Зміст
  • ПРОЛОГ
  • ГЛАВА 1 ЗНАЙОМСТВО
  • ГЛАВА 2 "СВІЙ ХЛОПЕЦЬ" - ВАСЬКА
  • ГЛАВА 3 КОМАНДА
  • ГЛАВА 4 КРАСОВСЬКІ
  • ГЛАВА 5 В ГОСТЯХ
  • ГЛАВА 6 НАУКА
  • ГЛАВА 7 РАДІСТЬ І ПЕЧАЛЬ
  • ГЛАВА 8 ПОМСТИЛИСЯ
  • ГЛАВА 9 ПОРЯТУНОК
  • ГЛАВА 10 БЕЗЦІННІ ПОДАРУНКИ
  • Глава 11 ЖАХЛИВА ТРАГЕДІЯ
  • Глава 12 СКЛАДНІ ЧАСИ
  • ГЛАВА 13 ГІРКА ПРАВДА
  • ГЛАВА 14 ВІРА
  • ГЛАВА 15 ВІТЕР ЗМІН
  • ГЛАВА 16 СЛАВНІ ВИХІДНІ
  • ГЛАВА 17 ДОРОГА, КРАСИВА, КОХАНА
  • ГЛАВА 18 НАПРУГА
  • ГЛАВА 19 ЖОВТІ ТЮЛЬПАНИ
  • ГЛАВА 20 ВЕСНА ЛЮБОВІ
  • ГЛАВА 21 ЗАГАДКОВИЙ ГЕРОЙ
  • ГЛАВА 22 НЕВІСТКА ТА СВЕКРУХА
  • ГЛАВА 23 У ПОШУКАХ РОБОТИ
  • ГЛАВА 24 КАРТИНА
  • ГЛАВА 25 НАПОЛЕГЛИВИЙ ЗАЛИЦЯЛЬНИК
  • ГЛАВА 26 ІНТЕРЕСИ
  • ГЛАВА 27 ДВА БАЖАННЯ
  • ГЛАВА 28 ВТРАТА
  • ГЛАВА 29 АРОМАТ ФІАЛКОВИХ ПАРФУМІВ
  • ГЛАВА 30 НЕПОРОЗУМІННЯ
  • ГЛАВА 31 ВІДНОВЛЕННЯ
  • ГЛАВА 32 ЛІТНІЙ ВІДПОЧИНОК
  • ГЛАВА 33 СВЯТО
  • ГЛАВА 34 РІЕЛТОР
  • ГЛАВА 35 ПЕРСПЕКТИВНІ ГОРИЗОНТИ
  • ГЛАВА 36 КАРЕЛІНА
  • ГЛАВА 37 СУКНЯ
  • ГЛАВА 38 ВИПУСКНИЙ
  • ГЛАВА 39 ПАРИЖ
  • ГЛАВА 40 ТАЄМНІ ПОЧУТТЯ
  • ГЛАВА 41 УСЕ ТАЄМНЕ КОЛИСЬ...
  • ГЛАВА 42 ПЛАНИ ТА НАДІЇ
  • ГЛАВА 43 ПРОПОЗИЦІЯ
  • ГЛАВА 44 ТІШКА
  • ГЛАВА 45 ВИСТАВКА
  • ГЛАВА 46 МАМА І ТЕЩА
  • ГЛАВА 47 ВАЖЛИВІ РІШЕННЯ
  • ГЛАВА 48 НАРЕЧЕНА
  • ГЛАВА 49 ПОДВІЙНЕ ВЕСІЛЛЯ
  • ГЛАВА 50 СПРОБИ РОЗІБРАТИСЯ
  • ГЛАВА 51 РОБОТА МРІЇ
  • ГЛАВА 52 СПОКУСА
  • ГЛАВА 53 ВАЖЛИВІ РОЗМОВИ
  • ГЛАВА 54 НЯНЬКА
  • ГЛАВА 55 ПОЇЗДКА ДО ПАРИЖА
  • ГЛАВА 56 ПЕРЕДЧУТТЯ
  • ГЛАВА 57 ІЛЮЗІЯ ОБМАНУ або ГОСПОДАР ДУШІ
  • ГЛАВА 58 ПОВЕРНЕННЯ ЄГОРА
  • ГЛАВА 59 ПОШУК ВИХОДУ
  • ГЛАВА 60 ПЕЧАЛЬНА НОВИНА
  • ГЛАВА 61 ЛІКАРНЯНІ ХВИЛЮВАННЯ
  • ГЛАВА 62 ВИКРИТТЯ
  • ГЛАВА 63 НАРОДЖЕННЯ
  • ГЛАВА 64 БОРОТЬБА
  • ГЛАВА 65 КОПІЯ
  • ГЛАВА 66 ТЕМНА СМУГА
  • ГЛАВА 67 НЕ БУЛО Б ЩАСТЯ,,,,
  • ГЛАВА 68 КУМ І КУМА
  • ГЛАВА 69 ПРОЗРІННЯ
  • ГЛАВА 70 ВИПРОБУВАННЯ
  • ГЛАВА 71 ДОПОМОГА
  • ГЛАВА 72 ВТРАТИ
  • ГЛАВА 73 ЄГОР +КАТЯ
  • ГЛАВА 74 ЗУСТРІЧ
  • ГЛАВА 75 ВІДКРИТТЯ ГОТЕЛЮ
  • ГЛАВА 76 РОМАН "Серця чотирьох"
  • ГЛАВА 77 ЦІННА ЖІНКА
  • ГЛАВА 78 КАРТИ ВІДКРИТО
  • ГЛАВА 79 ВІДВЕРТО ПРО ПОТАЄМНЕ
  • ГЛАВА 80 КУЛЬБІТИ ДОЛІ
  • ГЛАВА 81 СОЛОДКА БРЕХНЯ
  • ГЛАВА 82 БЕБІ-БУМ
  • ГЛАВА 83 ДОЛЕНОСНЕ РІШЕННЯ
  • ГЛАВА 84 НОВЕ ЖИТТЯ
  • ЕПІЛОГ
  • Глава 12 СКЛАДНІ ЧАСИ

