ГЛАВА 2 "СВІЙ ХЛОПЕЦЬ" - ВАСЬКА
- Доню, а це, певно, до тебе, - приємно посміхаючись, загадково сказав Віктор. Він підвів доньку до балкона, і Ліна просто знітилася. Під балконом стояла зграя хлопчаків і всі дружно свистіли, як хто вмів.
- Васька виходь! На воротях постоїш! – репетував Єгор таким тоном, немов знайомі не два дні, а ще в пісочниці вирішували, які пасочки варто ліпити, а над якими й не паритися, бо все одно не вийде.
- Чого ти кричиш? Зараз у батьків спитаю, - вигукнула Ліна і повернулася до батька з матір’ю, які все чули й бачили. Віктор хитнув головою, що означало – не має нічого проти виходу доньки гратися з підхожою компанією. Антоніна ж з докором подивилася на чоловіка, не дуже радіючи за таких друзів доньки. Хоч і дозволила, та все ж порадила одягтися у старий спортивний костюм та старенькі кросівки, пам’ятаючи попереднє ефектне повернення доньки.
Коли день назад Василина повернулася з вулиці вся в пилюці, зі збитими колінами й ліктями, прикриваючи відірвану кишеню сукні, Антоніна на п’ять хвилин оніміла. Віктор кинувся до доньки, перелякавшись, що хтось чужий міг зробити щось зле з його скарбом:
- Ліночка, хто тебе образив? Що трапилося? – Віктор згинав і розгинав руки доньки й не розумів, чому та посміхається.
- Та нормально все, па. Я з хлопцями у футбол пограла трохи. Ми перемогли!
- Зрозуміло. Вся в маму! – заспокоївся батько.
- Мама теж у футбол грала? – здивовано спитала Ліна.
- Твоя мама в що тільки не грала, - Віктор згадав їхнє спільне з дружиною дитинство, і його серце огорнула тепла хвиля щастя.
Хоч і була Василина маленькою та худющою, але швидко для хлопців стала «своєю». На відміну від інших членів команди, Ліна ніколи сліпо не корилася Єгору, проте це хлопчака чомусь не бентежило, а навіть подобалося.
- Начальнику завжди потрібен гарний секретар, - шуткував Єгор. – Ось виросту, буду директором, як мій батя, а ти будеш моєю секретаркою, - посміхався Єгор Васьці, але та зразу ставала серйозною й кидала сердитий погляд своїх зелених очей на хлопчака. Лісі не подобалося виконувати чиїсь накази. Єгор це знав, тому й дражнився, бо насправді не уявляв Лісу в ролі секретарки.
- Я й сама буду начальником! – гордо задирала свого маленького носика Василина. Хлопці косо зиркали в її бік, а потім сміялися.
- Чо ржете? – мінявся на лиці Ванька, розуміючи, що Василина – серйозна конкуренція авторитету його брата Єгора. Його ворожість до Ліси, що раптово з’явилася в їхній пацанячій компанії, трохи втамувалася, але зовсім не зникла, як не просив сам Єгор: «Ну чо ти такий колючий? Нормальна ж дєвка!»
Щоб особливо не виділятися, одягатися Ліса почала так само, як і хлопці: штани, сорочки, футболки, курточки, кросівки. Єдине, що вирізняло дівчину зі зграї хлопчаків – дві тугі, високо вкладені чи просто довгі кіски, що звисали. Ліса вже подумувала волосся обрізати, але батько зупинив:
- Ти точно хочеш їх позбутися? – з жалем спитав Віктор, коли Ліса попросила відвести її до перукарні.
- Так, тату, заважають, - дівчині аніскілечки не було шкода свого довгого волосся.
- Але вони у тебе такі гарні, - намагався переконати батько. – Як у принцеси.
- Потім відростуть, коли стану старшою, - рішуче заявила Василина, - Зараз заважають.
- А якщо я попрошу не стригти? – батько не часто щось просив, тому Ліса зрозуміла, що це важливо, посміхнулася й не пішла до перукарні. Як же вона здивувалася, коли Єгор також похвалив за те, що не відрізала свої коси.
- Це хлопцям треба стригтися, а дівчатам красівше з довгим волоссям. У нашої мамки завжди було довге волосся. І таке ж гарне. Ото як у тебе, - мовив хлопчак і провів рукою по кісці подружки, замилувавшись блискучим шовком.
- Чо ти її там гладив? – дорікнув вдома братові Ванька. – Пацани вже ржуть, що ти від неї не відходиш. Липнеш, як жувачка до дупи.
- Ваня, ти мені брат, але зараз як дам по кумполу. Я вже зрозумів, що Васька тобі не подобається. Змирись. Тому що я з нею збираюсь дружити. Погодься, таких дєвок мало. Вона надійна, второпав? І розумна!
Ванька удавав, що второпав. Але в душі дико ревнував брата до Василини. А от вся пацаняча бригада з часом почала сприймати Ваську як «свого в дошку хлопця»: походи в різні закапелки містечка, велосипедні перегонки, набіги на чийсь садок – нічого без неї не відбувалося.
На рибалку? Васька й черв’яків могла накопати, і мормишок виготовити з жесті (тато навчив) на всю компашку, і спінінг закинути так, що не кожен з їхньої команди міг. І коли намет встановили в шкільному саду прямо на мурашнику, Васька не репетувала, не ревла, а разом з усіма струшувала незліченну кількість дрібних кусючих чорних мурах. А гриби з Ваською збирати було навіть прикольно: завжди щастило, нападали на великі грибні галявини. До речі, таку особливість помітили не лише хлопчаки, але й батько Василини, з яким донька любила влаштовувати велоподорожі до лісу за місто як влітку, так і восени. З ентузіазмом шукали гриби й раділи кожному знайденому. Особливо цінними були білі, бабки та підосичники з яскравими помаранчевими шапочками. Правда, з усього привезеного чоловіком і донькою, мама зазвичай лишала третину: як тільки їй не подобався якийсь гриб, летів без жалю і печалі в смітник.
