Стрімер. Довга Дорога Додому.

- Ілай, прийом! Ілаю!

По рації ніхто не відповідав. Телефон не ловив жодну з мереж. Ні звʼязку, ні інтернету. Валерій зізнався, що дрони теж не літали всередині. Занадто багато радіо шуму.

Озирнувся, чи не чує це Якуб і Валерій. Рано поки розповідати про носферату. Та й довго пояснювати.

- Ілаю, благаю!

Тиша. Марні спроби. Перед очима була колись простора вулиця. Тепер тут була пустка. Руїни будинків, корпуси від потрощених та спалених автомобілів, потрісканий асфальт. І вітер. Він шугав між будинками, наче хотів розповісти щось про минулі події. Розказати, як тут колись було. Та передати цього він не міг. По небу пройшла блискавка.

Вертались ми лише тими дорогами, де не падала тінь. Тисячі, ні — десятки тисяч спраглих до крові очей супроводжували нас з темряви.

- На скільки у нас провіанту, — запитав.

- На два дні. Але то при дуже сильній економії.

Валерій не переставав знімати все на камеру. Маленька, поміщалась в одну долоню. Стара модель, але ударостійка. Він плавно переводив обʼєктив з руїни на руїну.

- Ми виберемось звідси, — спокійно говорив оператор. — Ото буде матеріалу.

Здійнявся вітер. Він погнав на нас хмару попелу та чорного диму, відкриваючи тліючі тіла. Не всі трупи упирів згоріли дотла.

Так ось була війна. Хто живий, той молодець. А до мертвих нікому немає справи. Ніхто не прийде хоронити мертвих упирів. Не віддасть шани. Вони просто лежатимуть так, аж поки сонце не спопелить їх повністю, а вітер не розвіє попіл.

Іноді мисливці теж не могли забрати тіла. Намагались, проте не завжди вдавалось дістатись до них. Лише фото десь на стінах. Памʼятаємо, не забудемо, не пробачимо. А потім ти проходиш і не дивишся на них. Спочатку, щоб не боліло та не кололо в очах. А потім навіть серце не завмирає.

Я коротко переповів Якубу, що було в лікарні. Розповів про інквізиторів та їх експерименти. І про їхню роль у поваленні місцевих носферату.

- Значить все це частково через них.

Іноді варто не чіпати те що криво косо, але працює. Як виявилось, без жорсткої кігтястої руки носферату неможливо справитись з молодими кровопивцями. Інквізитори цього не розуміли. Їм потрібний був хтось слабший. Менш хитрий покидьок, кого можна крутити навколо пальця. Хтось достатньо амбіційний, але й достатньо тупий. Але як буває в таких випадках: амбіції в купі з тупістю ведуть до зайвих смертей.

- Виходить, що так.

- Вони послали цілий гелікоптер, аби зачистити сліди своєї роботи, — продовжив Якуб. — Дивно, що не зробили цього раніше.

- Навряд чи вони думали, що хтось знайде.

Крайній поверх лікарні, переповненої упирями як-не-як. Або розраховували повернутись колись.

- Може й так. Тільки одне все ніяк не зрозумію. Що ти там робив, і як ти оминув стільки упирів?

І дійсно. Про Ілая я так і не розповів. Про кров хранителя розлому взагалі краще мовчати.

- Тебе врятувало, що ми вчасно увімкнули барʼєр, — тихо сказав Валерій.

- Чогось я так і подумав.

Гадаю, вони б не зупинились на руїнах. Били б й далі. Може, про всяк, знесли б ще кілька будинків. Перехопив погляд Якуба. Він все ще чекав на відповідь.

- Та яка вже тепер різниця, — сказав йому. — Однаково там тепер руїни. Та й інквізиторів вже немає за що притягнути до відповідальності.

Вийшли на головну дорогу. Ми їхали нею від муру. Потріскана, пуста. Вдень мисливці розштовхували старі гнилі автівки на узбіччя. Упирів то однаково не зупинить, а вертатись з вилазок було легше.

