Розділ 12.

Нам довелось деякий час стояти перед воротами під прицілами двох кулеметів.

- Що так довго?! — закричав хлопцям на стіні.

- Сказали почекати, — відповіли мені.

Валерій неспокійно оглядався назад. А що як хтось вирішить на нас напасти. Я не заважав йому. І не заспокоював. Сам, бувало, так дивився. Але на стіні загрозу побачать швидше.

Я здогадувався, що там на першій зеленій. Юрба родичів, крики, плачі. Вони вимагатимуть віддати їм тіла. Але тіла не віддадуть. Не одразу. Варто встановити причину смерті. Чи немає в тілах чогось, що варто б спалити. А тоді вже вирішуватимуть.

- Мені чогось їх шкода, — прошепотів Валерій.

До нас підлетів дрон. Спочатку взявся сканувати мене.

Відповідати Валерію я не хотів. Чи було мені їх шкода? Не знаю. Рік тому я б палав праведною ненавистю що до чудовиськ, що до Пророка, котрий повів їх на смерть. Але зараз…

Поділка в 93% зелений смайлик і тепер черга Валерія.

Вся та молодь пішла добровільно. Вони не хотіли ставати мисливцями. Не хотіли витрачати час на навчання й муштру. Вони хотіли вбивати чудовиськ. Вбивати, бо їм сказали, що то добра справа. Вони подумали, що якщо вони на стороні добра, то смерть їх мине.

Не минула. Вона нікого не минає на війні. Тим більше — не готових до війни. З мисливців ці дурниці вибивались швидко. Тут не розповідали нісенітниці для заспокоєння душі. Тут монстри ворог, а добро це чи зло — діло десяте. Якщо ти не вб‘єш їх, вони прийдуть і вб‘ють тебе. Все просто. Мабуть, тому з Пророком мисливці не йшли. Вони розуміють, що це не священна війна. Це війна на виживання. Коли хиткий мир завершиться — вціліє лише одна сторона. Більш готова до війни.

На виході нас чекала розлючена юрба людей. Хтось з них отримає тіло сина, брата чи чоловіка. Хтось буде чекати ще. Ми вирішили не привертати уваги й миттю повернули в інший бік. Зараз не могло бути жодних слів, якими можна було втішити тих людей.

Далеко ми теж не пройшли. В кінці провулка на нас чекала чорна машина. Стара, раритетна, довга. Красива для кожного, хто розбирався. Але радости ми з Валерієм не відчули. На таких їздила інквізиція.

- Може вони не по нас? — запитав Валерія.

- Віриш в збіги?

- Не дуже.

Двері відчинились. До нас вийшов інквізитор. Голова тепер виголена налисо. Яскраво блакитні очі дивились крізь нас. Лице бліде. З кожним разом, коли нам доводилось зустрічатись з Веремієм – він ставав усе блідішим. І з кожним разом він видирався по інквізиторській драбині все вище. Чимось він нагадував свого попередника. Теж гострі риси лиця, випнуті, мов натягнуті шкірою. Весь в чорному, навіть на руках чорні шкіряні рукавиці. В нього тепер був свій водій.

- Прийшли похвалитись підвищенням по службі? — Валерій навіть не намагався приховати зневаги.

- Чи привітати нас з вдалим полюванням? — я вирішив підіграти йому.

Саме через інквізиторів Орест, найкращий друг Валерія і єдиний мій друг тут, оголошений в розшук. Він врятував Еліос від бійні, але тепер має переховуватись від людей. Злочинець котрий вцілів лише тому, що пішов на третю сіру. Через таких як Веремій.

- Мене радує ваша безтурботність, панове, — крижаним тоном відповів той. — Але часу на люб‘язності немає. Бачили кількість тіл?

Юрба розгніваних родичів марно намагалась пробитись до причепів.

Мисливці у броне костюмах взяли позашляховики в тісне кільце.

- Бачили, — холодно сказав Валерій. — Нам то що?

- Поїдете зі мною. Будете впізнавати чи є там один наш спільний знайомий…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.