Володимир Каразуб

Про що розмови в нас? Про часовиння

Про сенси існувань, невідворотного,

Про роздуми, що проростають з тім’я,

Про світло, темноту, про необхідність

Любові.

Але здається, що в цій явності,

Ті ж самі вигуки і пошуки,

І розірветься мить заслоною

Під гучний гуркіт землетрусу

Любові.

Так правду не збагнеш без істини, —

З’єднати дві частини цілого, —

Можливо, якщо світ чорнилами

Торкається паперу білого.

Він пише, пише їй освідчення,

Несамовитий дух охоплений

Вогнем, віддавши все служінню

Любові — пізнанню, як істині.

17.08.2026

Монолог для Діви

Нічого не змінилося з часів,

Коли молюск пурпурною ціною

Лягав на пеплос. Пурпур, мабуть, сам

Подешевів в рази. Хоча, здається,

Котурни подорожчали, але

Рука її ще пам’ятає сонце:

Коли, ховаючи від полум’я лице,

Вона вінок скидала з очерету

До ніг паломника, що долучився між.

Рука втирала мускус, як сьогодні

Втирають крем, і пахнув цвіт алкани

На смуглих шиях. Теплі береги

Піском вбирають віддих шумовиння,

І видається: снять зашерхлі скали,

Корали снять, збиваючи у піну

Високі хвилі; снить стара Кіпріда

На дні старого моря, як любов,

Що голод свій тамує марципаном.

Рука тримала келихи вина,

Пером писала лист, роман, романи,

І кожен помах віялом таїв

Щось більше, зазвичай, ніж звичний помах.

І час листав життя, відкривши ставні,

Мінялись лиця, вулиці, та ви

Були такі ж печально незворушні

Тому, хто вам епітети складав,

Але сміялись тим, хто мав сміливість

Дрібним камінням кидати по вікнах.

Той посміх був, що посміх Єзавелі.

Крім того,

Рука стискала вим’ятий платок,

Збирала кров з чола до підборіддя

І до брови. Таку проходить відстань милосердя,

Шукаючи спасіння для душі і справедливості;

Все зводиться до віри, до образу, до символу хреста,

До крику: Елі, лема савахтані, і тиші, що померкла на вустах,

Написана поезією крові. Усе, що серце, — сказано тепер, —

Читаючи не чує, і не бачить, усе, що не торкнулося, — усе

Проявиться, як ім'я Серафими; що не прожите, згодом проживеш,

Якщо не вірш залишиться, то притча,

Як не вуаль, то сонце на руках.

04.08.2021-23.06.2026

Так легко прощаєшся, легко знаходиш іншого.

З провінції в центр, від парку в гірський похід,

Від весни до весни, ти вбираєш вологу ніжності,

Мов забуті тобою в провінції білі сади.

Я бачу тебе за вікном. Так минає століттями.

Ти проходиш заквітчана щастям і пружна хода

Вбирає у себе всі погляди теплого міста

В якому минає розхристана юність твоя.

А ти роздивися — коріння будинків у вулицях

Де навстіж прочинені вікна і кожен фасад,

Пустими очницями сумно на тебе дивиться,

А десь у провінції геть пропадає сад.

28.03.2024

Я мав би стати твоїм продовженням

Знаходити відповідь на усі запитання,

Відбиті в долонях твого запрошення

Де стільки надії, любові й прощання

В посічених лініях долі й шрамах.

Я мав би скласти для тебе рамку,

Кадр із пальців, вказавши на межі

Чогось надважливого, стати знаком

Тягнути по сходах міської вежі

Де хмари на небі покриті лаком.

Я мав би, можливо, відкрити більше,

Як те що відкрилось для тебе зрештою,

Та це не можливо. У тих лабіринтах,

Кожен із долею власною вештається

Шукаючи вихід без нитки чи з ниткою.

27.03.2024

Саме там відчуваєш, що ти із глини,

Ще трохи і небо застелить дим,

Що навіть куля коли зупинить

Твої побратими продовжать іти

Саме там відступатимуть помисли давнього

Теплого сонця, чим далі – навкруж

Ковтатимеш сонячний попіл щоденного

Болю загублених, сонячних душ,

Що подих останнього їхнього слова

Мов капсулу помсти вкладає в твою.

Саме там перспектива стає чорно- білою

Відкидаючи зайве, байдуже й пусте.

Ти зціпивши зуби обманюєш тіло,

Ти бачиш навпроти не колір очей,

А віру чи поклик, що кличе за обрій –

Загострений погляд прожитих ночей.

Саме там відчуваєш, що ти із глини,

Ще трохи і небо застелить дим,

Що навіть куля коли зупинить

Твої побратими продовжать іти.

20.11.2022

Скільки у твоє черево, череп, груди, тушу

Набили цього дешевого синтепону?

Хто вдихнув у повітряну кульку необмежену душу

І прив'язав до руки? Настільки ти відсторонений

Від спроби осмислити справді потрібну красу,

Яка заглядає ув очі простою істиною:

Тут немає для мене кімнат, ні щасливих країв

Не було тут ніколи, до слова, мого королівства,

Тільки мить, щоб впіймати в повіки той погляд Навік,

Що підносить тебе у проєкцію іншого міста.

03.10.2024

Іноді краще розмовляти з тобою крізь сильний дощ,

Біля рожевих колон при вході до книжкової крамниці

Подумки, я веду з тобою надуманий діалог

Уявляючи каріатидою із незмінно пустим обличчям.

Дощ заштриховує вулицю. Жінка з парасолькою у руці

Схожа на героїню полотен Алекса Колвілла,

Бачиш, її парасолька, так само як ветхий балкон

Здається тяжкою ношею в залюдненім місті самотніх.

Чи от: приземлене небо у свічадах калюжних вітрин

Зазирає у тебе, немов у злочинця з номером

Записаним: двадцять чотири шість нуль один, пам'ятаєш?

З довгого списку щасливих, але знедолених.

Так: два дні, безпросвітно шумить вересневий дощ,

Я покинув те місце натхненний твоїм мовчанням.

Зрештою, людина звикає і до озерних площ

Осінніх небес у які самовільно пірнає.

04.10.2024

Скоро і слова від Вас не отримаю.

В лютому сніг не випав. Не холодно.

Той голий пейзаж за тонкою шибою –

Писати не стану, не хочу, не здужаю,

В манері поетів Озерної школи.

Що Ви…

Скороминучі страждання Вертера.

Не чули про нього? Нічого. Завбачливо

І в двадцять першім сонеті Шекспіра –

Все сказано, списано, та прошу пробачення:

За слова, за любов, за надію, віру і за що там іще?!

Що в образі Вашім віднайшов призначення

І те, що у ньому не було міри,

Чи більш поетично сказати б – талії.

Скоро скінчиться бій колісницями.

Ви не повірите, на цьому проміжку,

Я більше прив’язаний серцем до місяця

Був, а від нього скаженим стаєш та стривоженим.

Можливо тому, що нічим не вражений,

Можливо тому, що не можеш зважитись

І полюбити себе самого.

Тому так важливо було Вас побачити.

А, зараз читаю Фредеріка Массона.

Для чого? Хтозна. А ще Соломею.

Згідний – безсоння. Тільки сьогодні

Я Вас побачив і мабуть… хоча

Я б не хотів шукати причини.

Які тут причини в читанні книг – звичка?

Я б розміняв на розмову з Вами:

Жозефіну, Тетрарха та, мабуть, і сирійця.

Зрештою, я лукавлю. Мабуть, ніяк

Не наважусь зізнатись у власній поразці, що

Моє протиставлення в оцих листах,

Давно, як згубило своє призначення,

Зійшло у самотність,

Не те, що у Вас:

Від міста до міста.

До нового моря

Веде за собою незвіданість долі.

Де пишеться книга,

Іще невідома

Де пишеться казка, роман, не сповідь...

Але зі словами:

Опівніч! (О, боже, як скоро!)

Дописую лист.

P.S.

До завтра, кохана,

До завтра.

До завтра,

До завтра,

Або до колись.

29.02.2020

Спочатку... в ній було сонце пекучих рум’ян,

Був дикий незайманий погляд,

що дививсь з бельведера юності.

Я любив її пишні й такі пустоцвітні вуста,

Які ще не важили слово на шальках гучності.

Я любив, як вона підбирала волосся зі свого плеча,

Те, що не знала класичних романів, фільмів,

не вживала «це з власного досвіду»,

Не було в ній важких, перевитих жагою мовчань,

Але простоти й любові було удосталь.

Вдруге, коли ми побачились в її очах

Я бачив гаряче сонце шукань та відбутих зустрічей.

Дозрілі вуста смакували немов виноград

Слова,

Слова,

Слова

І стільки було в ній пристрасних словосполучень, що

Я знову закохувався... Знову. Нехай чистота

І колишня наївність тепер велелюбно дивилися.

На жаль, ми покинули світ, той що був

залишивши занедбаний сад,

Якому потрібне доросле переосмислення.

01.11.2024

На безлюдному острові він довго творив корабель,

Витесував кіль і шпангоути збирав, мов ребра,

І складав він про себе веселі пісні щодень:

«Тілень та тілень,

Я до жінки вернусь,

Якщо вона ще не померла».

Колись працював він на верфі в країні своїй,

І щастя, що Тихий на берег прибив інструменти,

Та не вмів він складати рядок за рядком пісні:

«Тілень та тілень,

Як невірна мені,

То прийдеться нещасній померти».

Ніхто б не повірив йому, що такий корабель

Він натхненно створив, обладнав, просмолив самотужки,

І папуги співали навчившись від нього пісень:

«Тілень та тілень,

І немає у нас

Ані випивки, ані подружки».

Бачиш: хвилі несуть океаном чудове судно,

І стоїть за штурвалом його бородатий майстер,

Ані рифи йому не завадять, ані Посейдон

«Тілень та тілень

Я дістанусь землі!»

І горланив цю пісню безстрашно.

12.12.2024

І в очах прочитаю я,

Скільки болю було у них,

Скільки горя і бід здійняв,

Буревісник над схлипом хвиль.