Йшли трійкою. Якуб вів попереду, я прикривав позаду. Валерій тактично ходити не вмів, тому просто знімав усе на камеру. До електростанції йти годину. Вантажівка сильно постраждала, як пояснив Якуб. Вцілілі мисливці ремонтували її. Одна група пішла шукати запчастини в старих корчах. Та й дизелю там залишилось хіба на дорогу назад.

- Мусимо зайти на АЗС, — пояснював по дорозі Якуб. — Вигребемо все, що зможемо звідти.

- Я не взяв з собою готівки, — не знаю, чому видав. — У них можна карткою розрахуватись?

- Та світло ніби дали. Мало б працювати.

З будинків за нами спостерігали сотні поглядів. Я намагався не вдивлятись, та виходило не дуже. Погляд шукав того Бруху, котрий ледь не розібрав джаґернаут на гвинтики. І мене разом з ним. В руїнах важко було розпізнати його тіло серед сотень інших. Ну не міг він пережити таке. Мене лише броня врятувала...

Проте спокою це не приносило. Здичавілий носферату віддухопелив мене без лишніх зусиль. Знали б інквізитори...

Його здичавілої пики серед мешканців Рагнароку не було. Або була, але я погано дивився. Можливо треба було залишитись ще на трохи серед руїн — пересвідчитись, що та потороч таки догоріла. Але сонце на небі чекати не буде. А упирі тим більш.

До АЗС дійшли за годину. Маленька заправка з жовтою вицвілою вивіскою. В приміщенні поряд розбиті вікна. На землі лежали старі, напівзогнилі плакати з рекламою чогось по акції. Тепер тут лише одна валюта.

Могли б дійти швидше, проте доводилось вибирати освітлені сонцем шляхи. Двічі на нас вибігали поодинокі упирі. Але сонце робило свою роботу. Останній протримався найдовше. У нього спершу задиміли голова і ноги. Він не доповз до нас два метри. Так і сконав, марно простягаючи до нас кістляві пальці.

- Голод, — тихо прокоментував Якуб.

- Мені це більше виглядає як безвихідь, — відповів Валерій, не зводячи камери з тліючого тіла. — Типу, вони стомились від такого існування і використали нас як привід для самогубства.

- Упиряча депресія?

- Хтозна. Може вони стомились від голоду, спраги то розуміння, що вони більше не будуть такими, як були...

З заправки вискочили упирі. Ми зайшли під накриття, тому вони мали шанс в тіні. Хоча в кількох почала диміти шкіра. На ній поволі зʼявлялись пухирі, як від опіків. Це змушувало упирів кривитись та вигинатись від болю. Проте відступати вони не збирались.

Я став поруч з Валерієм.

- То що це у них, по твоєму? — запитав у нього. — Голод? Чи депресія?

- Ніякої стрілянини! — Якуб махнув рукою і меч сам вилетів йому в долоню.

- Ніби у нас є чим стріляти...

А далі почався хаос. Стомлені, змарнілі упирі проти стомлених невиспаних мисливців.

Якуб побіг в сторону. Так аби сонце світило йому в спину. Троє упирів погнались за ним.

Ще двоє кинулось до нас.

Страх та адреналін ненадовго дали забути про мій фізичний стан. Я більше не був у джаґернауті. Замість листів броні — одяг. Замість сервоприводів — мʼязи та кістки.

Замахнувся томагавком одному в голову. Не влучив. Один з упирів перехопив мою руку. Іншою схопив мене за горло. Він спробував мене відтягнути від Валерія. Якщо впаду — мене загризуть. Він міцно тримав мене. Дихати ставало важче...

Валерій вовтузився на землі з іншим упирем. Якуб вклав одного, але інші два напосідали на нього з обох сторін. Він поки серед нас тримався найкраще.

Ударився спиною об паливну колонку. Мій упир наблизився, вишкірив ікла...

Вільною рукою загнав ніж йому під ребра. Провернув лезо. Він відпустив мою шию. Спробував перехопити руку з ножем, але не встиг. Я вже витягнув ніж і цього разу вдарив у скроню. Лезо зайшло по саме руківʼя. Ми зустрілись поглядами. Ті залишки життя, котрі у нього ще були потрохи покидали тіло. Очі скляніли й переставали мене бачити. Він відпустив мою другу руку. Впав на коліна, а тоді повалився на бік. Ніж мусив відпустити, аби не впасти слідом за ним.

