Зміст
  • ПРОЛОГ
  • ГЛАВА 1 ЗНАЙОМСТВО
  • ГЛАВА 2 "СВІЙ ХЛОПЕЦЬ" - ВАСЬКА
  • ГЛАВА 3 КОМАНДА
  • ГЛАВА 4 КРАСОВСЬКІ
  • ГЛАВА 5 В ГОСТЯХ
  • ГЛАВА 6 НАУКА
  • ГЛАВА 7 РАДІСТЬ І ПЕЧАЛЬ
  • ГЛАВА 8 ПОМСТИЛИСЯ
  • ГЛАВА 9 ПОРЯТУНОК
  • ГЛАВА 10 БЕЗЦІННІ ПОДАРУНКИ
  • Глава 11 ЖАХЛИВА ТРАГЕДІЯ
  • Глава 12 СКЛАДНІ ЧАСИ
  • ГЛАВА 13 ГІРКА ПРАВДА
  • ГЛАВА 14 ВІРА
  • ГЛАВА 15 ВІТЕР ЗМІН
  • ГЛАВА 16 СЛАВНІ ВИХІДНІ
  • ГЛАВА 17 ДОРОГА, КРАСИВА, КОХАНА
  • ГЛАВА 18 НАПРУГА
  • ГЛАВА 19 ЖОВТІ ТЮЛЬПАНИ
  • ГЛАВА 20 ВЕСНА ЛЮБОВІ
  • ГЛАВА 21 ЗАГАДКОВИЙ ГЕРОЙ
  • ГЛАВА 22 НЕВІСТКА ТА СВЕКРУХА
  • ГЛАВА 23 У ПОШУКАХ РОБОТИ
  • ГЛАВА 24 КАРТИНА
  • ГЛАВА 25 НАПОЛЕГЛИВИЙ ЗАЛИЦЯЛЬНИК
  • ГЛАВА 26 ІНТЕРЕСИ
  • ГЛАВА 27 ДВА БАЖАННЯ
  • ГЛАВА 28 ВТРАТА
  • ГЛАВА 29 АРОМАТ ФІАЛКОВИХ ПАРФУМІВ
  • ГЛАВА 30 НЕПОРОЗУМІННЯ
  • ГЛАВА 31 ВІДНОВЛЕННЯ
  • ГЛАВА 32 ЛІТНІЙ ВІДПОЧИНОК
  • ГЛАВА 33 СВЯТО
  • ГЛАВА 34 РІЕЛТОР
  • ГЛАВА 35 ПЕРСПЕКТИВНІ ГОРИЗОНТИ
  • ГЛАВА 36 КАРЕЛІНА
  • ГЛАВА 37 СУКНЯ
  • ГЛАВА 38 ВИПУСКНИЙ
  • ГЛАВА 39 ПАРИЖ
  • ГЛАВА 40 ТАЄМНІ ПОЧУТТЯ
  • ГЛАВА 41 УСЕ ТАЄМНЕ КОЛИСЬ...
  • ГЛАВА 42 ПЛАНИ ТА НАДІЇ
  • ГЛАВА 43 ПРОПОЗИЦІЯ
  • ГЛАВА 44 ТІШКА
  • ГЛАВА 45 ВИСТАВКА
  • ГЛАВА 46 МАМА І ТЕЩА
  • ГЛАВА 47 ВАЖЛИВІ РІШЕННЯ
  • ГЛАВА 48 НАРЕЧЕНА
  • ГЛАВА 49 ПОДВІЙНЕ ВЕСІЛЛЯ
  • ГЛАВА 50 СПРОБИ РОЗІБРАТИСЯ
  • ГЛАВА 51 РОБОТА МРІЇ
  • ГЛАВА 52 СПОКУСА
  • ГЛАВА 53 ВАЖЛИВІ РОЗМОВИ
  • ГЛАВА 54 НЯНЬКА
  • ГЛАВА 55 ПОЇЗДКА ДО ПАРИЖА
  • ГЛАВА 56 ПЕРЕДЧУТТЯ
  • ГЛАВА 57 ІЛЮЗІЯ ОБМАНУ або ГОСПОДАР ДУШІ
  • ГЛАВА 58 ПОВЕРНЕННЯ ЄГОРА
  • ГЛАВА 59 ПОШУК ВИХОДУ
  • ГЛАВА 60 ПЕЧАЛЬНА НОВИНА
  • ГЛАВА 61 ЛІКАРНЯНІ ХВИЛЮВАННЯ
  • ГЛАВА 62 ВИКРИТТЯ
  • ГЛАВА 63 НАРОДЖЕННЯ
  • ГЛАВА 64 БОРОТЬБА
  • ГЛАВА 65 КОПІЯ
  • ГЛАВА 66 ТЕМНА СМУГА
  • ГЛАВА 67 НЕ БУЛО Б ЩАСТЯ,,,,
  • ГЛАВА 68 КУМ І КУМА
  • ГЛАВА 69 ПРОЗРІННЯ
  • ГЛАВА 70 ВИПРОБУВАННЯ
  • ГЛАВА 71 ДОПОМОГА
  • ГЛАВА 72 ВТРАТИ
  • ГЛАВА 73 ЄГОР +КАТЯ
  • ГЛАВА 74 ЗУСТРІЧ
  • ГЛАВА 75 ВІДКРИТТЯ ГОТЕЛЮ
  • ГЛАВА 76 РОМАН "Серця чотирьох"
  • ГЛАВА 77 ЦІННА ЖІНКА
  • ГЛАВА 78 КАРТИ ВІДКРИТО
  • ГЛАВА 79 ВІДВЕРТО ПРО ПОТАЄМНЕ
  • ГЛАВА 80 КУЛЬБІТИ ДОЛІ
  • ГЛАВА 81 СОЛОДКА БРЕХНЯ
  • ГЛАВА 82 БЕБІ-БУМ
  • ГЛАВА 83 ДОЛЕНОСНЕ РІШЕННЯ
  • ГЛАВА 84 НОВЕ ЖИТТЯ
  • ЕПІЛОГ
  • ГЛАВА 61 ЛІКАРНЯНІ ХВИЛЮВАННЯ

