Зміст
  • ПРОЛОГ
  • ГЛАВА 1 ЗНАЙОМСТВО
  • ГЛАВА 2 "СВІЙ ХЛОПЕЦЬ" - ВАСЬКА
  • ГЛАВА 3 КОМАНДА
  • ГЛАВА 4 КРАСОВСЬКІ
  • ГЛАВА 5 В ГОСТЯХ
  • ГЛАВА 6 НАУКА
  • ГЛАВА 7 РАДІСТЬ І ПЕЧАЛЬ
  • ГЛАВА 8 ПОМСТИЛИСЯ
  • ГЛАВА 9 ПОРЯТУНОК
  • ГЛАВА 10 БЕЗЦІННІ ПОДАРУНКИ
  • Глава 11 ЖАХЛИВА ТРАГЕДІЯ
  • Глава 12 СКЛАДНІ ЧАСИ
  • ГЛАВА 13 ГІРКА ПРАВДА
  • ГЛАВА 14 ВІРА
  • ГЛАВА 15 ВІТЕР ЗМІН
  • ГЛАВА 16 СЛАВНІ ВИХІДНІ
  • ГЛАВА 17 ДОРОГА, КРАСИВА, КОХАНА
  • ГЛАВА 18 НАПРУГА
  • ГЛАВА 19 ЖОВТІ ТЮЛЬПАНИ
  • ГЛАВА 20 ВЕСНА ЛЮБОВІ
  • ГЛАВА 21 ЗАГАДКОВИЙ ГЕРОЙ
  • ГЛАВА 22 НЕВІСТКА ТА СВЕКРУХА
  • ГЛАВА 23 У ПОШУКАХ РОБОТИ
  • ГЛАВА 24 КАРТИНА
  • ГЛАВА 25 НАПОЛЕГЛИВИЙ ЗАЛИЦЯЛЬНИК
  • ГЛАВА 26 ІНТЕРЕСИ
  • ГЛАВА 27 ДВА БАЖАННЯ
  • ГЛАВА 28 ВТРАТА
  • ГЛАВА 29 АРОМАТ ФІАЛКОВИХ ПАРФУМІВ
  • ГЛАВА 30 НЕПОРОЗУМІННЯ
  • ГЛАВА 31 ВІДНОВЛЕННЯ
  • ГЛАВА 32 ЛІТНІЙ ВІДПОЧИНОК
  • ГЛАВА 33 СВЯТО
  • ГЛАВА 34 РІЕЛТОР
  • ГЛАВА 35 ПЕРСПЕКТИВНІ ГОРИЗОНТИ
  • ГЛАВА 36 КАРЕЛІНА
  • ГЛАВА 37 СУКНЯ
  • ГЛАВА 38 ВИПУСКНИЙ
  • ГЛАВА 39 ПАРИЖ
  • ГЛАВА 40 ТАЄМНІ ПОЧУТТЯ
  • ГЛАВА 41 УСЕ ТАЄМНЕ КОЛИСЬ...
  • ГЛАВА 42 ПЛАНИ ТА НАДІЇ
  • ГЛАВА 43 ПРОПОЗИЦІЯ
  • ГЛАВА 44 ТІШКА
  • ГЛАВА 45 ВИСТАВКА
  • ГЛАВА 46 МАМА І ТЕЩА
  • ГЛАВА 47 ВАЖЛИВІ РІШЕННЯ
  • ГЛАВА 48 НАРЕЧЕНА
  • ГЛАВА 49 ПОДВІЙНЕ ВЕСІЛЛЯ
  • ГЛАВА 50 СПРОБИ РОЗІБРАТИСЯ
  • ГЛАВА 51 РОБОТА МРІЇ
  • ГЛАВА 52 СПОКУСА
  • ГЛАВА 53 ВАЖЛИВІ РОЗМОВИ
  • ГЛАВА 54 НЯНЬКА
  • ГЛАВА 55 ПОЇЗДКА ДО ПАРИЖА
  • ГЛАВА 56 ПЕРЕДЧУТТЯ
  • ГЛАВА 57 ІЛЮЗІЯ ОБМАНУ або ГОСПОДАР ДУШІ
  • ГЛАВА 58 ПОВЕРНЕННЯ ЄГОРА
  • ГЛАВА 59 ПОШУК ВИХОДУ
  • ГЛАВА 60 ПЕЧАЛЬНА НОВИНА
  • ГЛАВА 61 ЛІКАРНЯНІ ХВИЛЮВАННЯ
  • ГЛАВА 62 ВИКРИТТЯ
  • ГЛАВА 63 НАРОДЖЕННЯ
  • ГЛАВА 64 БОРОТЬБА
  • ГЛАВА 65 КОПІЯ
  • ГЛАВА 66 ТЕМНА СМУГА
  • ГЛАВА 67 НЕ БУЛО Б ЩАСТЯ,,,,
  • ГЛАВА 68 КУМ І КУМА
  • ГЛАВА 69 ПРОЗРІННЯ
  • ГЛАВА 70 ВИПРОБУВАННЯ
  • ГЛАВА 71 ДОПОМОГА
  • ГЛАВА 72 ВТРАТИ
  • ГЛАВА 73 ЄГОР +КАТЯ
  • ГЛАВА 74 ЗУСТРІЧ
  • ГЛАВА 75 ВІДКРИТТЯ ГОТЕЛЮ
  • ГЛАВА 76 РОМАН "Серця чотирьох"
  • ГЛАВА 77 ЦІННА ЖІНКА
  • ГЛАВА 78 КАРТИ ВІДКРИТО
  • ГЛАВА 79 ВІДВЕРТО ПРО ПОТАЄМНЕ
  • ГЛАВА 80 КУЛЬБІТИ ДОЛІ
  • ГЛАВА 81 СОЛОДКА БРЕХНЯ
  • ГЛАВА 82 БЕБІ-БУМ
  • ГЛАВА 83 ДОЛЕНОСНЕ РІШЕННЯ
  • ГЛАВА 84 НОВЕ ЖИТТЯ
  • ЕПІЛОГ
  • ГЛАВА 24 КАРТИНА