    По всьому місту була оголошена жалоба. Вісім чоловік загинуло і двадцять з різним ступенем опіків – такий результат халатності Кузьмича, що напився й не вгледів за котлом. У двадцять сім родин прийшло горе. У Василини за одну ніч не стало родини. Не було навіть бабусі чи дідуся, щоб забрали під опіку. Поховання батьків дівчинка пам’ятала погано. Гроби були закриті, оскільки тіла подружжя Ланіних сильно обгоріли. Плакати Ліса вже не мала сил. Її свідомість, рятуючи мозок, відмовлялася вірити, що в обох звичних трунах лежали такі рідні серцю тато і мама. Дівчинці здавалося, що все це сон, а коли вона прокинеться, повернуться з роботи батьки, і все буде, як завжди.

    Ліса не знала, що Володимир Красовський дав усім, кому треба й не треба хабаря у опікунській раді, щоб Василину не тягали по дитбудинках, доки він буде оформлювати опіку над дівчинкою. Вона просто пам’ятала, як декілька ночей поспіль спала у кімнаті разом з Лізою Григорівною. Тепле тіло жінки, яка розуміла жах трагедії, що сталася, відігрівало Лісу, яку весь час морозило, і оберігало душу дівчинки від мороку. Коли уві сні Ліса починала схлипувати, Ліза Григорівна будила її, напувала м’ятним чаєм і розповідала щось, відволікаючи думки дівчинки від невтішної дійсності.

    Лише через тиждень Василина разом з Лізою Григорівною змогла піти на квартиру, щоб забрати необхідні речі. На кухні Ліса знайшла свою записку: «Мам, па, я у Красовських. Книжки взяла з собою, зразу піду до школи». Тепер вона перебиралася до Красовських назавжди. Яка іронія долі!

    Лізавета Григорівна намагалася оточити дівчинку ласкою й турботою, але Ліса все одно закрилася у собі. Місяць вона не ходила до школи. Лише читала й писала у особистому щоденнику. Потім йшла на могилку до батьків і розповідала, як їй живеться в новій родині. Ліса вірила, що тато і мама перетворилися на янголів, літають над своєю могилою і все чують. Потім Ліса прямувала до гаражу, де все нагадувало батька, і довго вовтузилася з технікою. Це відволікало й гнало час.