    Толік уклав Василину на диван у залі й злегка поплескав по щоці. Завжди зібраний, він не знав, що робити, щоб не нашкодити, а допомогти. Помітивши Світлану Валеріївну, що увійшла слідом, Толік нервово запитав:

    — Що з Ваською? Що сталося? Вона така бліда прийшла і ось, відключилася, - у Толіка серце готове було вистрибнути з грудей. – Що робити?

    — Толічок, тут таке... Ванька... - Світлана Валеріївна прикрила рота руками. Від хвилювання вона й сама готова була впасти від непритомності.

    — Твою м***, хто їй сказав про Ваньку? - у Толіка заніміли руки. Він і сам дізнався про те, що брат у лікарні, лише дві години тому, коли йому подзвонив батько прямо на роботу. Толік примчав додому й збирався їхати до Кіровська, але тут прийшла Василина.

    — По телевізору сказали, - винуватим голосом майже прошепотіла Світлана Валеріївна. - Мабуть, швидку треба викликати? Щоб дитинці не нашкодило.

    — Зараз, - зле буркнув Толік. - Там такі дороги. Розтрусять так, що прямо в машині й народить. Ще й завезуть у якусь чергову хрін зна куди. Я сам відвезу. Де її документи та речі, які треба з собою брати? Швидше несіть. І зателефонуйте лікарю, з яким у вас домовленість, - швидко віддав накази Толік. – А Льошка де? - Згадав про чоловіка Василини.

    — Він у Львові, виїхати не вийшло, замело, – винувато повідомила Світлана Валеріївна.

    — Чого на Камчатку не заперся? Якого дідька його туди понесло? Гаразд. Несіть швидше документи та речі. І шубу її захопіть.

    Від галасу прокинулася Анжеліка й вийшла до зали. Побачивши Василину на дивані непритомною, вона спочатку скинула брову, але потім задавила безцеремонну хвилю ревнощів, вирішивши, що докори не на часі, зачекають.

    — Слухай, Енжи, як її привести до тями? Вагітним нашатир можна?

