ГЛАВА 6 НАУКА
У вересні почалися шкільні уроки. Батьки Василини завчасно перевели доньку в школу, яка розташовувалася поруч з домом. Ліса потрапила в клас, де навчався Ванька, оскільки п’ятий був у школі лише один, зате великий - аж тридцять один учень. З Василиною стало тридцять два.
Класний керівник Тамара Іванівна зразу ж вирішила усіх розсадити класичним принципом – хлопчик з дівчинкою. Ваньку посадили з Катею Горською – накрохмаленою чистюлею з величезними піонами бантиків, що підтримували два хвостики волосся. І не був би він Іваном Красовським, якби не смикнув за ті хвостики. Один бант відвалився. Ото реву було! Дівчинка не бажала більше сидіти з Ванькою. Вона демонстративно усілася за останню парту і до кінця навчального року ігнорувала шибайголову Красовського. А Ванька того, певно, й добивався, тому що тільки Катька втекла, переніс речі Ліси і поставив поруч зі своїми. Василина спокійно глянула на нього і суворо попередила:
- Якщо мене смикнеш за коси, вуха відірву і у віно викину!
- Не смикну, розслабся. А то мені тоді Єгор бошку відкрутить за твої коси. Просто краще з тобою сидіти, аніж з тою ревухою.
Ванька поводився з Лісою у школі зовсім не так, як зазвичай у дворі. У школі він був більш галантним і уважним. Хоча, Ванька особливою сентиментальністю не відрізнявся:
- Тільки не мрій, що я буду тягати твій портфель, - зразу попередив.
- Да хто тобі довірить мій портфель? Свій не згуби, - огризалася Василина, яка давно звикла до шпичаків їжакуватого друга.
- Лади. Портфель сама носиш. Все одно до дому недалеко, - в цьому був весь Іван Красовський. Він завжди попереджав проблеми. – А то ще женихом і нареченою будуть дражнити, - навіщось виправдовувався.
- Дуже треба! – сердито фиркнула Ліса.
- І мені ні до чого така радість, - підтвердив Ванька.
Після уроків біля школи Лісу чекав Єгор.
- Давай, донесу, важкий, певно? – і, мило посміхнувшись, забрав ранець у подружки.
- Ти мене додому вирішив провести? Тут десять хвилин пішки, - дивувалася Ліса.
- Ну то й що. Одній же ж скучно буде.
- А твій портфель де? – помітила відсутність шкільної атрибутики дівчинка.
- У нас шість уроків. Я потім повернусь до школи.
- Запізнишся ж на урок… Не встигнеш.
- На малювання запізнитися нереально. Я швидко малюю. Десять хвилин – і якась дурня в альбомі намазюкана.
- Учителька сваритиметься, - не заспокоювалася Ліса.
- Скажу, що додому бігав за фарбами. Забув типу, - демонстрував свою винахідливість Єгор.
Поспостерігавши за таким відвертим неподобством, Ванька прийшов до твердого висновку, що Єгор закохався в Лісу. В якомусь сенсі він навіть розумів брата. А хто б устояв? Василина реально не була схожа ні на одну дівчинку: каштанові локони, зелені очі й дивовижні ямочки на щічках, коли вона посміхалася, робили Лісу для Ваньки особливою. Єгору вона усміхалася не так, як усім іншим. Тоді її очі ще й блищали. З цього Ванька зробив висновок, що симпатія у Ліси з Єгором двостороння і для себе вирішив, що заважати цій парочці не буде.
Іван особливою тягою до навчання не відрізнявся. Переважно на уроках він малював. Малював роботів, динозаврів, ельфів, гномів, коней з рогами…
- Завтра контрольна, а ти знову весь урок промалював, - дорікнула Ліса Ваньці. Дівчинка чомусь відчувала відповідальність за навчання сусіда по парті.
- Ну і чо? Двояк - то двояк! Перший раз чи що? Я математику не шарю, - зізнався Іван.