    Льошка був художником. Він весь час пропадав у своїй студії, розташованій у підвальному приміщенні сусідньої дев’ятиповерхівки, створюючи картини на замовлення. А ще він підробляв халтурками, що періодично  підверталися йому до рук. У його творчому портфоліо був розмальований соняшниками та метеликами дитячий садочок, а також вестибюлі  у трьох школах. Але хлопець мріяв колись провести свою виставку. Для цього він збирав картини «для душі». Таких було поки що п’ять.

    Майже всі вихідні Льошка проводив на Андріївському спуску, де він виставляв на продаж свої «комерційні» картини і швидко малював портрети перехожих, які бажали мати таке задоволення в себе вдома.  Бажаючих, щоб їх швидко намалювали, було небагато, тому переважно Льошка спілкувався з такими ж художниками, як і сам, або читав якусь науково-фантастичну книжку. Любов до наукової фантастики  прокинулася у ньому ще в шкільні роки й досі тримала його мрійницьку душу міцною хваткою, не даючи розслабитися. Космічні теми часто відображалися у картинах.

    Коли Толік суботнього ранку вслід за  Олексієм спустився у сирий підвал, він змушений був прищепити ніс двома пальцями – у ніздрі пахнуло чимось кислим і неприємним.

    - Це з-за  сміттєпровода несе. Зараз заскочимо у мою майстерню, там ароматизатори понатикані, - попередив Льошка. І дійсно,  увімкнувши світло у невеличкій внутрішній кімнатці, видно, побудованій пізніше самого дому, Льошка обвів рукою, демонструючи затишок і повний порядок. Тут приємно  пахнуло ваніллю. Вздовж стінок стояли готові картини, на саморобному мольберті було встановлено полотно з незрозумілою поки що  замальовкою.

     Погляд Толіка слизнув вздовж стіни і зупинився на картині у кутку – танцююча циганка в пишній спідниці, що крилами  розліталася майже на все полотно.

    - Подобається? – прочитав Льошка в очах здивованого Толіка. Юнак не очікував, що Олексій Топазов малює настільки гарно.