Світле небо в твоїх очах

Убирається в сукню з туч,

І танцює у нім гроза,

Осипаючи камінь з круч.

Чорний холод твоїх зіниць,

Обирає лихий пустир

І ніколи, я знаю мені

Ти не скажеш кохаю. Ти

Будеш тихо дивитись так,

Наче в серці назавжди біль,

Мов навіки замерз криголам,

В океані схололих мрій.

18.01.2025

В руках прокрутивши ціпок із галкою пуделя,

Він раптом замовк і поглянув на бельведер

Що в стилі ампір був завершенням дивного дому

Де діва в одній наготі появилась тепер.

Це прекрасна Ліліт, він направивши галку із пуделем,

Промовив туристам, що були схвильовані тим,

І голос його видавався тягучим від втоми

Вона вам покаже кімнати, прошу вас, іти.

І він повертався на свій залізобетонний

Постамент навпроти будинку і сівши на трон,

Немов кам’янів і дивився на Пандемоніум

На ріки червоні, у вічнім безсонні своїм.

І спускалась Ліліт у безчинстві лихої вроди,

Впиваючись поглядом пристрасті в очі жаги

І тягнулись туристи за нею тим блудом наповнені,

Корилися крокам, і стегнам вертливим її.

«Світ скрипить, як розхитане, бісове, віденське крісло,

Туманом в безодню з луною він важко зітхав.

Схололі озера у відповідь гучно потріскували,

Цей дім, як забутий навіки старий вокзал».

Остогидли мені ці постійні злягання із совістю,

Байдужі, знекровлені очі й холодний вогонь,

Ця ідея – прокляття, хрипів він, читаючи повісті

Однаково темні на фризах своїх безсонь.

О швидше б забутись, чи зовсім навіки пропасти,

Хай швидше блудниця приходить і знищує світ,

Та знову йому довелося вкотре піднятись,

Коли з бельведера явилася хтива Ліліт.

26.01.2025

Спробуй по-справжньому вслухатися у симфонію,

Спробуй іти по нотах до тиші в яку повертається вона,

Вибирай незавершену восьму Шуберта, дев’яту Бетговена, Дворжака, Малера,

Спробуй прислухатися від початку і піднятися до кінця,

Спробуй вислухати. У будь-якій з них

Витають примари чийогось натхнення, послухай,

Це говорять з тобою віддалені голоси з далеких земель,

Островів, що пливуть над нами таємничими звуками.

З тобою говоритимуть хвилі та маяки, трагедії Шекспіра, поезія, драма.

Нарешті ти знатимеш, що будь-який інструмент

Симфонічного оркестру не росте на деревах.

І навіть коли віддавна їх на світі не стане,

Те древо зростатиме у тобі.

25.11.2024

Град Божий затягнуто сірими хмарами,

І немає сонця для книг. В кімнаті

Час розливає причастя сонного

Сни в порцелянову чашку пам’яті.

Тут

Лиха неприступність сталевого обрію,

Мутна непроглядність замерзлого неба.

І смуток лягає прозорими тоннами

Снігу, якого іще немає.

13.11.2024

На гойдалках в саду сміялись Ви.

Сонце тінню вишневого листя жагу прикривало,

З божевілля п’янкого кричали: «Вище, сильніше, ще»,

Та з кожним гойданням, Вам, висоти бракувало.

Погляньте, захмарилось сонце надовго,

Упавши на землю всетінню в садок,

І скрикнули, Ви, злякавшись, — злетівши надміру,

І страх окрутив за холодний висок.

Ви померкли від жаху і сівши манірно,

Тримались за серце, що рвалося з грудей,

Я мовчав і Ви також мовчали покірно,

В саду двох нещасних, лякливих дітей.

10.06.2019

Це не у твоєму вимірі,

І не у твоєму виборі,

В жодному фільмі,

Витворі,

І немає таких очей

Яким би приснилися обрії

Любові настільки великої,

Що обрії за повіками

Змогли б обійтись без мечів.

Взагалі обійтись без історії:

Без дотиків часу й простору,

Без гніву, без схлипів, образів,

Без сміху і без речей.

Це не у твоєму вимірі,

І не у твоєму виборі,

В жодному фільмі,

Витворі,

І немає таких очей.

4.10.2021

Я стільки всього не встиг їй сказати.

Розширити нічне небо до безмежних поетичних марень,

Де б вона могла пірнати у безодню насолоди,

Тримаючи за канат смерті,

За еротичні вихиляси полярного сяйва

Залишивши відбитки своїх різців на поверхні місяця,

Балансувати на півкулях свідомості,

Виринати з басейну ночі та перетоплювати свою спрагу

В арабески космічної флори.

Якби ж вона повірила, що поезія здатна оживити будь-яке бажання,

Коли б вона читала мої ненаписані листи

Шрифтом Courier

У будинку із живоплотом пристрасті.

Я б малював вказівним пальцем на піску її живота

Окреслюючи півмісяць бажання.

Шкода, що вона не знатиме цього.

Вікна її чорні. А сама вона на величезному

Підсвіченім бігборді

І корона її погляду підписана:

Times new roman.

Вона сміється.

І ніхто не знає, чи дійсно шкода,

Чи це один із ненаписаних

Непотрібних листів

На друкарській машинці самотності.

23.11.2024

Якби він писав картину з тих слів що вона промовляє,

Було б це велике море де води всіх рік впадають.

Довкола здіймалися б гори у барвах старого Едему

І хмари пливли б солодкі, як клуби вершкового крему.

Там дихали б сонцем хвилі й бавили шелестом пальми,

Ходили б цибаті фламінго, літали б квезалі й тукани.

Була б ця картина щастя залитого вічним сонцем

І якби вже траплялося лихо, його б забирало море.

Вона б розпускала волосся під теплі та ніжні пасати,

А він би вмирав у неволі, не знав би про що писати.

Здійняв би над морем бурю, зігнав би чорнезні хмари,

Тікайте нещасні фламінго, нещасні квезалі й тукани,

І шторм заливав би берег, вітрами ламаючи пальми,

І дихало б море смертю зриваючи з шумом скали.

Вона б закричала: досить! Ця похіть твоя противна!

Залиш моє небо чистим, пиши свою власну картину.

А він би сказав, що буря, для нього була необхідна,

Лиш тільки пейзаж нещастя, підносить в серцях надію,

Що в ньому зникала віра, маліла любов і подих

Був теплим, як срібнопінні, лускою покриті води.

Що він помирав у неволі, а ніжність його вбивала,

Такою була для нього її мальовнича барва.

Так, можливо, зустрінеться якось «Венера» Бугро на стінах

З картиною Джона Мартіна – «Великий день Його гніву».

06.12.2024

Приходить пора коли за вікном зимою

Люди здаються частиною вікон, придатком пейзажу,

Їхній погляд стає простіший і холоднокровний,

Він більш терпеливий до сонця і вбивства часу.

Крижане повітря у них забирає потребу

Вимовляти слова, що зникають пустими рядками,

Хворобливо-блідим видається затягнуте небо,

Тому у гірляндах, з колядками все і святами.

І тому їм потрібно починати якусь розмову,

Говорити про час, про сріблясту імлу та страви,

Як дзвонять у храмах, як б'ють розливаючись дзвони,

Розливаються небом, збивають сніги із хмари.

Розмовляють про те, що зимою не буде світла,

Про чудо народження бога, і те, що збулося,

Про те, що війна забирає дітей, що над світом

Все, ще зорі горять, а під ними зима голосить.

05.11.2024

Ти повинна забрати з собою свої моря.

Забрати алеї, пейзажі, романи, арії,

Поміж сторінок просушити бутони троянд,

Потлумити вітер крізь гумно своєї пам’яті.

Забрати з собою сирени та гул літаків,

Прошите ракетами небо і землю з осколками,

Просіяти мову й забрати ту дюжину слів,

Які постають із попелу й ран надгробками.

Зібгати поезію болю без ритму і рим,

Жахливе відлуння крику з перонів вокзалу.

Набити у чорну валізу холодний дим

І погляди мертвих, убитих, що там зостались.

Ти повинна усе зберегти та придбати квиток

До безпечного міста і там розказати іншим,

І голос твій вірно промовить, як мовить пророк:

Обчислено, зважено — царство твоє закінчилось.

27.11.2024

Спливає водою тут сонце пожовклим мазком.

Покосився фронтон із розеткою на тимпані,

І світло лягає пергаментом крізь вікно,

На дощату підлогу, до ніжки старого дивану.

Незворушна долина, як мертва, чи сонна, і лиш,

На поливаних хмарах розписаних перламутром,

Бовваніє тонесенька лінія вигнутих крил,

І час оживає в тих порухах, невідчутно.

Оминає фронтон. Тінь сковзає по фризу. День.

Живиці із соком вбирають осколки сонця.

І з гілки, стрибаючи, білка на ветхий пень,

Сполохує хрустом затишшя твого безголосся.

12.08.2020

Я викраду твою душу,

Я викраду твоє тіло –

Ніжне, як стигла груша,

Беребоску палахкотілу.

І серце твоє — що манго —

Солодке і полохливе,

Що соком тече помаранчевим,

По темних галузках-жилах.

Я розкрию маніжні губи

Й перлину вкладу до мушлі.

Я викраду білі клуби,

Я викраду твою душу.

Я сонцесплетіння вип'ю

Над в’юнкоожинним лоном,

До зойку, нічного схлипу,

Набравши суничне гроно

В долоні, в свої долоні.

І наче поспілу сливу,

Вагітну плодами, струшу,

Й залишу тебе щасливу,

І викраду твою душу.

16.10.2021

Ми рік, як уже не були студентами. 2007.

Поверталися з вечірніх походеньок по кафе

І говорили про брудний реалізм, про Буковскі. Перекладів його не було,

Але вона казала, що це справжня поезія,

І що реалізм не може бути брудним.

Це і є справжній реалізм на відміну від ліричного дурману.

А я торочив їй про те, що поезія — це проєкція думки божественного на земне,

А тоді зворотно — земного на божественне,

Слова наче цеглини відтворюють боже місто.

Ми — це спотворений, покривджений, викривлений образ.

