Зміст
  • Передмова.
  • Пролог.
  • Частина Перша. Місто Сірих Зон. Розділ 1.
  • Розділ 2.
  • Розділ 3.
  • Розділ 4.
  • Розділ 5.
  • Розділ 6.
  • Розділ 7.
  • Розділ 8.
  • Розділ 9.
  • Розділ 10.
  • Розділ 11.
  • Розділ 12.
  • Розділ 13.
  • Розділ 14.
  • Розділ 15.
  • Розділ 16.
  • Розділ 17.
  • Розділ 18.
  • Розділ 19.
  • Розділ 20.
  • Розділ 21.
  • Розділ 22.
  • Розділ 23.
  • Розділ 24.
  • Розділ 25.
  • Розділ 26.
  • Розділ 27.
  • Розділ 28.
  • Розділ 29.
  • Розділ 30.
  • Розділ 31.
  • Частина Друга. Тисячі Вогнів. Розділ 32.
  • Розділ 33.
  • Розділ 34.
  • Розділ 35.
  • Розділ 36.
  • Розділ 37.
  • Розділ 38.
  • Розділ 39.
  • Розділ 40.
  • Розділ 41.
  • Розділ 42.
  • Розділ 43.
  • Розділ 44.
  • Розділ 45.
  • Розділ 46.
  • Розділ 47.
  • Розділ 48.
  • Розділ 49.
  • Розділ 50.
  • Розділ 51.
  • Розділ 52.
  • Розділ 53.
  • Розділ 54.
  • Розділ 55.
  • Розділ 56.
  • Розділ 57.
  • Розділ 58.
  • Розділ 59.
  • Розділ 60.
  • Розділ 61.
  • Розділ 62.
  • Розділ 63.
  • Розділ 64.
  • Розділ 65.
  • Розділ 66.
  • Частина Третя. Червоний Терор. Розділ 67.
  • Розділ 68.
  • Розділ 69.
  • Розділ 70.
  • Розділ 71.
  • Розділ 72.
  • Розділ 73.
  • Розділ 74.
  • Розділ 75.
  • Розділ 76.
  • Розділ 77.
  • Розділ 78.
  • Розділ 79.
  • Розділ 80.
  • Розділ 81.
  • Розділ 82.
  • Розділ 83.
  • Розділ 84.
  • Розділ 85.
  • Розділ 86.
  • Розділ 87.
  • Розділ 88.
  • Розділ 89.
  • Розділ 90.
  • Розділ 91.
  • Розділ 92.
  • Розділ 93.
  • Розділ 94.
  • Розділ 95.
  • Розділ 96.
  • Розділ 97.
  • Розділ 75.

    Мене завжди цікавило, чи старші будинки на першій червоній за мого старого. Невисокі, мабуть, з часів неоготики, або ренесансу. Тепер вони поволі розсипались. Старий мер ще змушував дивитись за ними. Але новому то було попри мешти. Все, що займало його зморщений череп — захоплення Еліоса.

    Ліхтарі світили по через один. На стеленій бруківці між симетричними вулицями все більше сміття і вибоїн. Ми ставали тим, ким нас вважали люди.

    Попри мене пройшла закохана парочка. Принюхався. Слабокровні вампіри. Брудний рід, погана кров. Вони не відрізняються від людей. Навіть Рейдж з ним міг справитись. Відвернувся, щоб вони не бачили мою скривлену від огиди мармизу.

    Куксу ховав під плащем. Я все ще відчував пальці, яких не було.

    Рухатись було боляче. Зцілювався погано. А без крові буде зовсім важко.

    Перша червона сьогодні не жила. Старі готичні будинки взагалі не подавали ознак життя. В провулках теж нікого не було. Себастьян Гангрел, мер червоної зони, наче загнав усіх кого міг по домівках. Тож я йшов пустими вулицями, намагаючись не потрапляти на світло поодиноких ліхтарів.

    Вони прийдуть по мене. Сьогодні. Мої кузени та кузини, вся моя рідня спробує мене здихатись. Цікаво, хто це буде? Вони знають, що я знесилений, без руки, без раціону крові. Коли, як не зараз — час добити мене.

    Мій батько вирішив не заважати. Рід Цепешів зазнав втрат. Я, прямий спадкоємець, перетворився на посміховисько та каліку. Моє місце має зайняти хтось сильний, ось він і дозволив улюблену забаву всіх Цепешів, плести інтриги та стрибати по головах. Тільки серед тих бовдурів — вибирати краще з найгіршого.

    На батька я не злився. Хотів, але не виходило. Я планував зробити з ним так само колись. Сам би він тримався за владу до останнього. Клан Цепешів мав стати моїм!

    Моїм!

