Розділ 66.

Перед очима все пливло. У вухах шуміло.

Іприт стояв позаду. Поволі підійшов до мене. Посохом відкинув мій пістолет десь далеко в тунель. Тоді ногою наступив мені на запʼястя. Підняв томагавк. Покрутив його в руці.

- Цікавий сплав, — сказав. — Мисливські мечі теж з такого роблять?

Я не відповідав. Спробував витягнути ногу, але не було сил.

- Ми це зробили, майстре! — подав голос інфант.

- Ми? — перепитав іприт.

Поволі пішов до інфанта. Той все ще сидів, не в змозі піднятись.

- Коли ми вийдемо з тунелів, що ти розповіси? Що Святий мусив звертатись по допомогу до мисливця?! Мовчи! Я по очах бачу. І бачу, що ти на хвильку мав сумніву у моїй божественности.

- Ні, це не так…

Я не бачив, що зробив іприт, але інфант захрипів.

- Хто не вірить, не повинен дихати одним повітрям зі мною…

Задер голову, але було пізно. Інфант тепер лежав. Святий мовчки стояв над ним. В руці був мій томагавк.

Тоді іприт поглянув на мене. І почав наближатись. Він знову розклав посох.

- Ти ж не думав, що я дам тобі піти…

Постріл. Іприт зупинився. Пройшов ще крок. А тоді впав на коліна. Я не бачив добре, але виглядало, наче куля пробила йому аорту. Мить, і він похилився вбік. Виглядало, наче він лягав, а не падав.

- Я вбив його? — почув голос Жеррара.

Відповісти не зміг. В очах потемніло. Земля піді мною зникла.

Я кудись падав. У якесь чорне провалля. Іноді здавалось, що й не падав зовсім, а навпаки — летів.

Але то все ще було чорне провалля.

- Він нас не чує?

Голос лунав здалеку. Ніби не звідси. А може мені здалось…

- А я звідки знаю?! Ігорю?! Прокинься мисливцю!

Слова розпливаються. Розходяться наче кола по воді.

- Ігорю?! Прокинься!

Не хочу я прокидатись. Не можу. Я можу лише кудись падати. Падати вічно. Зате не чую болю.

- Ще трохи! Терпи!

Мені все ще не хочеться відповідати.

- Сюди його клади. На заднє сидіння. Сідай попереду.

Я перестав падати. Тепер просто темрява. І сюди мене привела остання воля мого діда. Поїдь у мегаполіс, якого немає на картах. Поїдь, бо я так хочу!

Не хочу я їхати нікуди.

- У нього жар!

- Мусить терпіти, доки я звідси не виїду!

- А якщо звернутись до Хімімото?! Він допоможе…

- Немає вже Хімімото. Його люди не вистояли. Йому дозволили обірвати своє життя перед усіма мешканцями. Тепер влада зачищає всіх бунтівників! І нас зачистить, бо дехто вбив іприта. Нам цього не подарують.

Яка тепер різниця? Це неважливо…

Десь вибухнуло. Десь дуже далеко. Можливо в іншому місці.

- Це що було?

- Це Мізукі прийняв останній бій. У нього залишилось четверо людей.

Я знову був у тунелі. Чомусь піднімався по шахті ліфта. Я нічого не відчував, але чомусь чув, як швидко гупає серце, як збивається дихання.

- А джини?

- Уявлення не маю. Може втекли, може загинули. Глянь, як там Ігор.

Зі мною все добре. Тепер вже все добре.

Не знаю, скільки тривало, але я виліз.

Роззирнувся навколо. Чомусь відчув горе, коли погляд затримався над тілом Хранителя. Але це горе було мені далеке, якесь чуже.

- Гарячий. Марить, мабуть. Пульс слабкий. Не дивись на мене так, я якось вчився на лікаря. Йому потрібно в лікарню…

- Немає такої можливості!

Я на мить повернувся в реальність, але тільки для того, аби мене засмикало. Від удару об щось.

- Далеко зібрались!?

Крик ніби дуже далеко.

- Це хто?

- Це Фестиваль. Ігорю, твоя допомога нам знадобиться.

Не хочу я допомагати. Немає сил. Я навіть сказати не маю сил.

- Вколи йому ще адреналін!

- Він помре від цього!