Але вона вже почала говорити про «Мертвого півня»,

І ми йшли через сквер до освітленого провулка,

Що виходив на ратушу і чули — звідти доноситься музика.

Там, на невеликій сцені, справа грав гурт «Плач Єремії».

Ми не знали про концерт; наче він був стихійним, раптовим.

На сцені зліва імітував гру на електрогітарі якийсь знайомий чоловік в окулярах.

«Це, що Луценко? Міністр внутрішніх справ?» — запитав я.

«Та він п’яний» — додала подруга.

Він і справді був п’яним.

Співали «Вона». Люди горланили й махали руками.

Це була остання пісня.

«Як би я хотіла автограф Чубая, шкода — людей багато, не протиснутись».

«Пішли, візьмемо», — сказав я.

І ми пішли. Я потягнув її крізь натовп по діагоналі за сцену, наче криголам.

Там було вільніше.

Балаган. Ми роззирнулися:

Позаду крокував телеведучий різноманітних програм Микола Вересень

Якого обступили жінки та питали коли відновлять «Без табу».

Микола торкався вуха з сережкою і хтиво усміхався.

Попереду кілька чоловіків заштовхали Луценка в білий мінівен,

Прямісінько перед самим моїм носом, а трохи далі стояв Тарас Чубай.

Ми підійшли. Подруга дістала з сумочки блокнот з аркушами в клітинку,

І я попросив розписатися.

Музикант глянув на нас, почувши, як ледь заплітається мій язик

І мовчки розписався.

Я перегорнув аркуш.

«І ще тут, для мене», — сказав я.

І він знову поглянув на мене.

23.11.2024

Іноді вірш скидається на неприступну фортецю,

І його ні мечем, ні облогою — ніяк не здужати,

Слова атакують інші слова на серці,

Чорніє земля, а фортеця тримається мужньо.

На схили театру війни приходять союзники

Тримають герби, що в девізах минулих класиків,

І знову на штурм під звуки військової музики,

І знову у відступ з побитими вщент кірасами.

Небо чорніє від диму, заходиться грозами,

Слова виглядають з бійниць загартовані смертю,

А краєвид обростає осінньою метаморфозою,

Фортеця ж стоїть, і стоять бастіони уперто.

Генерал розуміє — в цій битві йому не виграти,

Жаль, стільки слів полягло, під ворожими стрілами й списами...

Він кидає погляд на пагорб, сумний та приречений,

Залишаючи вірш, що ніколи не буде написаний.

01.12.2024

Ти ніколи не зможеш роздивитися усе небо,

Спіймати його хмари чи місяць у воді, як один

З персонажів п’єси. Все, що ти можеш це

Стояти осторонь і передавати історію,

Що можливо розпочинається листівкою

Чиєїсь посмішки, або й шаленим реготом,

Як це було в далекому дві тисячі восьмому

Коли повінь розлилася набережною і мостом

Кинулася тріщина.

Як вона реготала!

Різкий випад жарту гострим вістрям звільнив

Куліси вуст і три десятки персонажів вийшли на авансцену

Кланятись публіці.

Обличчя її побагровіло від нестримного сміху,

Що хвилями накривав мол і заливав салон по продажу стільникових телефонів.

І навіть головний консультант — її чоловік, не міг заспокоїти

Чемну менеджерку банку, затягнувши за ширму позаду стелажів.

Клієнти поспішно покинули магазин, а вона все заходилась і заходилась

Відчайдушним, нестримним, тваринним реготом

Від якого хапали дрижаки.

Ось тоді він і вийшов — її чоловік, головний консультант, щоб глянути на мене

З міцно затисненою щелепою.

Для нього я був злочинцем — тим хто вразив її шпичаком дотепу,

Чи коли бажаєте розлоскотав вразливий океан

Зчинивши гігантські хвилі.

Його запитання було риторичним:

«Що, запав на мою дружину?»

«Та, ні», — відповів я, почувши у словах консультанта

Звук з яким зрізають квіти.

27.01.2024

Вона сказала, що запах старої книжки противний,

Як кімната самотнього, що покрита дощовими плямами,

Що сонце стікає полум’яними краплями

Пластмаси вбиваючи нещасних мурах,

А найдивовижніше те, що жити цікаво тому,

Хто не дочитує книг.

«Так, так, — казала вона, — читай мені поезію своєї покірності,

Коли хочеш, скажи, як мені встати, щоб кімната

Набула рис моєї недосконалості, і важкі тіні

Годинникових човників

Хвилювались у химернім плетиві фіранки,

А з місячного сяйва вихлюпувалась піймана риба

Твоєї жертовності».

Ми збираємо краєвиди у внутрішню кишеню грудей,

Білі клуби диму нескінченної мандрівки старого потяга,

Що торохкає хребцями драконового мосту,

І я люблю дивитися з вікон його купе на тебе

З пензликом у руках, по той бік,

В той час, коли дописуєш мене,

На картині твого Всесвіту, а я роздивляюсь позаду

Спадковість своєї фігури, що напливає натхненною русалкою,

Вирізьблена на гальюні твого сповненого вітрами галеона. Тож,

Закидай сіті, мій любий, капітане!

І вирушаймо на лови!

20.11.2023

Я був уражений темрявою з якої починався світ...

Ні, постривайте...

Я скрадався по сходах залишаючи балаган ярмарку

Допоки не почув ледь тихе відлуння власних кроків,

І вже тоді я прочинив важкі різьблені двері до театральної зали.

Ось тоді, я був уражений темрявою з якої починався світ театру.

Простір повнився голосними звуками урочистої тиші,

Наче невидиме графіті, наче прозора бульбашка коміксів лускала під люстрою:

Слова, слова, слова... Історія про Джері та собаку!..

Аж до останньої життя сторінки...

Одним словом: «нічого»! ... Яка царівна бліда!

І літери осипалися в цій переповненій порожнечею залі

І гриміли у моїх вухах.

Я міг відігнати це привиддя, що виростало містичною стіною

І змушувало серце колотитися,

Та піти до пустої сцени, але ж ні!

Я наче боявся, що ці відчайдушні птахи минулого

Випурхнуть з цієї солодкої клітки, чи я розполохаю їх

І вони пропадуть,

Що зникне це плетиво голосів, тріпотіння крил.

Я потрапив не до театру, а до власного серця,

Що не бажало слухати розум і лякалося,

Жаских тіней в тісній печері допитливості.

Я тихо причинив двері, та здалося,

Що вони гупнули й посипалося тинькування плафона.

Попри те, що був червень,

Перед очима ішов сніг.

08.11.2023

Це вітер зірвався такий, що не терпить птахів,

Зриває — схопивши дерева за крони — листя,

Як поет перекреслює текст не приборканих слів

Знекровлює серце, яке не вдалось перелити

В осінній пейзаж. Він здирає усю блакить

Блякле сонце небес розпорошує тіні та простір,

Залишає тебе наодинці схопивши мить

І заковують пасма холодні твою самотність.

Наче хтось крутить жорна осінніх в тобі снігів

Перемелює світ, ненаписаний вірш про осінь.

Просто вітер зірвався такий, що не терпить птахів.

Просто небо таке, що віддати слова не попросиш.

26.06.2022 - 24.11.2024

Щодо вічності. Там де сходяться

Вітер в пару сплітаючись з хмарою,

Безконечність лихою подобою,

Звіром кинеться до очей.

Щодо погляду. Погляд втоплений,

І нажаханий часоплинністтю,

Завмирає і далі без префіксу

Розчиняється в крові твоїй.

В цьому випадку страх безконечності,

Не існує, напевне, у явності,

А в тобі — де ніколи не вирватись,

Від безпам'яті звіяних хмар.

29.04.2021

Я без тебе не стану кращим,

І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,

Холодком по душі суне хмарами безконечність,

І сміється над часом, якого постійно нема.

08.02.2019

Ось тут диригент зупинився і змовкли литаври,

Оркестр продовжував далі без грому литавр,

Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,

І далі для скрипки та альтів диригував.

А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,

Пропали гобої, кларнети, валторни і він

Наказав зупинитись тромбонам німуючим криком,

За ними фаготам, роялю піти на спочин.

Він слухав схвильований голос віолончелі,

І те, як впліталися темні, тривожні баси

Заплющивши очі.

19.10.2023

Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,

У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.

Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.

Що стугонить в лілейних картах стегон

В м'яких, пастельних, глянцевих мазках.

Безкрайній вир галактики безсоння в твоїх долонях

Світ — космічний пил, і креше сонце з білого захмар'я

Жагу і ллється цвітом золотим, дощем, любов'ю, радістю

Потоком, скуйовджена звивається весна

І п'є захланно, пристрасно, мов поле

Яріє від духмяного питва.

Ти вся зі світла, безуму та шалу, плодів землі, примхливих голосних,

В рядках силабо-тоніки, що перса вкрива неначе складками хітон,

Спадаючи в пахкий липневий жолоб, серпневий обрій, випита любов.

Терпка, цитринно-юна, полохка, м’яка волоссям

Мов карпатський килим, устелений чорницями і повен

Тепла твоєї шкіри. Тінь скрадлива,

Тремкий кришталь, знайома й непізнанна,

Небесний сум, проєкція всього,

Що є, в чуттєву хлань, захланну повінь

В прекрасний образ повні, всіх чеснот

Піднесеного серця над серцями, мережа слів

Натхненна і проста, палахкотиш жаркими язиками

Святого полум'я і обпікаєш там

Мої слова, що сходять у мовчання.

23.10.2023

     Я розіллю л

                            І

                             Т

                              Е

                                Р

                                  И

              Мов ніч, що розливає

                  Морок осінніх звуків   у

                   Ьнідивонс хиктих    х          в

                      І насниться мара   ї            у

                      Тобі. І вкутає лінь о         ш

                         Голосних серце. в       к

                            І осінь заляже     т о

                                   На дні,

          Порцелянової чашки кавовою гущею

17.10.2023

Минулась буря роздумів твоїх,

Ти все порозкидав догори дриґом.

З нудьги напишеш безсердечний вірш,

І злість бере, що їх вже ціла книга.

15.10.2023

Я пригадую рис з яблуками, що так любив з холодним молоком.