    - А ти шикарно малюєш, -  від душі похвалив Толік.

    - Це так, для продажу. А ось у мене є особливі, - і Льошка, покопирсавшись в кутовій шафці, витягнув свою улюблену картину. Толіку достатньо було лише глянути на силует дівчинки на гойдалці у світлі глибокого заходу сонця, щоб в пам’яті  сплив силует іншої дівчинки – Василини. І щось в грудях зрадницьки  потягло, захотілося хоча б на мить побачити її, перекинутися парою фраз. Толік згадав, як вона смішно соромиться і мило посміхається. А він майже про неї забув у суєті останніх днів.

    - Цю не продаєш? – спитав Толік. – Я б купив. Коли розбагатію, звісно.

    - Ні, ця особлива. Тобі можу копію намалювати як подарунок. Як казала сова з мультика про Вінні Пуха – безвозмєздно, тобто даром, - легко  вирішив проблему Льошка, помітивши, як змінився на обличчі Толік. – пробач, збираю для виставки. Отака мрія ідіота. Як думаєш, людям цікаво буде дивитися на все це?

    Художню цінність Льошчиних картин Толік визначити не міг, тому що нічого в цьому не розумів. Льошка малював достатньо абстрактно, щоб  реалістичний мозок Толіка відкинув конкретику і побачив у великому оці на все полотно символ Всевидящого Ока, що допомагає зрозуміти себе, відкрити непізнані досі здібності.

    - Не ображайся, друг, але все це у тебе так закручено. Мені якось ближче поля, ліси Шишкіна, море Айвазовського. Чому ти не малюєш портрети? У тебе краще вийшло б.

    - Та не ображаюсь я. Іноді й сам задаюсь питанням: «Що малюю? Навіщо? І накой це все потрібно?» А портретами я по горло ситий, намалювався. Зараз поїдемо на Андріївський спуск, побачиш. Півжиття проводжу у підвалі, а другу половину малюю чиїсь фізіономії: недорого, швидко і з веселою мордою, щоб клієнти були задоволені. І ще півбіди, коли  натурник хоч трохи  привабливий, а бува сяде страшнюча, як Яга, а хоче, щоб я її Єленою прекрасною намалював. Як? Коли природа по-іншому намалювала, - в голосі  ані краплі образи, тільки жаль.

    - Отож бо, в підвалі. Пора вибиратися на світ, не думав? А чому в підвалі? Не можна було знайти в приміщенні якогось куточка? Наприклад, вдома, у третій кімнаті?

    - Мати проти. У нас  у третій кімнаті чотири роки Ангел жила. Ну як жила, ночувала. Її практично вдома не бувало. Любить вона мотатися десь, вдома не особливо сидить. А тут я битовку переробив, з ЖЕКом  домовився, за невелику платню дозволили. Зате мати не гризе, що фарбами тхне й квартира захламлена.

    - У тебе дівчина є? – прямо спитав Толік.

    - Була, - чесно зізнався Льошка. – Пішла до іншого. Образилася, що заміж не покликав, - віддавши Толіку пару картин у рамках, стільки ж взяв сам та понесли цінний вантаж до виходу.

    - А чого не покликав? – далі цікавився Толік, акуратно несучи картини.

    - Не відчув, що моя. Це складно. З тисячного натовпу  гарних, різних, цікавих знайти свою, рідну, необхідну дико складно. А яку-попало не хочу. Дівчатам зараз подавай багатих бізнесменів. А я не сміливий, не нахабний, не рішучий. А може не нагулявся ще, чорт його знає. Ото як уявив, що кожного дня й ночі лише вона і  ніколи по-іншому, чомусь не йокнуло. Не дівчачий я ідеал. От ти – інша справа, - відкривши багажника, Льошка почав вкладати картини і перекривати кожну  шматками тканини.

    - Я? – скривився Толік. – І чим же я інший?

    - Якщо Ангел тебе в чоловіки вибрала, значить – все, що треба, у тебе є. Вона завжди у перспективу дивиться. Готуйся, почне з тебе  ліпити «героя свого роману», - закривши багажник трохи іржавого на пузі Жигуля, Льошка знову  попрямував до підвалу за другою порцією картин.

