Розділ 42.

Старе Кіото було схоже на другу сіру зону Еліоса в кращі часи. Тут не було перестрілок та руїн. Зате було гамірно. Люди, монстри, всі тіснились вузькими проходами між старими будинками.

Мало того, місцями біля будинків були ще торговельні стелажі. Звідусіль долинали крики та вигуки на мовах, котрих я не знав. Іноді це була суміш ревіння волів та дзижчання мух. Тут вирувало життя.

Ми з Валерієм тіснились, поволі дрейфуючи у натовпі. Ми не єдині були озброєні. Місцями на дахах будинків ми помічали людей зі зброєю.

- А казали, що це єдине місце, де людям дозволено знаходитись, — сказав Валерій.

- Одне з двох, — виправив. — Та й те, що тут дозволено бути людям не суперечить тому, що чудовиськам тут бути не забороняється. Далеко нам ще?

Іприт не здивував нас. Я навіть виявився дещо розчарованим. Просто секта релігійних фанатиків не дозволяла транзит чорного золота. І влада хотіла їх вибити. А розмов було…

Хоча частково я їх розумів. Немає гірших монстрів від релігійних фанатиків. Був у Еліосі вже один такий. Апостоли були готові вмирати за Пророка. Невмілі, майже нетреновані. Це не зупиняло їх від добровільної самопожертви. А тут… Культ поклоніння іпритам, проти іншого культу.

Й між цим всім намагаються знайти своє місце самураї з якудзи. Третогор був пороховою діжкою в усіх значеннях.

- Нам тепер сюди, — Валерій показав пальцем на провулок між будинками.

Якби не коптер над нами, ми б нізащо його не знайшли в такому гаморі.

Повернули в темний вузький провулок. Вдвох було занадто тісно. Довелось йти по одному. Сонце не потрапляло сюди. Я йшов поволі. Одну руку тримав на кобурі пістолета. Невідомо, як нас зустрінуть. І чи захоче хтось зустрічати взагалі…

- Позаду, — прошепотів Валерій.

Розвернувся. Перед вузьким проходом, звідки ми прийшли, раптом зупинився віз з товарами. Підняв голову. На дахах хтось був, але я ніяк не міг розгледіти, хто там.

Дорогу спереду нам теж заступили. Один інфант, голий по пояс. Інший, темношкірий чоловік у вицвілій армійській формі.

- Заблукали, панове?

- Ми до Хімімото Сана! — голосно сказав.

Про всяк забрав руку від пістолета. Ситуація і так не на нашу користь. А хотіли б убити, то не стали би навіть розмовляти з нами.

- Хімімото Сан не чекає гостей!

- Тоді передай, що ми залюбки зайдемо в будь-який зручний для нього час! Але тільки не в Хатаке і бажано до четверга. Бо потім може бути пізно.

Поволі позадкував.

- Найманці? — запитав інфант.

- Ні, — відповів. — Ми прийшли з доброї волі.

На даху почулись кроки. Хтось йшов повільно. По тому, як стукали каблуки по черепиці, я розумів, що то над нами. А тоді, хто б то не був, він заговорив.

- В Третогорі ніхто нічого не робить з доброї волі.

- Ми не місцеві, — відповів. — І ми залюбки б покинули це прекрасне місто. Але, казали, потрібний дозвіл Хімімото Сана.

В мерії мені на телефон скинули всю інформацію, коли я погодився. Я очікував на чудовиськ: фалмерів, химер. Але…

Спустившись вниз, не переймаючись про зайві вуха, я розповів Валерію свій план. В Третогорі війна. Або боротьба з організованою злочинністю. Ставати її частиною я не хотів.

- Тож чому би не попередити про облаву й не виміняти це на можливість піти геть, вірно? — всміхнувся тоді Валерій. — Не дуже чесно.

- Вони нас не за чесність прийняли в ряди мисливців за головами, — відповів тоді йому.

В моїй голові план був непоганим. Але стоячи у вузькому провулку, вихід з якого може початись вперед ногами, я вже не мав такої впевненості.

- І ви, люди, думаєте, що це для нас новина?

Інфант та чоловік позаду нас завсміхались. — Може вас ще нагородити? Готівкою чи на банківський рахунок?

Тепер вже реготали. Я не бачив нічого смішного, але до тих двох приєднались на дахах.

- Чому зараз ми не повинні перерізати вам горлянки й не скинути в найближчу каналізацію? — запитав інфант.

Чорношкірого вб‘ю другим. Спочатку інфанта, бо він спопелить нас за кілька секунд. Той може й не встигнути. Згори ще стрільці. Дав Валерію сигнал. Зараз їхня увага буде зайнята коптером над ними…

- Вони зі мною, панове!

Голос знайомий. Або лише здавався знайомим.

- Ану дай пройти.

Інфант неохоче посунувся. Високий, в сірому костюмі з чорною краваткою. Тонкі вусики плавно хвилькою йшли під гострим носом, лише підкреслюючи його. Аніскільки не змінився.

- Вітаю, панове, — він похапцем схопив Валерія за руку.

Тоді, скориставшись з розгубленості оператора та решти, потиснув вже мою руку.

- Дуже радий вас бачити, колеги! Дякую, що приїхали так здалеку! Як Еліос? Ну та то вже за розмовою.

Тоді він благально глянув мені в очі, аби я тримав рот на замку. Міг би й не намагатись. Ця вистава точно вибила мене з колії.

- Панове, — він швидко оминув мене у вузькому проході. — Ці двоє вельмишановних колег прибули за моїм проханням.

- Вони шукали Хімімото сана, — з підозрою сказав інфант. — Їх бачили в мерії. Вони найманці. Прийшли повідомити нас про облаву. Ніби ми не знаємо.

- Досить розумно й благородно, — видав той. — Вони довго їхали й не в курсі всієї ситуації.

Він швидко розвернувся до нас.

- Від імені нашої боротьби заявляю, що ви почесні гості, перебуваєте під моїм захистом, або я не Жеррард Ле Ваузьє! За мною!

Ніякий ти не Ле Ваузьє. І точно не Жеррард. Ти Женя Левазівський, дурник, пройдисвіт і авантюрист. Але звісно ж я цього не сказав.

«Жеррард» йшов на стільки впевнено, що ніхто й не думав нас зупиняти. Я лише обмінявся недобрими поглядами з інфантом. Навіть не знаю, чи дивився він нам вслід.

- Ходімо, — підганяв Жеррард. — Нас вже чекають.

Ми вийшли у дворик оточений двоповерховими будинками. По довгих балконах снували люди й чудовиська. Чоловіки, жінки та діти. Майже всі вони з цікавістю дивились на нас. Жеррард махав руками та вітався. Й що дивно, вітались з ним.

- Ходімо, колеги! — навмисне голосно сказав.

Він відчинив двері. Показав рукою на сходи вниз. Куди б він нас не вів, але там була темрява. Я не поспішав спускатись униз.

- Проведете нас до Хімімото сана? — в‘їдливо зацікавився.

Інфант з проходу, як виявилось, не зводив з нас погляду.

- Не говоріть дурниць, пане Лім, — підтримав тон Євген. — Я не для того викликав експертів з такої засцяної діри, як Еліос. В нас немає часу на офіційність, робота кипить.

Він взяв мене під лікоть і потягнув униз.

- Я взагалі ні чорта не розумію! — пробурчав позаду Валерій.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.