    Рука боліла, коли я злився. Біль нагадував, що деяким мріям не статись. Сьогодні мої вбивці прийдуть. Переступлять тіло Джареда, бо він захищатиме мене ціною власного життя. Захищатиме пусте ліжко…

    Нарешті дістався потрібного будинку. Постукав. Озирнувся по боках, чи бува, ніхто не стежить.

    Двері відчинились.

    - Чого тобі потрібно? — Мерея виїхала в рожевій піжамі.

    - Захист і притулок.

    Вищі не можуть зайти без запрошення. Ні упирі, ні носферату. На багатьох будинках червоної зони малювали руни. Я не знав ту мову, і не впевнений, що хтось її взагалі знав. В інтернеті інформації не було, а те що було — дурні вигадки. Гадаю, всі хто знали цю мову, і як наносити руни — не знали про існування інтернету. Могли просто не дожити. Уявляю скільки б заплатили мисливці в якомусь умовному Рагнароці, щоб хтось вивів їм на стінах оці закарлючки. І скільки б заплатили ми за голову цього знавця.

    Але руни працювали. Я заніс ногу над порогом, але переступити без дозволу не міг. Стара суккуб на інвалідному візку оглянула мене згори донизу. Зупинила погляд куксі. Тоді відʼїхала на два кроки.

    - Запрошую.

    Невидима стіна зникла і я зміг перейти через поріг. Зачинив двері.

    - Паскудно виглядаєш, Владе.

    - Це тимчасово.

    Мерея знизала плечима.

    - Життя теж тимчасове. В тебе всі шанси це відчути.

    Захотілось скинути стару з інвалідного крісла. Випатрати її та випити. А тоді розтрощити ногою череп. Можливо колись я так і зроблю.

    - Ти обісрався, юний Цепеше.

    Мерея розчинилась в повітрі. Тепер її голос лунав з кімнати.

    Атмосфера відрізнялась від її старого магазину. На стінах старі вінтажні лампи. Під ногами затріщав паркет. Щось було у вікторіанському стилі. Пройшов за нею в кімнату. Тут меблів було мало. І не було стільців. Мереї вони не потрібні. Її візок спритно обʼїжджав усі перешкоди. А коли не міг, вона просто розчинялась і переносилась попри щось.

    - Я завжди хотів поцікавитись, як ти це робиш? — пішов за нею. — Оці твої фокуси з переміщенням...

    - Люди називають це телепортацією.

    - Я не буду повторювати їхні дурниці.

    Суккуб дивно глянула на мене. Не відповість.

    - Я колишній бойовий медик. Рятувала поранених під час війни, — тихо почала. — Там, де хмарочоси на третій сірій. А, та що казати, ти ж не був там.

    Не був. Мене тоді не було на світі.

    - Мисливці обстрілювали нашу вулицю. Вибивали нас. А тоді сталась аномалія. Не знаю, чому, може близько до місця розлому. Просто сталась. Багато чого тоді сталось. Прокинулась я з перебитим хребтом. Але це тут. В іншій реальності я не прокинулась. А ще в одній мене це минуло. Я просто переходжу. Та й то з обмеженими можливостями. Ніби локальний розлом.

    - Тобто?

    - Цепеше, люди не зʼявились з окремої планети. І ми теж не прийшли невідомо звідки. Це квантова механіка. Але що тобі розповідати.

    - Спробуй просто.

    - Я не зникаю і не зʼявляюсь. Моє тіло не розпадається на атоми та складається знову. Це швидше як у джинів. Просто по іншому.

    - Я думав, це як в мене, просто…

    Дарма запитав. Не був би в такій ситуації, може б й присвятив цьому час.

    - Ти вампір. Нащадок носферату. Твоє тіло зливається з тінями, але ти не зникаєш в темряві. Оптична ілюзія, фокус для нерозумних.

    Це правда. Тільки ось ці фокуси закінчились.

    - Чому ти прийшов? — врешті запитала Мерея. — Аніки тут немає.

    - Знаю без тебе. Її коханого поховали в закритому гробу.

    - Орест був всього лише розмінною монетою. Аніка це переживе. З часом.

    Якщо взагалі переживе третю сіру. Знав я тоді, що не можна дозволити їй піти. Все ще не розумію, що вона знайшла в мисливці.

    - Ти по неї зібрався?

    - З цим? — показав куксу. — Мені потрібно перебути день. І вирішити, що робити далі.

    - Тобі потрібна кров, Цепеше, — сказала Мерея. — Скільки ти не харчувався нормально?

    Знизав плечима. Ще б я сам це памʼятав. Ото мої кузени й кузини посміються. Однорукий здичавілий вампір.

    Але я не дам їм такої нагоди. Я розчавлю їх. І Гангрелів. Усю червону зону!

    - Тобі б заспокоїтись, — Мерея ніби читала мої емоції. — Воно десь так і відбувається. Звір бере гору через лють. Спускайся в підвал, побудеш там. А я придумаю, що можна вдіяти.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.