    Єгор з Ванькою мовчазними тінями трималися поруч, щоб одгородити подружку від зайвого втручання сердобольних людей, які весь час ятрили незаживаючу рану, розпитуючи, як вона, як живеться у Красовських і чи не ображають її там часом.

    Повертаючись до будинку Красовських, Ліса, як переляканий песик, забивалася у свій куточок, на мансарду, і або гортала фотоальбоми, забрані з квартири, або читала, або просто дивилася у вікно. З мансардного віконця відкривався шикарний вигляд на сад.

    Виходити зі свого тихого пристанища Василина намагалася якомога рідше. Ліза Григорівна, Єгор і Ванька приходили самі. Ліса весь час боялася зустрітися у коридорі з Толіком. А ще більше її лякали зустрічі з Анжелікою. Дівчина останнім часом стала часто з’являтися в будинку Красовських, дивилася на Лісу дуже непривітно, немов свердлила своїми красивими, проте холодними очима. Розмови велися про швидке весілля Толіка й Анжеліки. Оскільки кімната Толіка знаходилася поруч з кімнатою Василини, а шумоізоляція була слабка, дівчинка уривками чула сварки молодих людей. Усі вони були пов’язані з темою проживання після весілля окремо від батьків.

    Після чергової сварки з Анжелікою Толік вирішив податися на заробітки. Друг запропонував ганяти машини з пробігом з Німеччини.

    - Синку, невже ця дівчина того варта? – питала мати.

    - Вона хоче пишне весілля й незвичну весільну подорож. Що тут дивного? – підтримував позицію Анжеліки Толік.

    - Незвична весільна подорож – це на Місяць? – з ноткою сарказму цікавилася Ліза Григорівна.

    - Чому зразу на місяць? Ма, ти вже говориш і поводишся, немов свекруха з дебелим стажем, - дорікнув Толік.

    - Ми з твоїм татом так широко не розмахувалися, вірніше, я не вимагала так нахабно брильянтів та шуб.

    - То ж ти. Ти й зараз квіточками обсадилася та й щаслива. Таких, мамуль, вже немає. Ви лишилися у попередньому поколінні. А в нашому – амбітні цілеспрямовані жінки. Я – чоловік і маю забезпечувати своїй коханій жінці таке життя, до якого вона прагне, - заявив Толік. Така версія була офіційною, але справжня причина від’їзду була іншою. Серце хлопця кров’ю обливалося, коли він бачив Василину. Він пам’ятав її життєрадісною та веселою, з ямочками на щічках та вогниками у красивих очах. Ліса вже два місяці не посміхалася. Кімната Толіка розташовувалася поруч з мансардою, де розмістили Лісу, тому він часто чув схлипування за стіною. Вночі, коли передбачалося, що усі сплять, часто не спали ані Василина, ані Толік: перша оплакувала своїх батьків, другий потерпав від безпорадності становища. Юнак і радий був би щось зробити, щоб дівчинці було не так боляче від жахливої втрати, але що? Толік помічав, як Василина боїться його, уникає. І мати сказала, що Василина має пройти цей період жалоби сама, вилікуватися часом.

    - У Василини дуже погані результати контрольної з математики. І з мови диктант вона написала на трійку з мінусом. Ось, тільки погляньте, які помилки, - класна керівничка гортала перед Лізою Григорівною зошит Василини. Помилки? Їх не було. Були пропущені букви, описки, були відсутні частини речень. Це був результат неуважності.

    - Ви також маєте зрозуміти, дівчинці важко. Вона перебуває у періоді горя та печалі, - намагалася пояснити Ліза Григорівна.

    - Я все розумію, але якщо вона зараз втратить цей матеріал, наступного року їй буде значно складніше, - стояла на своєму класна керівничка. – Вона часом сидить і просто дивиться у вікно. Може, її варто показати психотерапевту?

    Коли навесні Василина, стоячи на колінцях, обсаджувала могилки батьків фіалками й співала якусь дитячу пісеньку, Ліза Григорівна й сама подумала, що, можливо, її потрібно все ж показати психотерапевту. Але усе виправив випадок.

    - Доброго дня, - привіталася Василина, проходячи повз свіжу могилку, біля якої стояв стариган.

    - І тобі не хворати. До папки з мамкою прибігала? Все ніяк не відпустиш їх?