- Ма, ми ж його останнім знайшли, коли вже додому збиралися їхати, - бурчала Василина, печально оглядаючи великий, але сильно прим’ятий підберезник, що символічно прикрашав майже повне сміттєве відро.
- Він червивий! Знаєш, скільки родин грибами труїться? Провести екскурсію по цвинтарю? – аргументи мама вміла підбирати.
- Підберезником отруїтися? Ти серйозно? Він їстівний, та й ти вариш гриби двічі. При такій обробці навіть мухомор можна їсти, - не здавалася Ліса, метляючи перед матір’ю «Довідником грибника», знайденим у тата в гаражі й досконало вивченим від першої до останньої сторінки.
- Хочете, щоб я з цими грибами вовтузилася, не діставайте мене. Знаю, що роблю, - маму переконувати завжди було складно. Віктор цим не заморочувався, дивився на житейські ситуації з гумором:
- Як багато лишилося, - посміхався він, оцінюючи масштаби смажених грибів у сковорідці. – Сьогодні наша мама скромну ревізію провела.
- Ні, то ми з тобою більше назбирали, - зводила нанівець комплімент батька, що адресувався матері. Насправді ж дівчинка дивилася на батьків і милувалася ними. Їй страшенно подобалося, коли тато й мама були разом. Таких днів було небагато. Зазвичай, вдома був хтось один: або мама, або тато. А коли на заводі гнали план, Ліса лишалася сама.
- Борщ у холодильнику, нагрієш. Котлети там само. У нас ключі є, а більше нікому двері не відчиняти, - давала настанови мама і йшла разом з батьком на завод в нічну зміну.
Ліса слухняно незнайомим двері не відчиняла. А от хлопці прибігали. Особливо вільно себе почували Єгор з Ванькою. Апетитами Бог не обділив, тому з’їдали весь борщ з котлетами миттю. Ліса вражалася, як можна стільки їсти й лишатися худючими.
- А ото таких млинців з сиром замотаним мама твоя цього разу не робила? – цікавився найбільш голодний Ванька.
- Ні, Ваня, налисників сьогодні нема. Цього разу в меню голубці, - розчаруванню хлопця не було меж, але він витягав і таку їжу на сковорідку.
- Так, тобі чотири штуки на вечерю вистачить? – Ванька відкладав назад до холодильника порцію для Васьки. Все інше грів.
Поки Ванька орудував в холодильнику, Єгор більше цікавився бібліотекою Василини, яка містилася у достатньо великій шафці.
- Ух-ти, Жуль Верн?! – він показував на зібрання творів у гарному подарунковому оформленні із золотим тисненням.
- Ага. А там ще Майн Рід. Усі твори. Ти читав «Вершника без голови»? Про Америку, індіанців, родину плантатора, - Лісу вразив цей роман, і вона вважала, що його всі просто зобов’язані прочитати.
- Ні, мені більше подобається Джек Лондон. Нещодавно читав «Серця трьох», які там класні пригоди, скарби майя! – очі Єгора запалилися особливим вогнем. Так завжди було, коли він розповідав про щось захоплююче.
- Єгор, ти знову про книжки? – Ванька терпіти не міг цієї теми. Його б воля, спалив би все, що книгою зветься. – Ще розкажи, що ти сам пишеш оповіданнячка. Голубці хтось їсти буде? А то захолонуть.
- Ти пишеш оповідання? Ух-ти! – Ліса була вражена. – Про що?
- Придумав якогось домового, прикинь, і про нього вже три зошити списав. Хоче великий роман написати. Про домового, хто таку дурню читатиме? - здав головну мрію брата Ванька.
- Я б почитала, - підтримала друга Васька, але забобонний Єгор вважав, що доки не допише, нікому не дозволить читати.
- А можна я цього «Вершника» почитаю? Я поверну цілим і неушкодженим, - Єгор просто прикипів поглядом до книжки, що акуратно стояла на видному місці в шафці.
- Звичайно, бери, читай. А у тебе ці «Серця трьох» є? – поцікавилася Ліса.
- Аж дві книжки. Хочеш, одну можу подарувати? – запропонував Єгор.
- О-о-о-о! Здибалися два читаки. Тепер я буду тільки й чути про ваші книжки, - бурчав Ванька. – Ви ще календарики з листівками почніть збирати. І фантики від цукерок також можна складати докупки. Он Сашка ходить по дорозі й збирає, як придурок.
Ані Василина, ані тим паче Єгор на Ваньку не звертали уваги: побурчить, наїсться і подобрішає. Сприймали таким, як є.
Лісі з хлопцями було цікаво. Вони навчили її лазити по парканах, деревам, по всьому, по чому можна лазити. Навчили стріляти з пневматичної гвинтівки в тирі. Крім футболу, хлопці грали у волейбол та баскетбол на шкільному спортивному майданчику. Коли випадали дощові дні й вулицями міста особливо не побігаєш, сідали у кого-небудь на хаті й влаштовували шаховий турнір або «різалися» в карти до одуріння. Для гри «в короля» з’єднували дві чи три колоди карт. Розбивалися на команди по двоє й грали так довго, що лише по сутінках за вікнами розуміли – пора розходитися по домах.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!
Спойлер!