Пригадую захаращений чагарниками і дикою малиною покинутий сад із домом

До якого мене відправили.

Пригадую величезну галактику паперівок у тім саду

І як збивав їх надломленою сухою гілкою.

Як і те єдине, круглобоке яблуко, що наче сонце

Залишилось висіти на яблуні.

Пригадую, як розпалився від азарту. Ах! Останній кидок.

Пригадую, як жбурнув гілку, і як вона розчахнула оте яблуко навпіл!

На яблуні залишилась висіти рівнесенька його половина.

Пригадую...

Зараз я пригадую, що пізніше, так само вчинила з моїм серцем

Одна бешкетниця.

Здається,

Символи майбутнього приречені

Народжуватись з пустощів у минулому.

30.09.2023

Покинь обладунки свої в кімнаті з товстої романіки,

Свою недолугу, видовжену тінь спускаючись долу

У внутрішній дворик з колодязем,

замок порослий травою між кам'яною бруківкою, покинь

Куртуазний апостроф розкішних жіночих грудей

І готичне небо,

І хлюпіт зі жмені сонця в сто тисяч монет,

Що падають сяйвом на озеро і на

вайлуваті пагорби.

Ніщо так не тішить, як біло-червона зворотниця,

Перед пустинним станційним двором в закапелках подорожі,

І темно-зелений ліс розчахнутий залізним полотном просмоленими шпалами.

Куди ти ідеш з багажем, валізами, клунями, скринями,

Гектарами збіжжя на прогнилому стерні,

Зі скиртами душ, тримаючи в оберемках снопи,

Куди ти ідеш тасуючи в пам'яті старезні афіші небес,

Атласні подихи віяла гри в залицяння,

Крик юності, що темними хвилями

Розростається темно-зеленим лісом,

Осідаючи відголоссям в яру?!

Сумуєш за тишею, шахами, неспішним читанням

Воскового часу на полиці твоєї нудьги.

Колись ти гортав гуляючи вітром по саду енциклопедії,

Але тепер сотні книг силкуєшся прищепити до молодого саду історії,

До п'ятого виміру приміських воріт.

Озираєшся, а за тобою прохолодна,

Стіна лісу, байрак з чагарниками та

Краплі світла, що вихоплюють тонку павутину угорі та безліч комах.

Покинь великий міф, як покидав неонову вивіску нічного кафе,

Солодкомовного Катулла, античні трагедії,

Літописи середньовічних келій, готичні

Страхопудала ґарґулій, романи на світанку пізнання,

Друкарські станки, листи Флобера, задушні подоли

Палких повітряних куль,

Вибухи спраглих гармат імперій,

Канкан голоду, бурлеск і страх війни, аж до

Виворотної сторони античної трагедії.

Дочитай щоденники пропахлі газом і кров'ю,

Витри п'яти від червоної фарби, що

Привели тебе до білого полотна перфомансу

І знову до війни.

Ти вийдеш з цього темно-зеленого лісу.

І побачиш знайоме сонце шерехате пекучим шафраном твоїх слідів.

І ти дивитимешся на його першу прозору сльозу

І я не знаю чи варто тобі молити його

Про забуття.

Завтра ми знову повернемося до сонця,

А ти підносиш руку із мечем правди над перилами вечора

Щоб поставити зарубку пам'яті його неповторності.

02.09.2022

Літак пролітає немов би минає вічність.

Фасади домів розвернули на північ дахи.

Ти, здається, смієшся без посмішки на обличчі,

І торкаєшся без руки.

І зникає блакить відкриваючи безвість мови,

І виманюють зорі своє прочините вікно.

Там — осяяні хмари неначе перина любові,

Описали твоє стегно.

13.09.2023

Якби довелося описати тебе колись

Я згадав би високі трави на стінах мого будинку,

Твоє волосся, запахи, кольори, зрештою, я описав би так,

Немов списував на уроці мовознавства у школяра:

Була вона стрункою, високою і народилася жінкою.

Наче портрет злочинниці.

Он вона, погляньте, біжить тими тінями немов по морях,

Виникає нізвідки із тихого мороку площі,

І коли б мені довелося назвати її ім’я,

Я б назвав її Місяцем, віддавши весняній ночі.

І я б ніколи не бачив світанку, і не бачив би сонячних днів,

Прислуховуючись до перехлюпу трав, вгадуючи в потемках її фігуру,

І щоразу вчувалися б її босоногі сліди

І шурхіт крилець, бешкетних дрібних амурів.

Ти була б рікою з чистого неба і яскравих зірок,

Краєвидом у сяйві нічних потоків, — татуюванням природи

На грудях, твоїх що випліскують своє молоко,

Щоб дражнити поета нестерпним давно безсонням.

І все би нічого та надто багато думок,

Перекреслених слів, і написаних заново знову,

Занадто багато слів, слів, слів, слів.

Здається, що Місяць цей трісне, мов спіла диня,

Від тих цвіркунів, що також були тобою.

І нарешті

Все скінчиться.

На світанку.

13.09.2023

Витай. Безчинствуй. Ніч позбулася філософії

Як стара книга вижовклих сторінок,

Вицвілої палітурки,

Що стала картонним плотом,

Відправившись у туманне плавання

На пошуки неіснуючих земель, достоту,

Як моє перемите серце намарно шукає пристані до твого.

З пам’яті вириваєш останні рядки, сміючись

Перекреслюєш сплін,

Губиш зорі мої, що складалися у сузір’я

І навіть коли ти впізнаєш у нім себе,

Ніч ніколи для тебе не стане настільки цінною,

Як губи, що тихо вимовляють твоє ім’я

Тягнуться за поцілунком твоїм. Проте

Мої рядки ховаються у тобі, як у листах,

Поет зберігає надії свої у шкатулки натхнення

Списані з грамплатівок коханих очей,

Що крутять мелодію хтивого і велелюбного Катулла.

Це як писати признання роздряпуючи пісок,

Розмите припливом і писати отак щоразу,

Допоки не вирвеш написаних сторінок,

Допоки ця ніч, що у грудях опалом грає

Не скине її з діадеми нічних зітхань

Загорівшись топазом.

Люба, тим небом ніколи не ходять удвох,

А завжди порізно.

02.09.2023

Минуле виносять за рамки, за межі, під місто;

В підземеллі сирому стовбичать замурзані постаті,

Історія крутиться сонцем, велосипедними шприхами,

З ревінням автівок, що більше займають простору.

На вулицях люди, не гірші за попередніх,

Епохи змальовують п’єси, старі героями.

Такий же відсоток блазнів, поетів, віршів,

Піднесених душ, мудреців з перебитими долями.

Хіба що поменшало дива, святих поменшало,

Ткачів, що прядуть білохмарну куделю спускаючи

Долу м’які пуповини з небес і на землю,

До храмів в яких допустимий відсоток язичників.

Бачиш?

Загострений обрій довкола зимового міста тут,

Мов єр на старім кептарі оповитий смереками,

І ніч одягає сардак палахкий дармовисами,

Залишений предками.

17.12.2023

Все було не так як написано. Дні і ночі тягнулись не реченнями та абзацами,

Роки проминали так само, як минають сьогодні,

І та ж сама різниця була між хатинами та палацами,

Як і різниця між ситими та голодними.

Мечі рубали шоломи, сікли обладунки, арбалети стрімко прошивали стрілами

Серця, так само, як кулі прошивають груди

На полі бою. За віру, землю, тиранів, визволення і нове життя.

Гралися у любов шляхетні, носили перуки,

Стягуючи корсет і помираючи від білил,

І тягнулася пісня вишивкою розпускаючи плахту, скидаючи руки,

Розкладала рядами лакованих пішаків,

Що дивом, чи долею ставали фігурами.

Попри все. Дні і ночі видавались такими ж довгими та безконечними.

Довгими та безладними,

Траплялися революції, повстання, голодомори, бомбардування міст,

Вересень гуркотів танками, літаками, бенладенами

Історія вручала потертий лавровий лист,

Безнастанно народжуючи нових тиранів.

Книги говорили про ідеали, малювали героїв, світи, освячували любов,

Дні і ночі проростали новими смоковницями,

Заростали травою руїни які покривав асфальт,

Місто оживало новими коханцями під старими куртизанками

І от

Знову сходило сонце,

І випалювало дитячий альт.

09.09.2023

...а потім придумаєш музику,

Ти, до сонця, що пестило луки

І до спокою незворушного

Доєднаєш мелодію сну.

Пригадаєш шурчання ледь чутного

Листя спогадів, лагідну злуку,

Синьо-синього незабутнього

Неба літнього та землі.

В тінях шелесту, в травах шепоту,

Пригадую твій погляд змучений,

Що застив на світлині сонячній,

В мент коли обернулась ти.

...а тому, я придумаю музику,

Синьо-синю, але не зурочену,

Доєднавши до сну незворушного,

Позолоту своїх надій.

19.09.2021

Від кіля до верхівки щогли

Вивчав натхненно з подихом вітрів

Той корабель в безмежнім океані

Олійних фарб;

І той любовний жар

В очах Данаї, млосний погляд зваби

Юдиф у золотавім торжестві.

О, не дарма вдихав в безмовність Леди

Мрійливу тугу грації, і сон

Змінив примхливу дійсність на причастя

До міту, до переказів, легенд,

До вічності

І так зійшов за правду

Опісля сну, що все перевернув,

Розмалював, розлив, переінакшив –

Примарафетив, сплутав, розписав,

Що бачиш всюди натяк на Єлену,

Що переходить лебединий став.

21.07.2023

Заклавши руки за спину ідеш,

Неначе в’язень, злий на власне місто,

І хмара суне наче корабель

Який колись покинув Монте-Крісто.

27.07.2023

В твоїх очах вітри небес

Змішали світ зелено-сірий

І мов закоханий Паріс,

Стоїш на палубі триреми.

Мовчиш і жертвуєш усім,

Своєю славою та містом,

Уста цілують, тільки дійсність

Примхливо зрадила тебе.

14.07.2023

Можливо гроза зазиває тебе підійти

І закинути погляд у море зеленого шуму,

Чи світло небес розплітаючи стрічки з-під хмар

Зазирає в кімнату рядками живих поезій.