    - Та вже ліпить, - посміхнувся Толік. – Їй би де начальником влаштуватися, щоб нереалізований командний пил виходив. А так все на мене витрачати доводиться. Жалко, стільки дармової енергії згорає.

    - Ага, вона нічого не робить з півоберту. Завжди на повну потужність, - погодився Льошка.

    Київськими вулицями Льошка їхав повільно, пропускаючи усіх, що поспішали, і просто ідіотів з купленими правами чи не вивченими правилами, які чомусь вважали, що загальних правил дорожнього руху нехай дотримується хто завгодно, а  їм і так непогано.

    - Ангел говорила, що у тебе якась крута тачка є? – закинув тему Олексій, викермовуючи з двору на вулицю й вливаючись в потік автомобілів.

    - Є. З Німеччини  пригнав. Трохи побилася, - не став приховувати Толік.

    - Ганяв? Любиш швидкість?  - посміхнувся Льошка.

    - Довга історія. Якось розкажу. Іномарка. Запчастини дорогі. Та й не знаю, де їх узяти, якщо чесно. Хоч знову їдь до Німеччини.

    - У нас є неофіційний ринок за містом.  Хочеш, поїдемо, знайдемо. Зате на колесах будеш, - запропонував Льошка.

    - Дякую, Льош. Ось тільки грошима розживусь, так зразу й займусь машиною, - пообіцяв Толік.

    Машину лишили на вулиці Десятинній, трохи не доїжджаючи Андріївської церкви, тому що на Андріївський спуск в’їзд був заборонений. Толік допоміг Льошці дотягти картини до його «робочого місця» біля парканчика, поруч з такими ж художниками. Льошка з усіма вітався, питав, як справи, чого нового наваяли, чи продається товар і чи багато туристів  шастає цього дня?

    - Тут тільки-но пристойний натовп італійців пройшов, видно, автобусом їх привезли. Назад будуть  стопудово повертатися, - повідомив Григорій, бородач у окулярах, що палив цигарку і зацікавлено вивчав Толіка.

    Іноземців художники любили, бо ті цікавилися витворами мистецтва й  часто купували  картини за валюту, а не гривні, при цьому в більшості випадків переплачували  або здачі не вимагали.

    Толік допоміг розставити картини, трохи пом’явся біля Льошки  й вирішив пройтися вгору по спуску, до Замку Річарда Левине серце. Коли спускався назад, помітив, що невеличкий на зріст іноземець зацікавився  Льошчиною картиною «Циганка». Згадавши риєлторську «практику», Толік зробив вигляд, що він випадковий перехожий і, підморгнувши Льошці, почав умовляти того продати картину за двісті доларів, на п’ятдесят більше, ніж пропонував італієць. Іноземець у розпачі почав доводити, що він перший і хоче купити, оскільки саме ця картина  чудово підходить до інтер’єру його вітальні.

    Таким чином того дня Льошка продав дві картини.

    - Анатолій, ти – мій талісман, - радів Льошка. – Я вже, певно, два  місяці нічорта не продавав. А тут… Їм ціна була в половину менша. Ця тітка взагалі ледве не позеленіла, коли ти сказав, що забув гроші в машині, зараз повернешся і забереш «Троянди у кришталевій вазі», - ніяк не міг «переварити» такий фарт Льошка. – поки ти там десь ходив, вона мене вмовила продати їй. А де ти так довго був?

    - Вивчав дім-музей Михайла Булгакова. Нас ще у старших класах вчителька хотіла звозити  сюди. Ось, реалізував давню мрію.

    - Твоя частка, - щедро відрахував Льошка половину від проданого. – Пропоную наступної суботи повторити.

    - Ні, Льош. Що стосується повторити, я не проти, а от грошей не візьму. Ти малював, а я тут яким макаром примазався?

    - Я без твоїх вивертів фіг чого продав би. А так і тобі гарно, і мені не скучно. Це інвестиції твоїй тачці на запчастини. Страх, як кортить покататися в машині, де лише два сидіння. Дозволиш, коли відремонтуємо?

