший зайшов усередину.

Я його розумів. Ідея провести ніч в саркофазі була сумнівною. Мисливці в Рагнароці іноді їздили розкладати металеві конструкції. Туди міг залізти один, а іноді двоє мисливців, закритись зсередини та пережити ніч. Упирі як би сильно не намагались, не могли дістати мисливця. Вони гупали, шкрябали метал, проте ніякої шкоди нанести не могли. Самі саркофаги вмонтовували в асфальт чи бетон на сонячному боці вулиці, щоб упирі не додумались перенести металеві сховки десь в темряву і зморити мисливця голодом, поки той сам не вилізе.

Чому сумнівна ідея? Саркофаги не мали звукоізоляції, тому ти цілу ніч будеш чути упирів. Вони рахувались безпечними, проте від страху й психологічного тиску не позбавляли. Людина в залізній коробці овальної форми, а навколо неї тисячі голодних почвар, котрі всіляко намагаються її звідти дістати. І так усю ніч...

Від самої думки про це мене пересмикнуло. Проте вибір невеликий. Ставати поживою бажання не було.

Зайшов слідом за Валерієм. Підлога деревʼяна. Кожний крок рипіла, наче йшов не я в джаґернауті, а їхав танк.

- Наче нікого, — Валерій посвітив ліхтарем по коридорах.

Рорк згадував, що потрібна нам інформація швидше за все у підвальних приміщеннях. Місцями стеля обвалилась. На сходах та підлозі розкидані уламки дерева, паперу та кісток. Ось вона, згадка про колиску знань та тих, хто прийшов по ці знання.

Валерій підняв щось з землі. Білий постер зі схемою.

- Знайшов план приміщення, — тихо сказав.

Джаґернаут автоматично просканував його. Я відчув легке поколювання в потилиці. Перед очима зʼявилась карта. Пробігся по ній поглядом.

- Ти десь бачиш сходи в підвал? — запитав оператора.

- На цьому плані їх немає. Але може це схема для простих відвідувачів.

Вибрав навмання бічний коридор. Увімкнув ліхтар. Підлога під ногами скрипіла. Іноді я міг щось зачепити, чи на щось наступити й, здавалось, уся будівля здригається.

Валерій тримався позаду. Промінь його ліхтаря іноді перетинався з моїм.

- Світи в інший бік! — сказав йому. — Або ставай попереду. Будеш перевіряти...

Цього разу тріск набагато гучніший. На мить відчув, як земля йде з під ногами у джаґернаута.

- ...чи не провалиться під нами підлога, — договорив.

Падіння було недовгим, але від того ще менш очікуваним. Стабілізатори не встигнули спрацювати й костюм завалився на спину. Тіло аж спалахнуло від болю. Цього разу окрім ребер додалось болю в місцях, де моє тіло пробили голками. Зверху попадали уламки дерева, арматури, бетону та зогнилого перекриття.

Все падало на броню.

Перед очима зʼявились сині та червоні індикатори. Система оцінювала пошкодження.

Десь в навушник мені щось кричав Валерій.

- Перевірка стабілізаторів...

- Ігорю, прийом!

- Зачекайте, йде перевірка стабілізаторів...

- Ігорю, вийди на звʼязок.

- Помилка. Ініціюю повторну перевірку!

- Чувак, підйом! Дай знак, якщо чуєш.

Та не всі одразу!

Але сказати нічого не міг. Легені не могли нормально вдихнути повітря. На очах виступили сльози й числа розпливались. Але біль поступово відходив на другий план. Лише зачекати.

- Скидання налаштувань до заводських параметрів...

З одного з коридорів долинув шум. А тоді виття. Хтось вив сумішшю відчаю та радості. Спочатку один голос. Тоді до нього долучились інші. Виття перетворилось на химерну симфонію. Мабуть, так звучить колективний голод. Асинхронна жага крові.

- Ігорю, якщо ти чуєш — підіймайся! — кричав Валерій. — Вони йдуть!

- Скидання налаштувань завершене. Перевірка зброї. Розпочинаю процес синхронізації з пілотом.

- Не поспішай, — відповів жіночому голосу. — Я нікуди звідси не дінусь.

Крики та виття вже ближче.

- Валерій, забирайся звідси! — гаркнув. — Я за тобою.

- Чекатиму тебе на вулиці...

Його голос обірвався. Коротка автоматна черга. Згори на мене посипались гільзи. Одразу ж кілька тіней пронеслись наді мною. Вони вибрали легшу здобич.

- Перевірка зброї завершена. Ініціюю протокол маскування.

Повітря навколо почало смердіти сумішшю часнику та спирту. І ще чогось, але я не міг розпізнати по запаху. Часниковий спрей, блокує нюхові рецептори упирів. Вони бачать мене, чують, але не можуть відчути мою кров. Для найздичавіліших з них я просто  купа залізяччя. Людський брухт. Хоча не можу стверджувати, що це аж на сто відсотків було оманою.