Валерію поки не щастило. Оператор борсався з упирем на асфальті. Окуляри та камера розкидані на землі.

Упир не чекав удару томагавка в потилицю. Він так і повалився на оператора.

Якуб якраз відправив ще одного упиря на той світ. Вони якось кумедно лежали. Один скручений в позі ембріона, другий на спині з розкинутими руками. Третій упир не зважав на пухирі в себе на шкірі. Він відскакував, ухилявся від ударів Якуба. Мисливець щоразу відскакував на сонце, аби не потрапити під роздачу. Упир в тіні, мисливець на сонці. Відстань між ними була рівно така, аби жодний не міг зачепити іншого. Якуб важко дихав. Плечі важко підіймались та опускались. Безслідно ця ніч не пройшла ні для кого. Упир виглядав жвавішим. Мабуть, сильно хотів перевірити на смак кров мисливця.

- Гей, потороч! — крикнув упирю.

Упир відволікся лише на мить, проте цього було достатньо. Він не встиг повернутись до мене, а Якуб вже підскочив і ударив мечем. Важко, не технічно, наче тупою палицею. Проте попав. Упир відійшов на крок, тримаючись за кишківник, котрий так і хотів вивалитись. А тоді впав на спину.

Якуб добивав його поволі. Але без фанатизму. Беріг сили. Меч ліниво пройшов у горлянку. І так само ліниво вийшов. Упир лише смикнувся догори й цим прискорив невідворотне.

- Цілий? — запитав мене Якуб.

Шия ще відчувала кістляву руку. Ребра немов вібрували. Але я ще дихав, а пʼятеро упирів ні.

Ствердно кивнув.

- А Валерій де?

Точно! Я ж так його і залишив. Оператор лише наполовину виліз з під упиря. Брудний захеканий.

- Та ні, звісно ж я обійдусь без допомоги, — бурчав. — Все життя мріяв бути під сраним кровопивцею! Ви там не поспішайте, я тут ще полежу.

Пусто. В єдиній дизельній колонці не було нічого. Якуб з криком копнув її, що з неї випав пістолет. Я зайшов у приміщення, котре колись було магазином. Підлога в уламках скла. На прилавках нічого не було. Виглядало так, ніби тут хазяйнував смерч. Все перевернуте догори дриґом. На стінах сліди давно засохлої крові. В кутку порвана дитяча іграшка. Мабуть. За стільки часу я міг лише припустити.

Люди ховались тут. Або вирішили поповнити запаси. Сподівались втекти, забратись якомога далі з цього пекла. В службовому приміщенні лише кілька кісток серед розтрощених меблів, розкиданих речей та уламків скла.

- Пусто! — сказав, як тільки вийшов.

Якуб лише вилаявся. До нас підійшов Валерій.

- Ти знайшов резервуари?

- Знайшов, — тихо сказав оператор. — Але там кишить упирями. Я тільки відчинив, а вони як таргани на світло. Добре, що сонце на небі.

- Чекай, упирі загоряються від сонця! В резервуарі! Ти хоч люк зачинив?

- Та немає там пального! — Валерій дістав цигарку. — Якби було, ти б подумав, що стався землетрус. А люк я не просто зачинив, а й придавив ще. Хай там сидять до скону.

Якуб теж взяв цигарку. Сів на землю, опершись до стіни.

- Як мені остогид цей Рагнарок, — тихо видав. — Звільнюсь, як тільки виберусь звідси.

Я поглянув вдалечінь. Блакитний електромагнітний барʼєр нікуди не думав зникати. Він спопелить усякого, хто спробує пройти. Але нагадувати Якубу не став.

- І чим займешся?

- Та будь-чим, але там де немає жодного упиря. 

Кляте місто. Двох метрів не пройдеш, аби не зустріти ту погань.

Погань дивилась на нас з вікон найближчого будинку.

- Здалось би таки вибратись, — чомусь тоді я вирішив, що ідея Якуба не така і погана.

Рація зашипіла. Ми всі одночасно глянули на неї. Тут не повинен ловити звʼязок.

- Ігорю, як чути? — запитав Ілай.