Ти читаєш немов стенограму схвильованих снів

Де записаний спалах напевне зринає минулим,

І ти вимовляєш її велелюбне ім’я,

У кімнаті грози потонувши в зеленому шумі.

15.07.2023

Твоє серце струм, що живить мої слова, — відповідає їй.

І розвертаючись назад наливає в бокали сонце,

Яке трохи й закотиться за горизонт,

І мовчання потрапить у бітум ночі, майбутньої втечі його. Вуста

Він навмисно стуляє, не в силах сказати більше

За те,

Що повинен злучити прощання, як неможливість

Проникнути далі,

Вириваючи шнур життя

Що живить безодню за комою горизонталі.

Тепер я вдаватиму, наче не знаю тебе, — відповідає їй,

Я питиму сонце і крастиму ніч в безсоння

Відвернувшись від голосу і від надто палких обіймів,

Щоб ти воскресала у пам’яті маревом слова.

Наповню тобою схвильовану зорями ніч,

Як травень впивається цвітом надій бузкових.

22.06.2023

Сальвадору часом бракує примхливої Гали,

Він гуляє самотнім, він думає про минуле,

Про закинуті справи, розбитий старий Акрополь

Про поетів які не знаходять свою Елоїзу, Оксану, Лауру.

Сальвадор роздивляється небо в якому тоне.

Вітер шемрає листям, немов би читає молитву,

Він пригадує сонце, годинник, закручені вуса,

«Андалузького пса» і жахливу безжальність бритви.

Він знає, що ранок, коли вже настане то наче

Вчорашнім

Повториться ранком, і сонце розкидає спиці

Так багато картин, так багато натурниць, і страшно,

Що меншає світ у безодні його пропозицій.

12.06.2023

Дерева проганяли тишу висохлим листям,

І все ж була тиша. Був простір позбавлений голосів,

Обтесане повітря, в якому вітер не розносив

Стружку автомобільних сирен.

І я побачив, як блискавка розчахнула дерево.

А тоді дістав нотатник і записав:

Усі люди подібні олівцям в руках долі і списуються

На папері витканому з павутини сну.

29.05.2023

Відчепіться від мене зі своїми римами, — каже вона. —

Я вивчала філософію, філологію і бог зна скільки гуманітарних наук,

Що небо спадало на землю де я жила

Філософським каменем,

І падало прямісінько мені до рук.

Я можу розкласти вам любов на атоми,

І на психічну талість парадигми слів,

Що кидають швартові до Гегеля та К'єркегора

І до солодких, мистецьких синонімічних рядів

Яким не хочеться переплавляти бронзу

Крізь срібну руру полум’яних голосів.

Я можу продовжувати безконечно так. Словом,

Вив’яжу груди, з якого пирскатиме античне молоко,

Симулякри чорних екранів за якими немає нічого й нікого,

Окрім відлуння у залі оздобленій в рококо.

Світ давно як відкинув поетичні образи. Кінематограф затьмарив їх,

А тому,

Я говоритиму з вами в патетичній, манірній позі

Лягаючи на триклінію совісті, як вірний собака до ніг.

Курець, що вдихає дим цигарок, видихає дим, а тому

Поет, що вдихає ніч – видихати повинен зорі, принаймні повинен,

Нехай це й не завжди вдається йому.

Художній світ, ще трохи і вийде з вузьких берегів уяви та пам’яті,

І на деревах ростимуть смачні сухофрукти

Забуття.

Дитина, що роздирає коліна до крові

Часом ставить підніжки,

Чи то від нерозуміння історії, чи то від нудьги життя.

Ти маєш рацію:

Потрібно хворіти, щоб написати щось варте уваги,

А це стільки сторінок нестерпного болю,

Стільки розбитих колін та підніжок,

Що, мабуть, писати я більше не буду,

Хоч будь-яким іншим віршам не відмовлю.

Карамельний суботній вечір розчиняється в чорній каві безсоння,

І в блакитному млосному ароматі ірисів.

Куліси твоєї юності розходяться милою усмішкою,

Щирою і відкритою до любощів.

Скосисте проміння ллється у човник очей

Густою спокусою, звабою,

Підкреслює її прозорими світлими заводями

І стрілки годинника роблять широкий крок в декаданс,

Ще поки осяяний толерантністю та сонячним гедонізмом.

Знаю,

В цей час,

Коли іде війна

Найкраще говорити прозою і не складнопідрядними реченнями

А просто стелити рядками дорогу, що враз

Обривається гулом безодні твого мовчання.

Коли вже жити, то жити не намацуванням красивих слів,

А жити на повну вриваючись в небеса, розкошуючи вустами,

Що слинять вина,

Коли вже помирати то від кулі, від вибуху, від яскравого і вагомого відчуття,

Коли бути, то задля перемоги,

Заради дітей і вільного світу в якому, до слова, їм жити.

І коли писати то — заражати мікробами літер

Усе довкола

Відкриваючи ляду скрині аби покласти до неї

Розкішне вбрання розшитих доль.

28.05.2023

Ця панна в старих пантофлях

І в старому, як світ халаті

Торочить мені про долю

І човгає по кімнаті.

Вона пеленає вітер,

І плаче бува дощами:

«Це в книгах — хоробрий стоїк

Та він вже давно не з нами.

Коли ще було? В античність!

Якої давно не стало.

Прийшло покоління гарячих

І хутко його розіп’яло.

А тому, чим я довше з тобою

То здається мені, що врешті

Зрозуміти можливо кожного

Як маєш пантофлі стерті».

«Воздасться тобі по вірі, —

Сміється вродлива жінка, —

Ти мій доки сонце світить,

І доки жива печінка».

26.04.2023

А зорі хитались, як хвіст у пави

Сплітали фіранку, лягали туманом

В'язали ночі і сизий вітер,

Тягнули синкопи твоїх надій.

І все було звично, немов би по нотах

Симфонія ночі з неоновим місяцем

Звучала і тихо в її закуліссі

Розходились відблиски по воді.

09.04.2023

Коли я згадую літо дві тисячі дванадцятого

На думку приходить теплий басейн неба

Із золотистим відблиском хвилястих прожилок,

Що міниться з тихим хлюпотом по дорозі до провінційного містечка.

Її карамельний голос, тоді, кликав в обійми тепла,

А соняшний коц приховував на плечах крила з гарячих аркушів.

Література бродила в крові наготою слів

Добутих з любові, якої було достатньо

Для високовольтної поезії, що скипала гулом

Червоногарячих схлипів у сонячному сплетінні,

І омивала береги серця лоскотом яв у

Спраглому передчутті задоволення.

II

Я пригадував тишу кімнат. Золото кухні,

Темінь коридору, вохристу вітальню і перламутр спальні.

Там цокає годинник і предмети в сутінках

Втрачають лінію, що погляд немов перебігає

З картини в картину імли, ловлячи

Чутливе натхнення супокою.

Мов усе зупинилося і рік дванадцятий

Розливається по жилах втомленого андрогіна.

Там, досі лежить на дивані її блакитна спідниця,

Мов прапор стягнутий з майвилна бажання.

І вона, під ковдрою, розпашіла, здавшись,

Тремтить в обіймах тягучих миттєвостей,

Що стигнуть у мовчанні.

Там, де вона не любить засинати на правому боці,

А він не любить засинати на лівому,

Тікаючи від серцебиття у розлогистий спокій віддиху.

Там, ще досі за вікнами осипається позолота.

Сипле густо з прозорого куполу небес.

І кришиться пам’ять жаги

Забираючи у бурштин часу

Цього восьмилапого похітливого жука

Липкого від нуги, і з нудьгою за втраченим царством.

III

...це як заплющити очі й прокинутись

На оббитому замшею стоматологічному кріслі

Під жовтим світлом, під новокаїном,

В білій, стерильній кімнаті з радіо та

Двома світлинами в темних рамках: «Лижник» та «Кіліманджаро»,

А тоді дивитись у вікно.

На бляшані дахи будинків, на кульбіти птахів.

Дзижчання інструменту нагадує джмеля

Чи хруща, що якось гудів у твоєму волоссі.

Усе воно згадка про щось чи когось, про колись.

Мов з минулого випадають літери з високовольтної поезії —

Барви кімнат, клаптики тепла; і досить тиші,

Щоб розгойдалися хвилі неба дві тисячі дванадцятого,

Щоб пригадав її погляд, який видовжує перспективу двору,

Надламує сургуч пам’яті звільняючи правопис її голосу,

І соняшний коц кутає мене у золотогривий, прозорий сон щастя

До якого, здається, можна з легкістю доторкнутися.

06.03.2022 - 03.12.2023

Торкаючись плеча він повертає її фігуру до себе.

Вона сидить в безмовному очікуванні чогось,

А він нахиляється і торкається її губ.

Вона не розтуляє пишні вуста, але в погляді читається несміливий допуск.

І врешті, вдруге, як він схиляє до неї свою голову, вона зворушено відповідає,

І він повертається на диван мов несамохіть учинивши дрібний злочин

Чекає, аби його пробачили, або з непевною ходою

Накинули на шию оберемок тісних уз за його проступок.

Вона підводиться і опускаючись на його коліна знову цілує

Перебираючи руками волосся на потилиці.

Це все її погляд. Цей погляд в якому хочеться пролетіти кометою

Із провидінням катастрофи, що спалахує серпанком її смутку.

Ні, ні не кажи цього, — на її чолі читається юна пересторога,

Вона відвертається. Ні, ні не любиш. Не кохаєш,

Це неправда, так не буває, ти перетасовуєш стару колоду карт

І вириваєш червленого валета з моїх рук.

Її губи тремтять. Просто цілуй. Зустрічай мене у соняшнім саду

В тінистій альтанці, пригорни до плеча і цілуй,

Бо я ніколи тебе не любитиму. Надто пізно,

Надто пізно для щирості перед полум’яним

Обіднім сонцем.

14.07.2024

І пташка спурхнула донизу,

Мов упала зеленим листком

На велодоріжку.

І я пригадав, як колись у березні

Наступив на полохливого горобця

Повертаючись за листівкою.