    — А я почім знаю? Не варто експериментувати. Води неси, - Анжеліка потріпала по щоках Лісу не так делікатно, як це робив Толік, тому та почала приходити до тями. Відразу схопилася за живіт, оскільки спазми стиснули низ різким болем.

    — Е-е-е, так не годиться, - тепер уже й Анжеліка злякалася. - Роби глибокий вдих і повільно видихай. Мене так моя лікарка вчила.

    Василина послухалася, але робити все правильно заважали думки, що роїлися в голові: Льошка, Львів, Женька, Ванька, Ванечка-а-а...

    — Енжи, я відвезу Ваську до лікарні. Якщо батько дзвонитиме, скажеш, що я приїду пізніше, - згадуючи, де залишив ключі від машини, розпорядився Толік. – Так, може дзвонити Давид. Розкажи коротко, що є великі проблеми. Ми з ним домовлялися зідзвонитися.

    — А Льошка нею чого не займається? Ще не повернувся? Мав уже бути, – не втримала в собі закид Анжеліка.

    — Якісь там проблеми з виїздом. Замело. Все. За Тішкою дивись. Коли буду – не знаю.

    Толік довіз до пологового будинку Василину швидко. Дорогою напади болю в неї трохи стихли. Особливо Лісі полегшало, коли Толік розповів, що Ванька живий, перебуває у лікарні та лікарі запевняють, що його життю нічого не загрожує.

    — Але ж він у лікарні. Значить, щось пошкодив? — не вгамовувалася Василина, весь час думала про нещастя, що сталося з Ванькою.

    — Він живий! Принаймні йому пощастило більше, ніж тим двадцяти, родичі яких готуються до похорону, - відповів Толік. - Ти краще глибоко дихай, думай про себе та карапуза. Дивилися б собі серіали, якого новини увімкнули? — сердито бурчав Толік, об'їжджаючи Жигуль, що ледве плентався по засніженій дорозі, а тому створив за собою невеликий затор.

    — Просто серіал закінчився, почалися новини, - наче виправдовувалася Василина. – Бідолашна Гуля…

    — Ти про себе почнеш думати? Навіщо Льошку відпустила аж до Львова?

    — Він по роботі туди поїхав. У тебе Анжеліка аж до Парижа літає, ти що забороняєш їй? - відповіла тією ж монетою Василина.

    — А ти кусюча, Васька. Правильно, бий своїх, щоби чужі боялися. Вже вирішили, як пацана називати будете?

    — Ні. Льошка хоче іменем свого батька, а я – свого. Щоб нікому не було образливо, вирішили якесь інше підібрати. Потім, коли народиться.

    Толик почекав, доки Василину оглянув лікар, а потім поговорив з ним у прийомному покої:

    — Федоре Степановичу, це вже пологи? - запитав Толік.

    — Ми припинили передчасні перейми. Але якщо повторно почнуться, то води точно відійдуть і народжуватиме. Рано їй, ще б тиждень, а то й два доходити. Що спровокувало? Щось фізичне чи психологічне?

    — Вона дізналася неприємну звістку про брата, сильно засмутилася. Вразлива дуже. Може, щось потрібно? Ліки чи ще що?

    — В принципі, у відділенні є все. Але якщо зможете знайти ось цей препарат, – лікар написав на листку відривного блокнота хитромудру назву, – його б прокапати не завадило б. Рекомендую до цілодобової центральної аптеки з'їздити. Більше ймовірності, що там є. Якщо не буде, то в них є дані, в якій аптеці шукати.

    — Док, може, її до окремої палати, ну, напевно, у вас є віп-апартаменти. Я оплачу, – запропонував Толік.

    — Є у нас дві такі палати. Але, прийміть слушну пораду: їй не варто зараз залишатися одній. Її поклали до палати на двох. Там така співпалатниця, жартівниця рідкісна. Все відділення смішить. Вона не дасть вашій сестрі довго засмучуватися, повірте.

    Толік зробив спробу дати лікарю гроші, але Федір Степанович відмовився:

    — Краще привезіть ліки. Вони дуже дорогі. І не стільки вартість має вагу, скільки їхня дія.