    - Тільки половину, - погодився на частину запропонованих Льошкою грошей Толік. – І це, ти мені обіцяв намалювати копію дівчинки на качелях, - нагадав Толік.

    - Я пам’ятаю. Склероз мене не відвідує поки що. І я до нього в гості ні ногою, - повернув  жарт Льошка.

    З тортиком і шампанським Толік примчав додому, палаючи бажанням поділитися з Анжелікою своїми враженнями від Льошки, його картин, Андріївського спуску. Але дружини вдома не було. Толік спочатку  дивився телевізор, нервово поглядаючи на телефон і прислухаючись, чи не клацнули вхідні двері. Потім пішов на балкон милуватися  нічним містом, освітленим  численними вогниками-світлячками. Хвилювання посилилося. Анжеліка прийшла пізно, після одинадцятої години.

    - Не дивись на мене так, - зразу обрубала усі потенційні претензії чоловіка. – Люди після роботи, поки дісталися до тієї чортової квартири, поки я доїхала. Були б гроші на таксі, приїхала б раніше.

    - Енжи, не варта ця робота таких жертв. Ти, вночі, у великому місті. Одна в квартирі з чужими людьми. Я переживав.

    - Працювали б разом, не переживав, - дорікнула Анжеліка.

    - Чи не зарано ми з тобою почали один одного кусати? Тобі буде гарно, якщо я перетворюсь на цинічного ділка на зразок отого Стаса?

    - А ти не зможеш стати ділком і при цьому  лишитися не цинічним. І ділком ти теж станеш, питання  часу, інакше не зможеш. Надто  гарно  я тебе знаю, - відміряла сумнівний комплімент Анжеліка й невдоволено додала. – Я постараюсь більше не призначати перегляди квартир  так пізно, щоб  ти не переживав. А ти б сильно не лип до Льошки.

    - Чого це раптом? Він же твій брат, начебто. І людина непогана, - не зовсім зрозумів прохання дружини Толік.

    - Льошка – невдаха. Завжди ним був і буде. М’який і наївний. Це заразно, і тобі не треба. Він усім у житті задоволений, а чому радіти? Мати хвора, в квартирі ремонт треба терміново робити. А машину ти його бачив? Від нього Женька втекла, думаєш, чому? Тому що велика дитина,  на світ дивиться крізь рожеві окуляри, скидати не збирається, - поставила діагноз Анжеліка.

    - А як на мене, то  талановитий пацан, змушений малювати чорт зна що заради грошей. Просто йому поки що не пощастило. Він мені подобається, і я з ним буду дружити. Я вже достатньо дорослий, щоб друзів собі обирати самостійно. Поміть, я твоїм подругам інвентаризацію не проводжу.

    - Звичайно, бо в тебе не вийде це зробити. У мене немає подруг. Є приятельки. Подруги – то потенційний ризик буди обдуреною. Щось да  вкрадуть, якщо зможуть, - поділилася своєю теорією дружби Анжеліка, на ходу перевдягаючись  у домашній халат. Толік промовчав, щоб не заглиблювати конфлікт.

    Як зовнішньо, так і внутрішньо Льошка з Толіком були різні. До того ж Олексій був на три роки молодшим за Толіка. Але це  їм не заважало дружити. Ні, вони не товаришували, а саме дружили. Спочатку Льошка для Толіка був чимось на зразок гіда по  місту, бо Анжеліка Київ знала вздовж і впоперек: за роки навчання і проживання у квартирі Топазових був час ознайомитися з більшістю столичних цікавинок. Познайомившись з кузеном дружини поближче, Толік знайшов у ньому спільнодумця. У Льошки було те, чого Толіку самому не вистачало – легкості погляду на світ. Він умів задовольнятися малим для того, щоб бути частіше щасливим.

     Коли черговий  роботодавець прямо спитав Толіка на співбесіді, чи вміє він вести подвійну бухгалтерію, той вирішив, що наступати на ті самі граблі, але які лежать в іншому горОді – ознака обмеженості й якоїсь там степені ідіотизму. Мовчки пішов, навіть не став пояснювати свою позицію.