А відтак я пригадав тебе.

Так.

Опісля

Я пригадав тебе.

21.06.2024

Причина бурі чи у гніві брів,

Чи в гніві їх – війни мерзенне тло?!

Кричать безумці, як бракує слів:

Віддайте нам поцуплене відро!

А справа врешті-решт не у відрі,

Історія — гончар, що місить глей,

Випалює в пекельному вогні

І глечики, і спраглих їм людей.

І п’ють вони пустивши чварам кров,

І знову хрестять погляди очей,

Допоки військо в світлі хоругов

Не передасть відро те у музей.

14.05.2024

Тут Сонце розливає єлей на спекотні голови

І тріпоче жага у повітрі жаркими хвилями

І ти наче маревом, сірим розпеченим оловом

Заповнюєш діри на серці пробитім блакиттю.

Закликаєш позбутися рим, щоб писати про тебе більше.

Кректіти качками та жабами довкола замку,

Де все, ще чекають на ворога й пишуть вірші

Де попри Єлену заводять собі коханку.

Де все, ще лунають сирени, здригаються землі

Від тупоту коней і ядер чавунних гармат

Я б писав про Єлену, коли б не ворожа темінь

І коли б не Єлена про подвиги більше б писав.

Чи, можливо, я б тихо згадав і на промені сонця

Нанизивши ймення героїв, їм почесть складав

Чи знаєш, ти, світе, чом знову в твоїй короні

Нещасна голубка і висохлий геть водограй?!

Що б’ється Хотин, що піднесені крила в болоті

Що гойдає праща камінь помсти між морок очей.

І лягають рядки патетичні та серцем скорботні,

Ллється кров крізь блакить і гарячий, гарячий єлей.

26.01.2023

Я говоритиму так просто, наскільки зможу

Відкидаючи зайві слова з яких

Плелася кольчуга лускою дракона

Ховаючи серце, тебе

Від усіх.

Хай падають лунко мов дощ, срібним голосом

Розірвані кільця заковані в сни

І серце здригається звільнене радістю,

Сонцем гарячим моїх голосних.

І я поцілунком чіплятимусь, подихом,

Мовчанням без жодного слова і ти

Наповниш любов’ю мене всеохопною

Світлом з якого кольчуг не сплести.

14.01.2023

Я дивлюся униз і вона відчуваючи погляд піднімає голову...

Крапля поту гарячим Нілом стікає глобусом голови,

Вона відвертає погляд, наче крутить материками

Тицяє пальцем влучаючи у завідомо вибраний

Острів своєї несвободи.

Розіпни мене на площі побуту, на оксамитовому ложі сонячної любові,

Але не розпинай мене своєю вибагливою поезію,

Тією, що дивиться згори, обіцяє вершину правди,

А забирає з-під ніг землю омиту водами,

Пальці, що перебирають острова юності.

Вона виважено зрікається мене

Своїм відстороненим поглядом.

У її місті немає мого голосу,

Немає мого розп’яття, але тільки її всеблагальний

Тілесний дух.

Будь моїм землетрусом, моїм вулканом,

Сірим металічним позирком, що пробує на смак кров.

Поправивши білу сукню, стигле тіло її погойдується

Оберемками любощів, пружня і в’язка наче вишня,

Що знемагає від невибагливої участі спраглого коріння

Її єства.

Це все погляд. Коротка мить. Полум’яні пелюстки.

17.07.2024

Цей хрущ, що втопився у бочці з водою

Чи голуб, що залетів під колесо автомобіля —

Ніколи б не стали жертвою таких історій,

Позаяк природа не вміє збивати бочки,

І немає автомобільного заводу,

І так далі і таке інше,

Але людина стала її частиною,

А тому і зона відчуження — цілком природня річ,

Як і вибух атомних бомб в Хіросімі та Нагасакі,

Як і бочка для неповороткого хруща,

Як і колесо автомобіля, що роздавило голуба на асфальті.

І коли миша гризе ваш хліб,

То ваша мишоловка відновлює справедливість,

Бо й мишоловка — це частина природи,

Як рослинна мухоловка для мух.

Зрештою і олійний пейзаж, і поезія, і музика, і архітектура.

Як розтерзана крокодилом антилопа

Вбитий вистрілом вальдшнеп — вбитий у природний спосіб.

І навіть іронія — це ж теж частина природи?!

20.09.2021

Так легко обривається в тобі

Мотив весни.

Мотив без нот, без імені, без слова,

Що йде за ним.

Спадає цвіт, зникає світ, вгорі

Здається, — байдуже. Міжчасова безмовність.

Слова. Холодний бісер ночі… бісер… ночі,

І чорний бісер з дна твоїх зіниць.

Забутий поглядь снять закриті очі.

Без імені, без слова, без облич.

5.05.2021

Немає нікого хто поруч твого життя

Солодким цілунком погодить тебе на завтра,

І буде не проти сказати тобі, що за-

Бути уже не спроможний, що станеш початком

Великої книги. Напише хтонічний роман,

Історію світла, історію часу та словом

Сплітаючи числа пошарпаних сторінок,

В стотисячну душу, в стотисячний

поклик любові.

20.04.2021

Нехай тебе в моїй не буде вічності,

Ні губ твоїх, ні рук, ні сонця білого,

Воно вгорі для осені позичене,

З твоїх очей на жовтень перевтілилось.

І я у нім, і вірю, що не скотиться,

Що назавжди горить, мов на картині, де,

У жовтих хвилях осені не втопиться,

В осінній день.

03.09.2021

Хтось говорив, що світ не такий, як був,

І той, хто казав, загубився в безладному хорі

Голосів. Стотисячний той, хто голос його почув,

Утопив в стоголосому шумом розлитому морі.

З тими ж чайками, що колись, вітром, віддихом,

З тими ж хвилями, бурями, голодною пащею риби,

Те море, яке повсякчас для усіх було

Найбільшою радістю,

Здавалось тепер переповненим, хижим та сірим.

А море ревіло, стогнало, розпліскувалося,

Голосило.

Не меншав ні обрій картини, ні хмари, ні колір неба,

І було в тім пейзажі, якесь невідоме безсилля,

Тих, що мовчки стояли й дивились в голодну темінь.

А там:

Вставали примари з намулу його глибин,

Духи прадавнього світу, немов з полону,

І тримали щити, і обличчя були на щитах,

Щось сталось не з ним,

А з тим хто дивився на море.

З усіма хто дивився.

З усіма, хто привиддя його

Розтривожив, розбурхав, і з криком застив водночасся.

Всі ті, хто розгойдував море,

Всі ті, що на сонця вогонь

Дивилися ген

Аж за обрій,

Були

Причасні

До бурі.

23.08.2021

Це такий час, коли

Вицвілий оксамит дашів’я еркера

Пасує до кольору неба і твого погляду.

А тому я знаю, — знаю, що буде далі,

І тому завбачливо приміряю іронію,

Що пасує до кольору стін якогось кафе

В якому твій погляд здається примхливо-втомленим,

Із проблиском фальшивої щирості

Та вдячності, які так пасує відпускати

Граючи вустами офіціантам.

Ти говориш, а вікна позаду тебе,

Немов ілюстрація словам: тьмяні фігури

І жовте світло у ньому грають у фільмі

Супроти прозорого повечір’я.

Я слухаю тебе. І це насправді цікаво.

Тебе вражає моя улеслива поведінка,

Що я підкрадаюсь до кожного і кожному

Коли не приятель то хтось. І це так дивно.

Дивно, що тут декорації Альфонса Мухи,

Відповідаю подумки, та розпанахую

Лимонний пиріг, що мені принесли.

Погляд її змінюється.

І тепер я можу прочитати у них поетичні рядки,

Що розмовляють зі мною невимовною тривогою.

Наче вона бачить якусь незбагненну трагедію,

Що чекає на неї в майбутньому, наче я лякаю її

Скрадливим бажанням дізнатись хто вона така,

І цього виявляється занадто для холодного повечір’я,

Для кафе з декором Альфонса Мухи,

Для тьмяного вікна з чорним силуетом дашів’я еркера.

І все-таки, яка Фріна помирає у цій дикій, хтивій дівчині, —

Думаю я, втікаючи від дешевої драматичності.

05.03.2024

Промені сонця вдихають гаряче повітря

У камеру пам’яті...

Птахи перекреслюють небо і злива

Стинає голови квітам рядками віршів.

А серце у грудях — надміру накачаний м’яч

Заледве не розривається швами своїх шестикутників.

Вона кидає на мене погляд, наче виписує у повітрі одиницю.

І залишається тільки мить, щоб ув’язнити цей дотик холодних рук,

Як погляд її перетнувши весняний день,

Довершує вечір з його перекресленим небом.

29.02.2024

Цей світ не каже: ось твоя межа,

Хоч креслить площі, вулиці і храми,

Безмежну карту де кишить життя

За вікнами трагедії та драми.

Він каже: слухай, можеш то не будь,

Як блудний син, навчайся в Соломона,

Та молода і сонцем повна грудь

Збезчестить світ попавшись до полону

Його принад. А може все й не так:

Принижені ніким не піднесуться,

Не для знедолених лаштуєм п’єдестал,

Та Автору, що книгами відбувся

Свого життя не звідавши фінал.

Цей світ не каже: ось твоя межа,

А швидше він встановлює скрижалі

І сходяться параболи життя,

І крутиться спідничний дух моралі.

25.12.2022

Вітер завжди помітний у кронах дерев,

У поривах білизни, що сохне навпроти вікон,

За потоками хмар, або в хвилюванні озер,

За всім, що йому піддається: травою, квітами.

За миттєво вивернутими парасольками людей,

До прикладу. Птахами, прапором чи водограєм,

Паперовим сміттям, повітряним змієм, піском,

За дверима будинку в котрому нікого немає.

За платтям твоїм, за ходою й косим дощем.

І сонце вгорі піддається коли поглянеш —

На небі, розмите, закрите, розтяте, а щем

У серці своїм пізнаєш за її словами.

11.03.2024

Це правда, що змінився і змалів,

Цей світ в тобі, запікся кров’ю в слові,

Ти кажеш правду — він давно згорів,

Що в ньому мало витоків любові.