- Колись точно помре. Але не сьогодні. Коли давай!

І знову я в тунелі. Тіло якесь не моє, я не можу ним керувати. Просто йду. Один з інфантів живий. У нього зламаний хребет. Він не може поворухнутись.

- Скажи мені, куди вони пішли? — кажу не своїм голосом. — І я допоможу…

Укол, спалах болю. По тілу ніби пройшов електричний струм. Я розплющив очі.

Я на задньому сидінні позашляховика. Валерій за кермом, жене як навіжений. Що це тоді було в тунелі? Чому я туди повертався. Озирнувся, протер очі. Може і це галюцинація?

Жеррар дивиться на мене з пасажирського місця. Ні, чомусь зараз я був упевнений в справжності. Я більше не сплю…

- Ігорю, ти чуєш?! — крикнув Валерій. — Тут Фестиваль у нас вчепився!

Як на доказ його слів, машину ще раз струснуло.

Виглянув. Ми покидали місто. Проїжджали по бездоріжжю повз зруйновані будинки. Скільки часу я був непритомний?

Фестиваль на машині плівся позаду. Він хотів скинути нас з дороги, тому постійно робив спроби протаранити нас.

- Ти не можеш його скинути? — запитав у Валерія.

- Сядь, спробуй!

Не в такому стані. Жеррар передав мені Червону Королеву. Дивно, але Фестиваль був сам один в машині. Знову погубив людей?

Це вже потім я дізнався, що один з наших дронів Валерій пустив у погоню за його людьми, доки чекав на мене. В центрі Третогора стався вибух. Потім влада назве це терактом повстанців.

Але правда була набагато простішою…

Фестиваль знову пішов на зближення. Я схопився рукою за пасок безпеки, відкрив двері й висунувся назовні. Чотири кулі пішли в капот. З такої відстані вони пройшли крізь корпус і потрапили у двигун. Машина Фестиваля ніби закашлялась. Якусь мить він ще робив спроби наздогнати нас. Але скоро з під капота пішов чорний дим і машина втрачала швидкість. А Валерій навпаки, набирав, намагаючись якомога швидше забратись геть.

Фестиваль і його люди збирались влаштувати різню в центрі міста і видати то за дії бунтівників. Валерій з коптера скинув на них кілька гранат. В результаті здетонував боєкомплект. Людей Фестиваля розмазало по стінах, а самі стіни знесло. Він вже вкотре втратив через нас людей.

На мої: зупинімось, добʼємо того виродка — він не реагував. Лише обмовився, що додзвонився до Василя Грома і повідомив про Хранителя розлому.

- Так ми ж його вбили!

- Пізно!

- Ну, передали, то й передали, в чому проблема?! — втрутився Жеррар. — Що вони зроблять?!

Я памʼятав, коли ми передали про кощія на мисливській заставі...

Чомусь мені наснився Хімімото. Я бачив його на площі. Бачив чиїмись очима. Мені було його шкода. Його людей повісили на хрести на шляху до мерії. Вони не вистояли. Чомусь мені було від цього гірко. Люди та інфанти мовчали. Я бачив їхні настрої. Хтось любив Хімімото. Хтось його ненавидів.

Один з іпритів ходив перед ним і щось говорив, але я не міг розібрати що. Чомусь у вухах заклало. Перед іпритом проїхали дві вантажівки. Кузови були відкриті, тож я міг бачити, що вони везуть. Кого везуть. Багато хто не зміг пережити бійню…

Врешті Хімімото дозволили померти. Дозволили, як самураю…

Я знову ненадовго прокинувся, коли почало темніти. Ми були вже далеко від Третогору. Небо позаду спалахнуло. Іприти можуть контролювати силу вогню. Цікаво, як вони справляться з цим.

Ракет було декілька. Перша підняла вогняний стовп при влучанні. Дві інші влучили в середину гори. Ще одна в польоті розклалась на кілька маленьких. Вибухи були менші. Але їх було більше. Василь Грім знав, що там нафта. І розумів, що місто згорить.

- Повірити не можу! — сказав Жеррар. — Там хоч хтось вцілів?

Згадав мегаполіси у вогні, котрі ми минали поїздом. Ще один…

- Хтось може й вцілів, — сказав йому. — Але про Третогор можна тепер забути.

Кінець другої частини…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.