Розділ 56.

Я міг би просто перечекати, поки вони підуть. Однаково я пройшов далі, аніж планував. Мізукі тепер згори, а я в самому низу. Мав розчистити шлях до відступу, а зайшов майже в самий тил.

Міг би пересидіти…

Я сам не зрозумів, як відкрив вогонь. Один з найманців вигнувся від куль в спині. Падав якось занадто повільно. Інший встиг заховатись за стіну. Наступної миті ховався вже я.

Кулі дробили стіну над головою. Дошки на вікнах розлетілись. Внизу крики. Хтось забіг всередину. Переповз до іншого вікна. Знову відкрив вогонь. Другому найманцю не пощастило. Він висунувся з-за стіни не в той момент. Я не побачив, куди попав. Зрозумів, коли він сів на землю і глянув униз. Так непорушно і сидів.

Здорованя з бензопилою ніде не було. Може побіг по підкріплення?

Не побіг.

Звук бензопили пролунав зовсім поряд. Я розвернувся, але було пізно. Він біг просто на мене. Замахнувся згори…

Встигнув лише закритись автоматом. Від контакту з металом пішли іскри.

- Я виріжу твоє серце! — заволав кочівник. — І згодую собакам!

Спробував відвести лезо вбік. Не вийшло. Занадто сильний. Всі звуки зникли. Всі, окрім бензопили. Її лезо було все ближче…

Досить хитро, спробувати перерізати бензопилою перевертня. Від меча чи кулі він встигне регенерувати. А від того, що постійно тебе ріже — ніяк…

Здоровань вдарив мене ногою. Влетів спиною в підвіконня. Якби не бронежилет, то міг би попрощатись з хребтом. Спробував вистрілити. Не вийшло.

Лівою рукою він схопив автомат за дуло. Навіть те, що АК нагрівся під час стрільби його не зупинило. Він ніби не відчув. Немає коли думати про опіки. В мене було недостатньо сил аби втримати зброю. Він легко вирвав її з моїх руки. Відкинув геть.

Знову замахнувся пилою. Інстинкти спрацювали самі. Пірнув униз. Удар припав на підвіконня. Миттю вихопив томагавк. Ударив вбік. Лише зачепив, подряпав можна сказати. Здоровань загарчав, вдарив мене вільною рукою в обличчя.

Сила в нього була нелюдська. В очах потемніло. Я інстинктивно перекотився, спробував встати на ноги, але мене повело аж до стіни. Тіло, здавалось, було не моїм. Якимось слабким. Орест би не відчув проблем. У ближньому бою йому не було рівних. Мене так не навчали.

Та Ореста тут не було. Вавилона не було, Василя Грома, моїх колишніх побратимів. Вони усі там, в Еліосі. А я тут один, в незнайомому місті, на війні, до якої не маю жодного стосунку…

Здоровань витяг бензопилу з підвіконня. Смикнув кілька разів за шнур. Знову цей неприємний звук. Бив він широко, з замахом. Вкладав усю силу. На не своїх ногах кинувся вбік. Мозок тлумачив, що треба будь-що забиратись звідси…

Рація зашипіла.

- Чувак, ти там живий?! — голос Валерія. — Ігорю, відповідай!

Живий…

Я, трясця, все ще живий! Де б я не був, щоб не робив — я все ще живий!

Здоровань знову вдарив згори. Відбив удар томагавком. Бензопила прорізала дерев‘яний паркет. Ми знову зблизились. Я не міг тягатись з ним силою. Тому просто вдарив ліктем в скельця протигаза. Скло не витримало. Він охнув, спробував дістати мене вільною рукою.

Відскочив, ударивши по ній томагавком. Кілька пальців упали на підлогу. Наступний удар в голову. Він закрився рукою. Кістка не витримала і рука безсило повисла. Висмикнув сокиру, знову замахнувся…

Здоровою рукою він перехопив мою. Стиснув. Піднявся. Тримав міцно. Ліва рука в нього стікала кров‘ю. На місці одного скельця протигаза була багряна пляма.

- Ти за це заплатиш! Знаєш, що «чорні маски» роблять з такими, як ти…

Вільною рукою дістав Червону Королеву. Вистрілив в таз, потім в пах. Він впав на коліна. Під ним зʼявлялась багряна калюжа.

А потім я вистрілив у обличчя.

Експансивні кулі не залишили йому шансів. Здоровань гепнувся спиною на свою ж бензопилу.

Хвилину я стояв на коліні й віддихувався. Просто пощастило. І неймовірно пощастило, що ніхто не прийшов йому на допомогу.

- Ігорю, прийом!

- Йди до машин! — гаркнув йому. — Я піду до Мізукі. Заберу вцілілих і приєднаюсь до тебе.

Такі були міські бої. Ти нічого не бачиш, не до кінця розумієш, хто свій, а хто ні. Просто йдеш у вказаному напрямку, сподіваючись не отримати кулю.

Залишки протигаза знімав чисто з цікавості. Лице (точніше вціліла частина) було сухе, шкіра обтягувала череп, випинаючи вилиці та жувальні м‘язи. По щоках та на чолі опіки. У нього не було вій та зіниць. Ясно чому в протигазах чи масках. Повітря та вітри будуть грати з ними злий жарт.