Базиліка покошена й крихка,

Безлика і голосить пустотою.

І на фасаді діва кам’яна

Стоїть із перебитою рукою.

03.03.2024

Він каже — ти стоїш у центрі стоокого міста

Прикриваючись смартфоном, як колись листям смоковниці,

Твої ламані речення в записнику нічого не значать,

І все, що ти можеш — це стояти отак для перфомансу.

Ти все, ще живеш у печерах — тому й не дивно,

Що плечі твої обтяжені розчаруваннями,

Ти ніколи не був безневинним з усіма відпотопними війнами,

То ж яке одкровення у віршах твоїх про кохання?

Яке одкровення?! Не знаю. Ніякого, ніякого.

Ти говориш про те, що я варвар, — і з цим погоджуюсь,

Та тільки жорстокість у суті своїй однакова,

Як і культура яку повсякденно відтворюють.

Можливо, ми втратили віру і звикли до вулиці,

Тасувати колоду з потертими часом картами,

І запитуємо у підсудного: чому ж ви спалили бібліотеку?

А він, як і раніше відказує: я не вмію читати.

26.02.2024

Ти, здається, мов яблуко спіле.

Зернята у сонці білому

Туркочуть бажання мої...

Листя у твоєму волоссі,

Соната у моїй голові.

Це світло — твої долоні.

Як тепле осоння слова

У полі моїм піймай...

Листя у твоєму волоссі,

Соната у моїй голові.

Роздивися метелика осені,

Роздивися — його запрошення

Тріпоче у твоїй руці...

Листя у твоєму волоссі,

Соната у моїй голові.

Поглянь на уражену ніжність,

На те, як поволі зникає,

Пилок його крил облітає

Немов відцвіта’ вітражі.

Листя у твоєму волоссі,

Соната в моїй голові.

І кружляють мелодії небом,

Скрипок за нотним станом

Де вітер любові здоймає

Чуття і глибокі сни.

І зернята торохтять.

Згадують,

Стегна твої мов яблука,

І хмари

В плястерках пам’яті.

Хай у небі осіннім гупає

Серце у грудях моїх;

Хай білі тумани приховують,

Хай мріють поля і пригадують

Листя у твоєму волоссі,

Сонату в моїй голові.

14.11.2023

Йдучи за тобою

Читаю

На згині

Колін твоїх НіжНість,

НатхНення, схвильованість

У складках твоєї

Жіночності

Слухаю

Те шумовиння

Міфічного часу,

Що обплітає,

Заманює полум’ям –

Дотики променів

Сонця,

Мов пальці,

Шепіт минувшини

Переливає

В клепсидру моря,

У скручену мушлю.

Цей дощ із літер,

Цей дощ із попелу

Ця злива з холодних

Текстів

Ажурними

Сітями світла

Все міниться, зблискує

І я виринаю пінистою хвилею,

І я омиваю твій берег стираючи

Спогади інших;

Ти тягнеш мережею

Слова наче риби

Мого неспокою.

Зовеш побережжям

Своїми колінами

За теплою НіжНістю,

Ведеш за собою,

За край

Натхнення

Мого

До

Безмежності.

03.08 2024

В кімнаті надто багато світла

Він затягує вікно блякло-зеленою шторою.

Кімната тьмяніє. Саме таке у нього відчуття, —

Відчуття півсну, бажання сховатися,

Але все ще чути переспів птахів на залитій сонцем вулиці.

«Все це умовності», — думає він пригадуючи будинок

Старої сецесії, який тепер служить лікарнею,

Згадує її високу стелю, гарні поручні, скульптурні форми на їхніх закінченнях.

«Так, — думає він, — можна відмовитись від усього неважливого.

Менше читати книг, або узагалі не читати,

Не дивитися фільми, не слухати історій, аби десятою дорогою

Обходити чужий досвід. Жити своє життя

Надіючись на провидіння бога, або просто на задоволення,

На давній, ветхий гедонізм чудового провідника у світ лискучої лазні,

Плоті, фресок, збочення, та постійних мандрів».

Поки він тут лежить, думає, що добре на якийсь час забути про все.

Залишити за дверима усіх;

Там стоять герої книг, його сусіди, Бог стоїть,

Усі античні гедоністи, кініки, метафізики, стоїки…

«Слоїки», — каже про себе він і тішиться з цієї нісенітниці —

Словесного безглуздя, наче намагається, насправді

Перекреслити, перебити мечем сміху усіх Августинів, Кантів,

Шекспірів, Бергманів, Шевченків.

Не хочу думати над вашими віршами, над вашими ребусами,

Приміряти одяг, який доводиться вішати в гардеробі.

Залиште мене в спокої. Я хочу лежати у своїй кімнаті

Думати про жінку, якій не вдається завагітніти,

І яка зараз прийде із супермаркету.

Залиште мене в моєму амфітеатрі. Ідіть до біса,

Відстаньте», — промовляє він заспокоївшись,

І кутається у прозоре покривало сну.

Сонце у своєму зеніті не турбує його.

В кімнаті жарко, але це нічого.

Дух розпеченої лазні потрохи вдихає розслабленість у його мозок

І він поволі, поволі засинає.

25.06.2024

Вона йому відверто каже: «Так,

В тобі багато протиріч і треби,

Щоб бути поряд юності моєї.

Мені ж потрібен персонаж вертепний,

Простий і зрозумілий наперед.

Тобі ж, це явна похвала, ніж виграш».

«Та зрештою, а що поету виграш?

Отримати і втримати навік — таке ж безглуздя,

Як жити словом, маренням без сну

І пити сонце, замість ніжних вуст.

Поет не прагне вдовольнити спрагу.

Він п’є спочатку, далі лиш смакує».

«О, Боже мій,

Коли б уміла гарно говорити

Сказала б точно так, як ти сказав,

Щоби відвертість підказала вибір,

Нехай одна софістика у ній.

Та я до слова все ж таки спитаю

(Хай буде чесна вдповідь твоя):

Ти смакувати, чи надумав пити?»

«Що скаже Ванда?»

«Ванда скаже пити».

10.02.2024

Твій світ — це шлях крізь довгий лабіринт

У ньому юність лиш пролог до звершень,

Там полюбивши і обпікшись вперше

Залишиш іншим знак і не один.

Блукаючи між стінами з картин

Де безліч, що обманюють і менше

Отих, які підносять дух, щоб врешті

Направити або в кінець звести.

Хоча вони — лишень вказівники,

Примхлива зустріч з неосяжним світом,

Та в лабіринтах тягнуться нитки

Які ведуть когось подалі з Криту,

Але когось обманом навпаки

Ведуть одним, то іншим лабіринтом.

05.08.2024

Допоки є ти — говоритиму, що там Вавилон.

Благаю тебе не піддайся лукавим змовам,

Ця межа, що залежить від слова друкує закон

І окреслює шлях до собору своїх апріорій.

Хто боляче впав — пам’ятатиме завжди про біль,

Скине брость нерозквітлого серця шукаючи дії,

Лиш допоки є ти — хтось не стане топтати цвіт

А стоптавши заплатить за білі пелюстки лелії.

Він розмножить сади де не буде плодючих дерев,

Він продовжить життя за межею невтримних трагедій,

Чи упреться в спокуту і піде обачно вперед,

Допоки є ти, моя чеснотлива Леді.

02.12.2023

Темне сонце мережива в яке зодягаєшся ти

Відкриваючи в цифрі свою наготу тіням кратну.

Тут усе навпаки, — це Сусанна хизується тим,

Що в чесноті своїй опустилася до порнографії.

Розгорівся вогнем білий аркуш твоїх сподівань

Полум’яним письмом, що дописує сірий попіл,

І захланна жага перелистує список бажань

В якому згоріли усі благородні тропи.

Якщо не боїшся життя і не бачиш межі,

Не боїшся розплати в безчинстві п’янкої розпусти,

Хай чорними стануть від сонця твого вітражі,

І зіниці твої хай до серця коріння опустять.

Чи потрібна мораль настанов для розкинутих рук,

Що в обійми свої зазивають нестямлені долі

Хіба не плете павутину правічний павук,

Чи повинний у тім, що сховавшись він жертву ловить?!

01.12.2023

Ця шкідлива звичка постійно слухати шум,

Голоси, що змінюють один одного піксельним болем екрану,

Музикою з динаміків твоєї відстороненості,

Втечі у павутину міста з острахом пропустити, щось надто важливе,

З такою захланністю дослухаючись до замовленої порожнечі,

Де під логінами зареєстрованого суму

Вириваєшся від домотканної самотності і тиші.

Тоді поезія видається громом розколеного горіха

І книги стають перелітними птахами чужого для тебе неба,

І можливо, єдина втіха — слухати голосові

Занурюючись у води магістралей та звивистих вулиць

І єдина твоя потреба — збирати окремі слова

З фоліантів які перелистує вітер.

Вичитувати, слухати розливаючи власний голос,

Для інших, аби забутись. Наче шукати головну тему свого життя,

Протяжним тремтінням струни від безкінечного смичка,

Озираючись на шумні будинки,

Що коливаються графічним еквалайзером

Постійного струму твоїх пошуків.

І раптом, коли усе завмирає,

Коли над головою чується тільки шкрябання мишей,

Стіни стають твоїм дзеркалом і час сповільнюється,

Що майже чути, як проростає стебло вічності,

А подих стає легким, мов пір’я.

Повертаючись до ремесла ти відчуваєш, як тиша добирає тобі слова,

А ти вибираєш слова із тиші.

24.11.2023

Дивися, кохана, он там вже немає берега,

Немає морського повітря, ні віддиху хвиль,

Там самотній маяк обступили зелені дерева,

І у ніч він без світла, намарно у полі стоїть.

Я подам тобі руку — ходімо нагору поглянути,

Як далеко вдивляється вежа цього маяка,

Ніч ховає його, огортає світанок туманами,

Там лінза Френеля розбита і світла нема.

Ходімо по сходах, що ветхими стінами тягнуться

Спіраллю перила закручують погляд у вись,

О як прохолодою віє і вниз осипається

Історія кроків, що тут відлунали колись.