    У центральній аптеці таких ліків не виявилося, тому Толіку довелося помотатися комерційними. Толік ніколи не думав, що так сильно радітиме невеликій коробочці з десятьма ампулами. Після того, як доставив потрібний препарат у лікарню, поїхав заспокоювати Світлану Валеріївну, котра собі місця не знаходила.

    — Нехай полежить на збереженні. Лікар мені здався тямущим, - зізнався Толік.

    — Так, Федір Степанович – завідуючий відділенням патології вагітності. Вони з чоловіком моїм товаришували. Я тоді й Анжеліці його рекомендувала, але вона не схотіла, бо чоловік, їй начальниця жінку знайшла.

    ***

    Гюльчатай, як і всі вчителі кіровської школи №2, раділи того дня виданій зарплаті. І навіть те, що це була затримана зарплата за листопад, людей не бентежило, а тішило, оскільки це давало змогу закупити продукти та відсвяткувати Новий рік гідно. Гуля дуже хотіла з'їздити до Ваньки, щоб побачитися, і завезти чоловікові чогось смачного. Вона спеціально зайшла в магазин і купила лимонів, цукру та меду, плануючи приготувати медову пахлаву – улюблений Ваньчин смаколик. Але варто їй було переступити поріг будинку, як відразу зрозуміла - щось трапилося.

    — Що сталося? - запитала напруженим тоном.

    — Ваня у лікарні, живий, але у тяжкому стані, треба їхати, – швидко та чітко пояснила Єлизавета Григорівна, вкладаючи у велику спортивну сумку речі.

    — Я з вами поїду! – рішуче промовила Гуля.

    — Візьми найнеобхідніше на пару днів. Можливо, доведеться пожити у готелі. Так, напиши заяву на ім'я директора на відпустку за власний кошт до кінця цього місяця і на половину січня точно, - Єлизавета Григорівна і не відмовлялася від пропозиції Гулі, розуміючи, що вона для Ваньки сама буде найкращими ліками.

    Половину дороги Єлизавета Григорівна із чоловіком не розмовляла, показуючи свою образу. Ліза не забула пригадати Володимиру, як вона просила його не відправляти Ваньку в армію. Виїхавши на заміське шосе, де машин було не так багато, Володимир сам попросив, щоб Ліза говорила з ним:

    — Я розумію твою позицію. Сам себе гризу за це, але якщо в салоні буде тиша, я засну, і ми не доїдемо, - винним голосом пояснив Красовський.

    — Вова, це щастя, що він живий. Ти собі не уявляєш, яким би каменем була його втрата, - відповіла Єлизавета і тут же почула шморгання носом за спиною. Це тихенько плакала Гуля. Лізі довелося пересісти на заднє сидіння та заспокоювати невістку.

    Коли вони доїхали, Ваньку вже прооперували, і він перебував у реанімації. Лікар розповів, що у Івана був перелом правої руки, удар голови й відкрилася внутрішня кровотеча.

    Ліза рвалася до сина, але лікар запевнив, що Іван ще не відійшов від наркозу.

    – Завтра. Сьогодні йому потрібний повний спокій. Ні говорити, ні рухатися, ні, тим більше, хвилюватися не можна! – майже наказав лікар.

    — Щось потрібно? У плані ліків? - запитав Володимир Петрович.

    — Ліки є. Кров у дефіциті. Якщо боткіна не хворіли, то на першому поверсі лабораторія. До чергової медсестри підійдіть, вона розповість, що треба завтра принести з собою, - лікар втомлено пішов назад в операційний блок.

    Гуля в лікарні не плакала, не говорила жодних жалісливих чи заспокійливих слів, вона просто тихенько сиділа й чекала, поки свекруха зі свекром сходять у лабораторію й здадуть кров, її не годилася, у восьмирічному віці Гуля перехворіла на хворобу Боткіна. І дуже засмутилася, коли з'ясувалося, що побачити Ваньку можна буде лише наступного дня.

    Ночували у страшному номері, але ніхто не звертав уваги на умови. Боялися, що без снодійного не вдасться заснути.