- Можу після уроків пояснити, - запропонувала Ліса.
- Та мені пояснювали і папка, і Єгор, і Толік по бошці тріснув. Навіть мамці не вдалося, а вона ж учителькою математики колись працювала, - Іван, як і всі Красовські, дуже пишався своєю матір’ю.
- Але ж спробувати можна, - не здавалася Василина.
- Валяй, якщо часу валом. Але я більше тридцяти хвилин не здатен впрягатися, - чесно попередив хлопчина.
Ліса пояснювала Ваньці задачки точно так само, як це робив їй батько – в малюнках. Її гостро відточений олівець швидко бігав по листку в клітинку, малюючи наочну картинку умови, тому Ванька сидів з роззяпленим ротом і ловив кожне слово. За півгодини Ліса так розмалювала зошит, що Ванька, як він висловився, увійшов у «страшенний ступор» - а все ж так просто, а він чомусь нічорта досі не розумів.
На контрольній Ванька пихтів, але старався щось рішати. Ліса зробила завдання свого варіанту і взялася допомагати Ваньці. Ті задачі, які Ванька зробив сам, він звірив з вирішеними Лісою. Дуже зрадів, що співпало. А от ті, які сам не робив, з Лісиного листочка не став переписувати.
- Ідіот, оцінка погана буде! Переписуй! – умовляла Ліса.
- Не буду! – вперто стояв на своєму Ванька.
- Чому? – не розуміла Ліса.
- Я сам хочу рішать, а не у тебе списувати. Та й училка не повірить, шо я раптом бац – і відмінник.
З того часу між Василиною і Ванькою запанували стосунки довіри і взаєморозуміння не лише у дворі, але й в класі.
Як тільки завершувалися уроки, забігали додому перевдягтися, щось з’їсти, щоб у животі не бурчало і не дратувало, всією командою стрибали на веліки і мчали до річки, у ліс, на стадіон. Велосипеди були у всіх, крім Джаміля. Зате у Єгора було прилаштоване ззаду сидіння, на яке клалася спеціальна невеличка подушечка і Джаміль завжди присідав туди. Але сидіти, щоб тебе везли, і їхати самому, розганяючись, як вітер, - дві різні речі. Хлопець дуже хотів мати свого веліка, щоб, як усі, вертіти педалями, а не слугувати рибкою-прилипалою до Єгора. Проте мати-одиначка не могла виділити гроші для велосипеда. Джаміль не припиняв сподіватися, що на його день народження приїдуть бабуся з дідусем і подарують онуку довгоочікуваний транспортний засіб. Бабуся недоречно прихворіла, тому замість візиту старих прийшла посилка з купою солодощів і грошовий переказ. Мати розпорядилася подарованими грошима практично – купила сину нову спортивну форму й черевики, бо старі вже сильно тиснули, що аж пальці боліли. З велосипедом знову був прольот.
І все ж Бог зглянувся на Джаміля і удача наздогнала хлопця. В кінці вересня хлопці знайшли на смітнику, мимо якого часто пробігали, поламаний велік.
- Дивись, який велік кльовий, лише руль скручений і педалів немає, - обходячи звалище сміття, звернув увагу Ліси Єгор. Дівчинка підійшла ближче, покрутила руля і видала:
- Фігня. Можна вирівняти. Лікар, йди сюди, - Джаміль підбіг з якоюсь пляшкою і застиг у здивуванні. – Тут велік. Якщо зроблю, будеш на такому їздити? Він пошарпаний, але можна пофарбувати. У батька лишилося трохи блакитної фарби.
- Ага, буду, - вдячно похлопав своїми довгими і густючими віями хлопчина.