    - Я їх не тримаю. Просто квіти принесла, - немовби виправдовувалася Ліса. Раптом старий схопився за горло, його коліна підкосилися й він почав повільно опускатися на землю. Василина швидко підбігла і, зазираючи чужій людині в очі, спитала, що їй робити. Старий рукою вказав на сумку, яка лишилася на лавці неподалік:

    - І-і-і-н-га-а-а-ля-а-а, - Ліса здогадалася про що йде мова, адже у них в класі Борька Левашов також користувався інгалятором, коли підступав черговий напад астми. Дівчинка кинулася до сумки, швидко віднайшла невеличкий балончик і невміло приснула декілька разів в рота старому. Той поступово прийшов до тями й навіть піднявся з землі:

    - Астма, щоб її, паршивку. Як дружини не стало, - він вказав на хреста, заваленого вінками, - так і нема кому за мною стежити. Якби не ти, загнувся б я тут. Зате з Галею вже був би, напевно. А, може, й не був. Вона точно в раю, а мені туди не світить, - намагався жартувати старий.

    Василина не пам’ятала, як пролетів час в компанії цього приємного оптимістичного літнього чоловіка. Вони сиділи з ним на лавці біля могилки його дружини і говорили. Матвій Лукич, так звали старенького, розповів історію свого нелегкого життя.

    - Мені також ось так, як тобі було, коли війна забрала батьків. Ми з бабою встигли у підвал скочити, а дім від бомби так і рознесло за хвилину. Баба мене виховувала. Ой і вимоглива вона у мене була. Влітало по перше число, якщо щось не так. З Галею, дружиною моєю, ми на будівництві познайомилися. Життя прожили, як один день. Доньки у нас обидві розумні, гарні, на Галю схожі. Легко мені з нею було. Заздрю я ось таким, як твої батьки, що зразу разом пішли.

    - Виходить, я завадила вам до дружини піти? – спитала розчаровано Василина.

    - Та ні, сонце, видно, чогось я тут ще не доробив. Онуків не допоміг доньці підняти на ноги. З її пияком чоловіком я їй потрібен, - розмірковував уголос старий. – Богу видніше, коли нас забирати.

    - А я? Навіщо Бог мене покарав? Навіщо забрав тата і маму? – як у мудрого спитала Василина.

    - Бог дав, голубка, Бог узяв. Наскільки мені відомо, не покарав, а подарував життя у гарній родині. Ти не до смерті маєш тягтися, а до життя. Адже попереду стільки цікавого. Закінчиш школу, підеш далі вчитися, зустрінеш хлопця гарного. Як закохаєшся, відкриється друге дихання, повір, я знаю. А дітки підуть, то й зовсім ніколи буде думати про втрати. До того ж, все життя ми з чимось чи з кимось розлучаємося. Немає нічого нашого в цьому світі. Усе тимчасове. Ось ми з тобою прийшли на кладовище навіщо?

    - Тут закопані рідні, - швидко знайшлася Василина, немов боялася встигнути відповісти на питання уроку.

    - Звичайно. Є чудовий замінник слова «кладовище» - «погост». У гості до душ померлих ми прийшли. Побували у гостях? І досить. Пора в життя повертатися. Мене, скоріш за все, старша донька, я у неї живу, Риточка чекає. Не буду її хвилювати. А ти нову родину також постарайся прийняти, люди непогані, якщо про сироту турбуються.

    Увечері Василина дістала свій щоденник і записала красивим рівним почерком: « Мені сумно без вас, мама і тато, але вам там разом, напевно, добре. Я постараюсь стати щасливою. Ви будете мною пишатися. А я буду пам’ятати і любити вас завжди».

    - Я все розумію, але накой тобі бібліотечний гурток? – просто зеленів Ванька, коли Василина замість того, щоб йти додому, лишалася в бібліотеці й допомагала ремонтувати пошкоджені книжки. Гурток вишивки і макраме Ванька ще якось «проковтнув», гімнастику зрозумів, але бібліотечний – не міг зрозуміти. А ще більше його вивело з себе пояснення Василини:

    - Мені просто гарно, коли навкруги багато книг. Тебе ніхто не примушує лишатися зі мною. Йди й ганяй м’ячика на стадіоні, - Василина не хотіла пояснювати шибайголові Ваньці, що намагається заповнити вільний простір максимумом різноманітних занять, щоб відволіктися, не думати про минуле, не згадувати запах маминого волосся, не чекати, що в гаражі її зустріне усміхнений батько і запропонує щось починити разом.