    З пристойним осадом  на душі і якоюсь часткою розчарування у достатньо затягненому пошуку роботи, Толік прийшов додому, а там  стіл – широка галявина з різними смаколиками і на дивані розвалилася щаслива й красива Анжеліка. Толік здогадався з якого приводу «свято», але вирішив надати дружині можливість повідомити приємне самостійно.

    - Ти де так довго ходиш? У мене шикарна новина – я здійснила свою першу справу.

    - Молодець! Я завжди вірив, що ти в цьому гадюшнику не просто виживеш, а приживешся, - сказав правду Толік.

    - Чого це гадюшник? – образилася Анжеліка. – Ти мене змією вважаєш?

    - Ні, не тому, що ти змія, просто у тебе є від усіх їх протиотрута, - вирішив уточнити Толік, не вистачало ще, щоб Анжеліка в такий день на нього образилася. -Якщо вже ти така багата, може проспонсоруєш свого невдаху-чоловіка. Хочу викупити запчастини до машини, відремонтувати, продати й купити іншу, простішу.

    - Е-е-е, нема дурних. На свої іграшки заробляй сам, - відрізала Анжеліка. Толіку стало неприємно, але він не подав вигляду. Анжеліка помітила його кислу міну, тому спробувала пояснити: - Я сьогодні теж бачила одуренну норкову шубу, але не купила її, тому що не відомо, коли  наступного разу пощастить, а їсти хочеться, за квартиру платити треба, за телефонні розмови також квитанція прийшла немала.

    - Я розмовляю мало. Переважно ти висиш на дроті, - зазначив Толік.

    - Так. Але твої дзвінки  в Кіровськ батькам, чи я не знаю з ким ти там говорив, сумарно більші, аніж мої розмови по Києву, - добила аргументами Анжеліка.

    - Енжи, мені здається, не я бухгалтер, - пошуткував Толік. – Але суть питання зрозумів. Прийняв до уваги і  відтепер свої проблеми я вирішуватиму сам. Може ти й права.

    Довелося Толіку  працювати, як рабу. Він не гребував ніякими підробітками. Толік   взнав складнощі роботи вантажника, сторожа, навчився вмовляти купити чоловіче взуття, працюючи консультантом у взуттєвому магазині. І невдовзі назбирав потрібну суму, якої мало вистачити і для купівлі запчастин, і для сплати ремонту. Батько підшукав майстрів, які чекали, коли привезуть запчастини.

      ***

    - Я не помітив у тебе роботи для душі. Що подобається робити? – спитав Льошка у Толіка, коли блукали авторинком, шукаючи необхідні запчастини  для Толікової побитої іномарки.

    - Для якої душі ? – не зрозумів Толік.

    - Улюблена справа? Ну, рибалка, футбол, літрбол, - Льошка посміхнувся, зрозумівши, що зміст останнього захоплення Толік не зрозумів взагалі. – Літрбол – це бухати на дозвіллі.

    - А-а-а, глузуєш? – зрозумів  жарт Толік. – Ні, я не п’ю. Не замислювався якось, усього потрошку було, але так,  як у тебе, - нема, - Толік лише зараз зрозумів, що з улюбленою справою – проліт.

    - А чим би хотів займатися? – не відчіплявся Льошка.

    - Якби щось з тачками пов’язане було, то напевно б – супер! – ось він і озвучив свою мрію.

    - А чому тоді у бухгалтери затесався? Гроші рахувати подобається? – далі питав Льошка.

    - Батько свого часу порадив вступати до економічного. Типу робота буде завжди.

    - Мене мати взагалі направляла у педагогічний. І знаєш чому? Вона говорила, що там багато дівчат пристойних вчиться, є з кого вибрати, - Толік з Льошкою приснули від сміху одночасно.

    - І чому не пішов у педагогічний? – Толік не міг уявити Льошку вчителем, не дотягував по серйозності.

    - Я навіть подав документи і прийшов на перший іспит. А там реально одні дівки. Табун дівчат. Утік.