    Лізавета переживала, що Гуля, побачивши Ваньку, розплачеться. Ні, вона не плакала, навпаки, посміхалася, тримала його за здорову руку й гладила загіпсовану. Гуля бадьоренько і дуже переконливо пояснювала Ваньці, що у нього була складна операція, але він молодець. Ванька намагався і їй щось розповісти, але Гуля забороняла:

    — Пізніше. Я буду поруч. Все розповіси, - переконувала вона його. - Лікар сказав, щоб ти поки не балакав.

    Мовчати у Ваньки вийшло лише добу. Потім, як на духу, розповів, як він писав листа Гулі, коли всі заснули, і це його фактично врятувало, бо почув тріск і подумав, що «діди» знущаються – з цих станеться. Коли все почало руйнуватися, Ванька зумів зачепитися за підвіконня. А потім було падіння та втрата свідомості.

    — Уявляєш, якби я спав тоді, то як і всі пацани, був би на тому світі. З нашої кімнати живими лишилися тільки я і Санька. Санька чергував і теж не спав. Він взагалі по життю щасливий страшно, - Гуля дивилася на Ваньку і дякувала всім богам відразу, що не відібрав його у неї. Вона навіть боялася уявити своє життя без Ваньки.

    — Ванєчка, пообіцяй мені одне, - просила вона, гладячи його заросле щетиною обличчя.

    — Одужати обіцяю, - посміхався Ванька, хоч усе побите й проопероване тіло страшенно нило й боліло.

    — Це саме собою. Не вмирай, доки я не вмру.

    Ванька напевно пожартував би на цю тему, щось на кшталт «давай, як у казці, помремо в один день і час», але в очах Гулі прочитав, що вона цю фразу вистраждала і вимучила. І не став жартувати, просто покірно кивнув. Сказати не давала грудка у горлі. А на очі підло накотилися сльози.

    ***

    Тиждень, який провела Василина у палаті з Анастасією Любимовою, вона запам'ятала на все життя. У хорошому сенсі. Так багато сміятися, коли хотілося плакати, Василині ніколи більше не доводилося. Настя була ходячим клоуном, причому нестримна веселість у ній, мабуть, була закладена ще при народженні. Це Ліса зрозуміла, коли увійшла до палати, а там Настя танцювала ламбаду.

    — Драстє, я Настя! - так завжди віталося це двадцятилітнє дівчисько, яке виглядало на п’ятнадцять, не більше. Мініатюрна, з гострим животиком і смішливим приємним обличчям, запам'ятовувалась Настьона великими карими очима та своїми слівцями, видертими з молодіжного сленгу: «я в шоці», «капець», словоформа того ж значення «триндець», «відморожений», «говнюк», так далі щодо ситуації та за текстом.

    Прибиральниці Валентині, коли та мила під ліжками, і зробила зауваження, Настя відвалила комплімент:

    — Валентина, а чому ви така зухвала, як баба з Урала?

    — Ой, Настя, не була б ти вагітною, я б тобі ось цією ганчіркою по твоїй київській попі, - не лишилася у боргу прибиральниця.

    — Яка я вам Настя? Я Анастейша Глюк. Це мій новий псевдонім. Коли стану знаменитою, куплю вам багато ганчірок. А то ви зла. І гумору не розумієте.

    — А ти добра значить?

    — Сьогодні – ні, а взагалі – біла, пухнаста, як бажане щастя. О, я риму склала, - і помчала записувати до блокнотика. Там у неї чимало підзбиралося віршів.

    У Насті всі люди ділилися на «цікавих», «не дуже» та «гербарій пересушений». Василина у неї викликала інтерес із самого початку вже своїм казковим ім'ям. А коли в першу ж ніч розговорилися, і Ліса розповіла свою історію життя, в якій була втрата улюблених батьків, нова прийомна сім'я, названі брати, дорогі кожен по-своєму, ранній шлюб і страх за життя Ваньки, Настя вирішила і сама здивувати перлами з своєї біографії.

    — Життя у тебе прям серіальне. Думаєш, у мене житуха зашибись? - запитала в темряву Настя.

    — Складається враження, що лежиш на відпочинку в санаторії та розважаєшся, як умієш, - чесно зізналася Василина.