Кілька зубів були чорними гострими. Місцями гнилими. З рота тхнуло, як від вигрібної ями.

Згадався мегаполіс, котрий ми проїжджали потягом. Він весь у вогні. Може вони прийшли десь з тих місць? Це б пояснило опіки. І дало б надію, що попереду нас не чекає ще більше кочівників.

По дахах йти не ризикнув. Кілька будинків палало. Ще кілька розвалилось вщент.

Повертався тим шляхом, що й спускався. Забрав у одного з найманців автомат і дві гранати. Більше у них нічого не було. Мій АК звіробій після зустрічі з бензопилою мав зігнутий ствол. Вирівнювати змісту не було — прицільний вогонь однаково буде неможливий.

Але цього разу я вже розумів, скільки мені до інфанта. Бої там йшли люті. Це вже не виглядало, як перестрілки між найманцями. Тепер це якесь принципове протистояння.

Повернув праворуч.

І миттю відскочив назад. Кількох найманців чекала зустріч з кулеметом. Старим калібром в 12,7 він просто роздирав їх на частини. Їхні побратими потім не розумітимуть, хто з них хто. Але це означало, що я таки дістався.

- Мізукі, це Ігор!

- Де тебе чорти носять?!

- Заблудився. Я позаду кочівників. Зараз пробиватимусь до тебе.

- Прийняв. Чекаємо... Трясця!

Свист. Вибух. Миттю впав, закрив голову руками.

Вогонь припинився. Кулемет клацнув холостим. А з боку кочівників вогонь посилився. На слух — вони прорвали оборону.

Рушив вперед. Підійшов до краю стіни. Вицілив кочівника зі старою рушницею. Постріл. Ще одного. І ще одного. Повернув. Пішов вздовж дороги

- Геть з моєї землі! — з будинку ліворуч вирвався струмінь вогню.

- Ігор, у них гранатометник! — закричав Валерій.

Я припав до землі, від жару. Вогонь долетів аж через вулицю. Крики, верески. З провулка вилетів перевертень. Він біг, махаючи лапами, в марних спробах збити з себе полумʼя. Я не став витрачати на нього набої. З дахів висунулись бійці Хімімото. Відкрили вогонь. З висоти вони не розбиратимуться, хто свій, а хто чужий.

В той самий провулок залетіло кілька кочівників. Тіло відреагувало швидше ніж я. Впав на коліно і відкрив вогонь. Зачепив лише одного. Решта заховалось. Зараз вони відкриють вогонь.

Відступав спиною вперед. Хтось спробував висунутись. Відкрив вогонь. Не влучив, але хоча б ніхто не стріляв по мені. Кинув туди гранату. Впав на землю, закрив голову руками. Вибух. З провулка вирвалась чорна хмара. Я зірвався на ноги та побіг.

Вилетів на головну дорогу. Кинув гранату ще в один провулок й побіг вгору. Я не знав, хто там і часу перевіряти не було. Головне встигнути знайти укриття.

Десь спрацювала гвинтівка Гери. Тоді ще раз.

- Не зупиняйся! — Валерій закричав по рації.

Так і зробив. Біг, не озираючись.

Валерій висаджував останні набої. Сумніваюсь, що він хоч кудись потрапляв. Та нехай, аби добігти.

- Мізукі через два будинка ліворуч! — крикнув Валерій. — Ходу!

- Ні! Біжи до кулеметника! — видав Мізукі. — Всім увага! Прикрити бійця!

З іншого боку дороги висунувся кочівник з РПГ. Він збирався ще раз вистрілити по позиції кулеметника. Націлився. Відкрив по ньому вогонь. Не попав і Звіробій клацнув холостим. Зате він націлився в мене…

Наді мною з дахів відкрився масований стрілецький вогонь. Гранатометника зачепило. Заряд пролетів у кількох метрах позаду мене. Пролетів між будинками й аж там вибухнув. Не знаю, чи я сам впав, чи то від звукової хвилі мене гепнуло об землю. Впав обличчям у щось липке й мокре. Немає часу дивитись. Виплюнув з рота пил з піском і поповз. Двері справа відкрились, хтось махнув мені рукою. Миттю кинувся туди.

В приміщенні було темно.

- Нарешті підкріплення! Думав, не дочекаюсь.

Мене хтось грубо схопив за лікоть й потягнув догори. Вилізли на дах. Мішки з піском по всьому краю. Навіть притягнули бетонні блоки, аби кулеметники мали за що заховатись. Проте їм це не допомогло.

Весь дах будинку в крові, гільзах та тілах. Ясно чому звідси не вели вогонь. Не було кому. Кулеметники завжди перша ціль в бою. Глянув на того, хто мене сюди витягнув. Голова перемотана, з під кривавих бинтів на мене дивилось одне око. Вік не міг визначити, бо все обличчя в крові. Його підхитувало, іноді він тримався за голову. Єдиний, хто вцілів після влучання з РПГ.

- В мене в очах плаває. І нудить трохи. Того ставай за кулемет! — гаркнув боєць. — Я подаватиму набої.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.