    - Щось ти часто від дівчат бігаєш, - пожартував Толік.

    Не знайшовши на базарі нічого путнього, Льошка з Толіком  вже було вирішили повертатися додому, як Льошку гукнув лисий високий  юнак:

    - Топазов! Льоха, чи ти і тут? – він різко вскинув руку для потискання.

    - Ну я Топазов, а ти хто? – не впізнав спочатку Олексій, але коли приглянувся, згадав друзяку по армії. – Русік? Рудий? Ти накой, бандит, побрився? Зустрів би в переході, подумав, що бандит, - зрадів раптовій зустрічі Льошка. Слово за слово Олексій пояснив, навіщо приїхав на авторинок і дізнався, що у брата Русіка тут точка по продажу запчастин до іномарок.

    - Я тобі дзвякну, коли знайдемо потрібні деталі, - пообіцяв Русік. – Ти головне координати лиши.

    Русік подзвонив на початку грудня, порадував, що усе знайшли. У п’ятницю увечері Толік  повернувся додому разом з Льошкою. Толік ніс запаковані запчастини до своєї залізної красуні, Льошка – загорнуту в папір картину. Толік  не знав, чому він більше радів: довгоочікуваним запчастинам  чи копії картини «Дівчинка на качелях», намальованої Льошкою на його прохання.

    Толік розгорнув картину й повісив її на прибитий цвях над журнальним столиком.

    - А як ти ось таке малюєш? – спитав у друга. – Фантазія?

    - Не зовсім. Ця наснилася. Я її «Дитинство» назвав. Дівчинка, качелі, мрії, пташка символізує свободу, - уточнив Льошка. – Що не говори, а в дитинстві ми більш вільні, хоча здається, що лише дорослим дано  робити те, що хочеш. Виростаємо, і бац! А це був міражик.

    Толік промовчав, що  символізувала ця картина для нього. Він вважав, що те, що бачить на полотні він, більше не бачить ніхто. Помилився.

     Як тільки пішов до себе Льошка, прибігла щаслива Анжеліка. Помітивши загорнені запчастини, вона ще більше просіяла:

    - Очам своїм не вірю, - на ходу знімаючи пальто, Анжеліка прибігла до Толіка у зал, де той вже встиг увімкнути телевізор. – Скоро машина буде на ходу?

    - На вихідні їду в Кіровськ. Ти як?

    - Ні-і-і! Без мене. Багато роботи. Намічається одна шикарна оборудка, - Анжеліка талановито брехала. Якраз ці вихідні у неї були вільні, але вона не хотіла їхати до рідних Толіка, оскільки прекрасно розуміла, що там чекають  лише Толіка, а вона – дражливий хвостик, всього лише дружина. – Боюсь наврочити, але…, - і тут Анжеліка побачила картину. Чим довше вона дивилася на полотно, тим  сильніше вона мінялася на обличчі:

    - А чо картина? Ти б сфотографував її, і величезну збільшену фотку приліпив над ліжком у нашій спальні! А краще на стелю, так видніше. Чого соромитися? – гучно вигукнула  розлючена підігрітими здогадками жінка.

    - Кого її? Енжи, що ти несеш? Це Льошка намалював. Подарунок, - так, Толік недооцінив силу мистецтва. Чи то здогадливості Анжеліки.

    - Василиноньку, блін! Я так старалася, просила маму витягти нас із Кіровська, щоб ти був подалі від неї. Але ні, усі твої думки про неї. З купи картин, якими завалений  погріб Льошки ти притіг саме цю? Чому? Думаєш,  не знаю? Думаєш, зовсім дурепа набита? Не здивуюсь, якщо виявиться, що коли ми з тобою в ліжку, на моєму місці ти уявляєш її. Зараз до неї їхати зібрався? Знаєш що, я теж їду до твоїх. Скучила! – і Анжеліка різко плюхнулася в крісло, демонструючи свою рішучість.

     Толік навіть не знав, радіти йому чи печалитися такому експресивному нападу ревнощів та перспективі спільної поїздки у рідні краї.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.