    — Жартую, щоб не плакати, подруго. Як писала Леся Українка, «щоб не плакать, я сміялась!» Отак і я, «Не печалюсь, не реву, веселюсь, відверто ржу!». Взагалі я пізній бебік. Батьки вже не сподівалися, що Бог пошле щось на дитину схоже. А тут бац, нежданчик. Не викидати ж, то народили. Мамці вже сорок два було, коли мною Боженько її ощасливив. Баті я не пам'ятаю, мала була, коли помер. Мати вийшла заміж за Дімку. На десятник менше за неї. Нехилий такий дядечко. В принципі, з роллю папіка він упорався. Жила я чудово, балували, як принцесу. І треба ж було з'явитися цьому Гені. Напоїв, спокусив і ось – кавун дозрів, а вилазити, гаденець, не хоче.

    — Як не хоче? – не розуміла Василина.

    — Ось так. Сказали, що якщо за тиждень не розпочнуться перейми, то триндець. Цьому спиногризику гіпоксію обіцяють, та й мені по ходу багато чого поганого. А не хочеться ж. Ото як його з себе вигнати?

    — А в мене навпаки, раніше хоче народитися, - провела паралель Василина.

    — Бачиш, у тебе свої, у мене свої проблеми. А що робила, щоб бебік поліз від щастя на світ Божий? Бо я тут і танцюю, і еротичні журнали гортаю. Взагалі, мужик потрібен, але Гена змився, роботу не доробив. Не схотів бути татом. Ну і фіг з ним, я ще молода, нормального мужика знайду. Так що робила, колись?

    — Краще такими способами не користуватися, Настя. Мій менший брат із названих, Іван, в армії з весни служить. У них казарма завалилася, і він потрапив до лікарні. У новинах почула, от і закололо, защипало.

    — М-дя, не фен-шуй, розумію. Якби з мамкою чи з Дімкою чого, у мене б теж закололо. Що тут чудово, що тєлік лише в холі й зирити його не дуже й хочеться. На фіг зведення вбивств, пограбувань і всякої дрімоти дивитися, нерви псувати? Краще спілкуватися з цікавими людьми. Ось ти цікава…

    Коли після сніданку Василині медсестра повідомила, що на неї внизу чекає чоловік, вона не знала, як поводитися з Льошкою. Начебто сама наполягала на довірі, але водночас він приховав, що поїхав із Женькою, вже незрозуміло та дивно. Почати звинувачувати – знову стрес заробити від такої розмови можна, проігнорувати – виглядатиме, що їй усе фіолетово. Але в кімнатці для зустрічі Лісу чекав Толік.

    — Мені сказали, що чоловік, – здивовано промовила Ліса.

    — Вибач, що розчарував. Тут слово «чоловік» звучить, як пароль, менше з поганими питаннями чіпляються. Льошка вже їде, думаю, увечері до тебе примчить. Ти як? - наївний, вона йому була рада набагато більше, ніж Льошці. Причин було багато. І головна полягала в тому, що Толік міг знати новини про Ваньку.

    — Нічого. Жити можна. Щось таке капали вночі й попустило. Сказали, що ти ліки класні знайшов. Дякую, - Василина сіла на кушетку і закрила живіт довгою кофтинкою.

    — На здоров'я. Я тут дещо привіз. Ти подумай, що ще потрібно. Лікар сказав, і я вважаю, що це правильне рішення, що тобі до пологів тут треба полежати. Поменше стресів.

    — Ванька ???

    — Все нормально. Зробили операцію. Наші поїхали до нього. Живий, і це головне.

    — Гуля?

    — Також поїхала. З ним.

    — Як Тішка?

    — Як завжди. Світлані Валеріївні з ним легше переносити неприємності останніх днів. Лікар каже, що тобі в палаті не сумно?

    — Так, смішне дівчисько попалося, дуже веселе, - погодилася Василина.

    — Якщо хочеш, можу оформити в окрему. З холодильником, телевізором і… - Толик не встиг договорити, як у кімнату прочинилися двері й виглянула цікава Настіна фізіономія:

    — Я дико перепрошую, але там хавчик роздають. Вась, тобі брати?

    — Брати, все, що дають, – відповів за Василину Толік.

    — Зрозуміла. Пішла в туман, прикрилася хмаркою, - і Настя зачинила за собою щільно двері.