- Тоді тягнемо до гаража мого тата, - покомандувала Ліса і схопилася за переднє колесо, готуючись допомагати. Єгор делікатно відсторонив її, а питальний погляд пояснив:
- Важке. Ми - хлопці, дотягнемо. А ти дівчинка, - Єгор ніколи не забував про те, що Ліса – слабка стать, тому намагався попереджувати неприємності. Коли Льошка Горохов вкрав у батька почату пачку цигарок «Прима» і всіх пригощав, Єгор не дозволив Лісі пробувати, як робили усі.
- Ти чо? – не второпав Ванька і штовхнув Єгора у груди.
- Їй це не треба! – сердито огризнувся Єгор.
- А тобі? – спитав лукаво брат.
- Та й мені на фіг таке треба. Не будемо ми, Вась, фігньою страждати, ага? – Єгор приємно посміхнувся, і Ліса в думках йому подякувала, що не довелося їй відставати від компанії і пробувати те, чого страшенно як не хотілося робити.
Знайдений велосипед Ліса разом із батьком зробили за два дні. Педалі Віктор приладнав від іншого велосипеда, а руль виправив. Транспорт Джамілю був готовий. Хлопець несказанно зрадів, тому більшу частину дня вчився їздити на драндулеті, а на Василину дивився з набожним зачудуванням. Він навіть пропонував Лісі свою зекономлену на коврижках троячку в якості компенсації за труд, але Василина не взяла.
- Збирай далі. Цепку нову на базарі купиш, бо ця розтягнена, скоро спадати почне, - порадила, як заправський майстер.
На вихідних хлопці разом з Василиною пропадали на стадіоні, де проходили гонки на мотоциклах, а також футбольні матчі дорослих команд. Усією бригадою вболівали за команду «Соколи», де головним нападаючим був Толік Красовський. Високий статний хлопець виділявся з команди незвичною зовнішністю: смагляве обличчя з чорними густими бровами і пухнастими віями, що обрамляли темно-карі, майже чорні очі, створювали в комплексі імідж демонічної особини. Ліса боялася зустрічатися з хлопцем поглядом, а Толік завжди робив вигляд, що не помічає дівчину в компанії хлопчаків. Але тільки Василина прибирала очі подалі від Толіка, як шостим чуттям відчувала, що він вивчаюче на неї дивиться. І лише під час футбольних матчів Ліса могла вільно спостерігати за старшим Красовським, вигукувати «Гол!» і свистати не гірше пацанів. Все одно Толік не бачив і не чув, бо був зайнятий грою на полі. Так здавалося Лісі.
Єгор вмів якось знайти потрібний лаз, щоб не платити за квиток, і зайняти вигідні місця на трибунах. І якщо хлопці вболівали за «Соколів», щоб перемогли й Толік забив більше голів, то Ліса молила Бога і всіх святих, щоб Толік не травмувався. Ще більше було хвилювань, коли Толік брав участь у перегонах на мотоциклах. Тоді при кожному напруженому моменті душа дівчини падала у п’яти, і вона дуже боялася, що старший Красовський не впорається з керуванням мотоциклу і машина підведе. Але поки що все було добре.
- Братва, там у спортивній школі мужик толковий секцію карате веде. По вівторкам і п’ятницям на четверту годину. Хто зі мною? – оголосив якось Єгор.
- А чо по грошам? – спитав Джаміль.
- Охолонь, безкоштовно. Це типу гурток, - заспокоїв Єгор. – То що, йдемо? Чи як?
Пішли усі. Ще б чого, карате! Так усі шестеро й завітали дружно до спортзали, де вже займалося у спортивних костюмах з десяток різного віку хлопців. Тренер, юнак років двадцяти п’яти, у білосніжному кімоно з червоним широким паском, приємно посміхнувся, продемонструвавши білосніжні зуби, критично оглянув колоритну банду і зупинив свій питальний погляд на Василині.
- Що? Дівчат не тренуєте? – прямим текстом спитала Ліса. Їй дуже хотілося навчитися битися.