    - Я-то піду, але ж Єгор з тобою попреться, - бурчав Ванька. І був правий. Єгор також записався в гурток. Василина так і не зрозуміла, йому реально подобалося заклеювати книжки чи він виключно за компанію. Клеїти книжки з Єгором було веселіше й приємніше. Він відшукував елементи «творчості» у підручниках у вигляді домальованих органів чи то вусів, фінгалів та інших «прикрас» письменникам, весело коментував, прагнучи вичавити з Василини хоча б подобу посмішки.

    На диво, хлопці відповідально сприйняли новий статус Василини і швидко вжилися в роль турботливих братів.

    - У неї тепер також буде прізвище Красовська? – цікавився у Ваньки Льошка Горохов, лузаючи насіння і роздаючи карти. Льошка цілий тиждень чекав слушної нагоди, коли Василини не буде у їхній компанії, то можна буде позадавати усі питання, що йому свербіли.

    - Ні, вона так і буде Ланіною, - огризнувся Ванька, злий, що отримав невдалий набір карт, а також знову підіймалася тема Ліси.

    - Ага, як же! Коли заміж за Єгора вийде, все одно Красовською буде, - далі висував сміливі теорії Льошка.

    - Га-га, - відреагував Сашка, але швидко від Ваньки отримав запотиличника і став серйозним. – Я не допер, чо козир?

    - Вдупляйся, чо ти мелеш? Вона нам тепер як сестра, - гнув свою політику Ванька, але сам розумів, що хлопці не сліпі, бачать те, що й він – ставлення Єгора до Ліси більше, аніж братська любов. Можливо, Ванька не так би гостро реагував на все, що відбувалося, якби не розумів, що й сам закохався в Лісу по самі вуха, адже вона завжди поруч: вдома, в школі, у серці.

    Прагнучи не зачепити почуттів Василини, Красовські тихо в домашній атмосфері відзначили цього року усі свята та дні народження. Поступово у Василини почало налагоджуватися навчання.

    Не встигло сонечко визирнути з-за грозових хмар, як набігли нові, ще більші. Володимир Петрович приховував від родини тяжке становище справ довго. Але прийшов момент, коли змовчати факт зняття його з посади директора готелю вже не виходило. Більш того, Толіка звинувачували у веденні чорної бухгалтерії, а це загрожувало терміном. І хоча Толік вже півроку, як не працював у готелі, а ганяв потримані автівки з Німеччини, проте перевірка готельної документації завершилася повісткою до суду не лише для Володимира, але й для Толіка.

    - Ліза, цього просто не може бути! – запевняв Володимир дружину. – Я особисто після Толіка перевіряв кожну відомість. Так, він вибуховий, авантюрний, але не це. Тут щось інше. Комусь ми серйозно перейшли дорогу.

    Що саме «інше» Красовські зрозуміли дуже скоро, коли Володимир за поясненнями звернувся у міськраду й дізнався, що у керівництві міськими справами з’явився новий заступник голови – Лівнев Костянтин Михайлович. Стара «рана» родини знову закровила.

    - Чого ти добиваєшся? – відверто спитав Володимир Красовський у трохи роздутого в щоках та в районі пуза Костянтина Лівнева, коли відсидів у черзі в прийомний день та увійшов до кабінету.

    - Справедливості. Я закрию тебе і твого виродка за гратами, а потім розберуся з Лізкою. В пам'ять про Артура, - не приховуючи мети свого переводу до адміністрації міста Кіровська, зізнався Лівнев.

    - Ну, дивись, Костя. Як би спис війни не поламався. Я – то таке, а от за Толіка і Лізу закопаю, ти ж мене знаєш, - попередив Володимир Петрович.

    - Знаю. Але я тепер – влада, а хто ти? Без п’яти хвилин знову зек? – нахабно рявкнув Лівнев Красовському, який вже почав будувати усі можливі плани війни з давнім ворогом, що знову з’явився на горизонті.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.