    — А ось це була Настя, - посміхаючись, сказала Василина, яка розкусила, що дівчина просто хотіла подивитися на Лісиного чоловіка. - Її неможливо проміняти на окрему палату, - і Василина захоплено почала розповідати, яка Настя чудова і як з нею добре та спокійно.

    Толік страшенно не хотів йти від Василини, але величезний список справ гнав його з цієї кімнати. На прощання він дозволив собі поцілувати Лісу в щоку, але її запах знову розбудив у ньому чоловіка. Він хотів її навіть вагітну. Це хвилювало, дражнило, дарувало приємні відчуття, але навіювало безвихідь.

    Тяжкі пакети забрала нянечка, якій Толік щедро заплатив за її допомогу, а Василина, помахавши йому ручкою, незграбною ходою побрела до сходів. Ліфтом вона не любила користуватися, бо голова паморочилася.

    ***

    —Толік, ми запізнюємося, блін, - ледь переступив Анатолій поріг салону, як побачив незадоволене обличчя Давида. – Я розумію, ти весь у проблемах, але на нас чекають у ресторані готелю «Либідь» постачальники. Ти ж знаєш цих шакалів, розвернуться й пиши пропало. Потрібно встигнути підписати папірці цього року, бо знову ціни піднімуться, інфляція всю виручку зжере.

    — Не галасуй, доїдемо швидко. Дороги зараз чисті, - Толік усе ще був у полоні Василининих очей, губ, запаху її волосся. Його фантазія, що розігралася, дозволяла уявити не тільки невинні поцілунки.

    До ресторану Давид із Толіком увійшли вчасно. Постачальники, двоє солідних чоловіків, уже встигли перекусити та випити вина, тому були схильні до ділової розмови. Кейси, папір, ручки. Давид вивчав перший листок угоди, Толік – фінансову частину, звіряючи все на калькуляторі.

    — Романе Сергійовичу, але ми домовлялися, що ціни на мерседеси залишаться цьогорічні, - Толік зрозумів, чому у нього не сходиться кінцева сума.

    — Цей рік уже минув, а життя дуже змінюється, весь час дорожчає. Чому ж мерси мають залишатися за старою ціною? - розкосі, трохи примружені очі Романа Сергійовича видавали в ньому жадібну людину.

    — А як же угода? – нагадав Давид. - Я звик вірити, але й сам слів на вітер не кидаю. Подумай, Роман Сергійович, тобі потрібні продані машини чи ті, які стоять та іржавіють в ангарі? Ходімо, Анатолію Володимировичу, нас тут несерйозно сприймають.

    Вже біля припаркованого автомобіля Давид не стримався:

    — Ну ти бачив, ця мерзота знову за своє. Жодного слова про підвищення цін, а в угоді нахабно прописав до копійки. Розрахунок був таким, що я не прочитаю. Адже я раніше не вчитувався так пристрасно, підписував - і все.

    — І прокатувало? Не дурили? – не вірив Толік.

    — Ні!

    — Може, треба було запропонувати ні нашим, ні вашим? Половину того, що вони накинули? Ти ж розраховував на ці тачки? - Толік на мить повернувся до центрального входу в готель, і йому здалося, що він побачив Анжеліку. Припустити, що лисячу шубу в Києві не тільки Анжеліка має, він ще міг, але волосся і чоботи - занадто багато збігів.

    «Що вона робить у готелі серед білого дня? З якимсь громилом під ручку?» - промайнуло в мозку Толіка. Відповідь була надто очевидною.

    — Толік, ау, ти мене чуєш? - Давид помахав рукою перед очима остовпілого партнера. – Забудь про поступки. Не хочуть штовхати мерси, займемося японськими тачками. Там точно ціни прийнятні. Ці ще подумають та передумають. Ти чо закляк?

    — Нічого. Почекай, я зараз, дещо перевірити треба, – Толік повернувся до готелю. Очима він шукав дружину в холі, в ресторані, в барі. Запитав на ресепшені про те, куди пішли великий у чорному пальті чоловік та жінка у лисячій шубі. Але ніхто нічого не знав. Проаналізувавши поведінку персоналу, Толік прийшов до висновку, що просто не хотіли говорити.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.