- Чому ж не треную? Треную! Просто ти перша. Хлопці, я дуже радий, що ви вирішили свій вільний час присвятити тренуванням, але хотілося б поспілкуватися з вашими батьками наступного разу, коли прийдете. Вони мають заповнити анкети і дати згоду на ваші заняття. Такі правила.
Єгор, як й інші, думав, що його з розгону почнуть вчити дригати ногами і розмахувати красиво кулаками. Ні! Те, чим займалися на першому занятті, трохи збентежило. Тренер усіх виставив у дві шеренги, поставив один перед одним і примусив кланятися.
- Карате - це спочатку повага. Японці говорять: «Карате починається і завершується поклоном». Кожен, хто практикує карате, має з повагою ставитися до вчителів, партнерів, мистецтва карате і навіть зали. Ті, які цього не розуміють, ніколи не стануть майстрами в повному сенсі слова. Вони завжди будуть розвиватися однобоко, лише фізично, але не духовно. Ми будемо тренувати не лише тіло, а й дух.
А далі вчилися рахувати до десяти японською мовою: ічі, ні, сан, йон, го, року, нана, хаті, ку, дзю. Тренер пояснив, що при навчанні буде використовуватися японська термінологія, тому без цифр – нікуди.
- А чо, по-нашинськи не можна? – пролунав голосок від малого на зріст хлопчика.
- Не можна, тому що карате – мистецтво японське. А ми вчимося поважати культуру іншої країни, - спокійно пояснив тренер.
- А дратися коли будемо? – не витримав Ванька і все ж спитав, що сильно муляло, аж свербіло. Це питання взагалі-то цікавило усіх, але спитав Ванька. Тренер спокійно пояснив:
- Дратися не будемо. Я обіцяю вас навчити захищатися і тримати тіло з розумом в гармонії. Дратися – не за адресою, хлопче.
Батько Василини сприйняв бажання доньки займатися незвичним спортом на ура. Маму вмовили, аргументів назбирали донька з татом чимало. Усім, що розказував і показував тренер на заняттях, Василина ділилася вдома з батьками. Віктор і сам іноді приходив подивитися на заняття. Тренер так часто захоплено говорив про Японію, культуру цієї дивної країни, що у Василини виникло бажання більше дізнатися про країну Висхідного Сонця. Ліса прийшла до бібліотеки і попросила книжки чи журнали про Японію. Їй видали, але лише для читання у читальній залі. Василина читала з цікавістю, всмоктуючи в себе, немов губка, вражаючу інформацію. Так зачиталася, що незчулася, як промайнуло декілька годин.
- Ми її по всьому місту шукаємо, а вона тут сидить, журнальчики гортає! – влетів до читальної зали Ванька. – Через тебе матч відмінили, - зразу закидав претензіями.
- Не відмінили, а перенесли на завтра, - поправив делікатно Єгор. Сковзнувши по журналу «Навколо світу», він сів поруч Василини і спитав: « Чо не сказала, що в бібліотеку пішла? Розкажеш потім, що цікавого начитала?»
- Обов’язково, - зауважила Ліса.
- Поїхали додому довезу, а то я баті твоєму обіцяв, що знайду і доставлю цілою та неушкодженою, - все частіше Ліса стала помічати, що Єгор перебирав на себе роль її охоронця. Дівчинці це подобалося, бо давало відчуття захищеності.
З часом у Василини намітилося два задоволення, які рівнозначно прикрашали її дівчачий світ: читання і заняття карате. Деякі журнали виписували батьки, тому Лісі потрібно було ревно стежити за поштовою скринькою, щоб своєчасно забрати і не встигли поцупити хулігани. Але більшу частину цікавої періодики дівчинка перечитувала у читальній залі містечкової бібліотеки. Часто їй компанію складав Єгор. Заняття карате теж не пропускала. Особливо бережно ставилася до кімоно, яке з часом пошила мама. До кінця навчального року Василина, як й інші члени команди, здала імпровізований іспит й замість білого урочисто отримала жовтий пасок.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!