О боже, поглянь! Він і досі промінням розходиться

Він лінзами крутить, кружляє і вказує шлях,

Там море шумить і русалки у ньому водяться!

Невже ізсередини дражнить нас ветхий маяк?!

Оптична омана, облуда, навмисна, розгойдана,

Бурхлива уява змальовує чайок вгорі,

А спускаєшся вниз — бачиш поле, за край намальоване,

І самотній маяк, у якому відсутні вогні.

20.07.2024

Холодна чаша тіні вихлюпується до ніг

На розі Спекотного закапелка червня і вузького двору будинку,

І блакитний денний метелик тріпоче поряд

Наче легкий подих вітру оживив його крила

На сукні дівчини і залицяється тепер із примхливою насмішкою

Витіювато втікаючи від твого погляду, —

Ось тут, в розкошелестій тиші дворику,

Де плещуться хвилі під її легкими босоніжками.

28.06.2024

Коли забракне чуття, і тому говоритимеш прозою,

Коли здаватиметься, що усі слова,

Мов на вітер

Нанизане листя розсипається по землі

Шелестить в цьому вихорі смутку і безнадії,

Я повторю: не смій! Убиратись у схоплений відчай,

Я повторю: не смій! Помирати в пустих небесах,

Говорити, що більше немає ніякої віри

У те, що всі книги і фарби осінньо горять

І те, що боги погоріли в обіймах літер,

Про те, що любов лиш забава в лихих руках,

Що немає ніякої правди, що сонячне світло

Стікає сльозою в залитих від втоми й безсоння

І тьмяної смерті в твоїх почорнілих очах.

Це світло в тобі,

Воно на повіках твоїх, колихається й скрапує

Воском, розпеченим оловом,

Знай,

Піднімається з гирла твого перебитого серця

Променем,

І промінь до променя, і словом до слова

Тече

За край.

10.07.2024

«Калігула. ...Геліконе! Геліконе!

Ні звуку, знову ні звуку...»

Альбер Камю

Він і досі взиває: Геліконе! Геліконе! Прийди!

Де мій місяць, скажи, де безсоння із римського неба?

Упіймай, почерпни, принеси хоч відбиток з води

І втамуй неможливе, що тут до нещастя нестерпне.

Все брехня, що наш Всесвіт на спині тримає Атлант,

Що любов не відступить, довіра непевна і мова

Витинає своє пишнослів’я про втрачений сад, —

Віддає лиш слова та мовчати про біль не готова.

Ти зникаєш у ніч, ти тікаєш від тіней моїх,

Що біжать за твоїми, кричать мов Еринії Кая.

Де ж мій місяць, скажи, чом він досі регоче вгорі,

Недосяжний, як бог? — ось у чому прокляте питання.

12.07.2024

Поглянь на місто, що відбивається у вітринах вулицею,

Наче більше немає для чого писати промінням

Сонця на рустах фасадів про те, що не збудеться завтра,

Про те, що минає в тобі розчиняючись геть непомітно.

Завтра — це ще одна спроба прожити вчорашній день,

Вчорашні надії просунути хоч на клітинку далі

В майбутнє, за годинником, що націлений іти не вперед,

А вдавати свій поступ бігаючи по циферблаті пам’яті.

Пам’ять, — вона тільки й чекає приходу чорнооких ночей

Втоми, сну, щоб хоч якось себе позбутись, вирвати

З безперервного маршу надії вчорашніх людей,

Вчорашнього міста з любов’ю його та сонливістю.

І збиратися далі, простувати, мов впертий віслюк,

Що з гуркотом тягне пожитки свого господаря.

Тут навіть пісок пам’ятає вчорашній каблук

Що у хмарі архівів на спогад йому приготовлений.

В окулярах твоїх відбиваються: небо, птахи,

Промальований обрій непевний вкінці перспективи,

Здається от-от, що розсиплеться весь краєвид,

Чи реальність його розпорошить на темні частини.

І тоді ти побачиш, що місто містилось в тобі

Що це ти залишала на стінах примхливе графіті

Наче все, що було — це натхнення коротких безсонь,

Між учора і завтра у без часовому світі.

26.01.2024

Їхні пальці провітрюють сторінки книг,

Що стрекочать мов бабки над ставом, — в старій крамниці.

І цвітіння води, і повітря старих надій,

Надихає на сум і збираються серце втопити

У затхлім хвилінні застояних вод-чорнил.

Все по літерах топчуться стерті підошви твої,

Серед сотні дрібних, прописних, що торгують шляхами,

Я залишив сліди, ще підбиті з новітніх часів

Де «З любов’ю» лишається відтиск старих сандалів,

Але ти затоптала внівець перебивши сліди

І в землю втиснула античне: «іди за мною».

23.03.2024

Я у когось читав, що більше немає чого,

Що вулиці в крейді, в квадратах з потертими цифрами,

Рядки на футболках розгладжують юне чоло

І погляд — титанік, на небі з об’ємними рифами.

Заглянь у шухляду старого, як світ стола,

Знайдеться шаветка, стропа і розбите дзеркало,

І клаптик газети, і крапля чийогось життя

Обличчя епохи, що більше сюди не повернеться.

Лиш тільки почни — не завершиш свого рядка,

Усі намагання здаються пустими без дотику,

І наче гвинтівку стискає твоя рука,

І погляд шукає той дотик крізь снайперську оптику.

А бачиш лиш атом, протони, нейтрони, ядро

Електрони його орбіталей оточені хмаркою,

Записуєш дані у древній тюремний кросворд,

Що немає нікого за цифрою вертикальною.

На хмарах не так, як на білих матрацах внизу,

Скопасові пози крутити під спрощену музику,

Трасуючі ноти жагою летять до красунь

І зорі розхристують Всесвіт в поезію ґудзиків.

Слова ні про що, і мелодія слів ні про що;

Актори, актриси, блаженні з тріумфом виходять

На сцену і грають мільйонне усім квіпрокво.

Овації, оплески, браво, на біс! – на балконі.

14.04.2024

Ти повинен написати про вітер цієї весни

Залишити для неї оте мерехтіння світла

Написати жовтоокі кульбаби і солодке гудіння бджіл

Про те як птахи у польоті торкаються чорним пір’ям.

Як в саду опадає його білосніжна кужіль,

Не забудь про цвітіння бузку і закручений вихор

Такого раптового часу, що падає тінь

Тендітної вежі кохання і крутить у вечір,

І несеться до ночі все те, що спинити хотів

І пишеш тому, що нікому іще не вдалося.

Тому, що розхристані крони старих дерев

У тому саду, що печально колишеться гілля.

Що все відмирає, що згодом і ти відійдеш,

Залишаючись словом, цим вітром, весною, цвітінням

14.04.2024

Більше ніхто не відтворить її очей,

А тисячі скажуть про погляд блакитного моря

І житимуть між тисячами подібних речей,

Що були у кімнаті, якої ніхто не повторить.

Навіть думка про те, що усе обернеться в прах

До ненависті світу – нестерпна, в серцях – невимовна,

І напишуть про це тисячі у своїх книжках,

І кімнату вона розміняє так легко, як слово,

Що досі витає по спальні й торкається стін,

Де в чужих володіннях линяють його плафони.

Неначе метафору раю кладе на стіл,

Де востаннє оглянувшись, іншим її залишає.

25.04.2024

— Ти, ти, ти, — говорить вона

Так немов би вимірює павзи свого мовчання

І торкається поглядом обрію з чорних дерев і домів.

І він, думає, що вона намагається утекти,

А насправді вона й не дивиться у вразливу цезуру його рядків,

Вона не тікає, а не безповоротно прощається.

Наче ставить три крапки: Ти, ти, ти...

І йому це подобається. Подобається, що вона така,

Що пахне від неї хутром, відчаєм і патетикою,

Що чотири кралі випадають з колоди фатальних карт

Те, що гинуть міста, і що все переходить до третього.

— Будь, як мармур, — каже вона йому.

Вбирай у себе жилаві ріки, площини, карти,

Будь мені п’єдесталом у парках твоїх одкровень,

І я розкажу, щонайкраще про тебе усім

З усією своєю ніжністю і жіночим трепетом.

А насправді це вона, лиш для нього постала з мармуру

І тільки для нього вбирається у Венеру, чи вдивляється, мов княжна,

Що знаходить престол із недоторканним обманом,

Про своє походження, щоб правити його життям.

Вона наказує йому: Іди, іди, іди!

Відтепер ми з тобою у шлюбі священного слова, чуєш?

Наші обличчя повінчані короною однієї голови:

Я дивлюся вперед, а ти у моє минуле.

27.04.2024

В кімнаті оцій чорно-білі примари. Знову

Ти сидиш у профіль, фрази пливуть шрифтом.

Спокій знайомого голосу і музики витікають із грамофону.

Край неба у твоїй кімнаті і яблуні за вікном

І тому я кажу не чудернацькі, ні не дивні, вслухайся,

В оці надто славні струнні, музики часу в оці,

Що блукають повітрям у променях сонця крихти,

Вслухайся, зникни, вслухайся і розчинись!

Струнні, флейти, труби, послухай, повторено...

Час, послухай, безликий, послухай, час

Ти чуєш трубу, що серце чиєсь відтворює,

Ти чуєш звучання того, що іде крізь нас.

І сіре повітря здається мені, — а тобі? — партитурою,

І шелест дощу наче голос звучить у серцях

І в залі грудей роздається його відлуння.

Дивись горопашний, страхайся нещасний, вдихай.

В кімнаті оцій чорно-білі примари. Знову

Ти сидиш у профіль, фрази пливуть шрифтом.

Тривога знайомої музики витікає із грамофону.

Край неба у твоїй кімнаті і яблуні за вікном

11.06.2024

Так звучить правда: поскрипом шафи до якої підійшла жінка.

Так звучить місто.

«Хіба не дивно, — казала вона розповідаючи про пожежу, —

Я почула голоси людей через вікно.

Вони кричали, аби я виходила, бо в домі щось загорілося».

«Виходь, Анно, пожежа!»

«Ну хіба не дивно, що я підійшла до шафи, аби вибрати плаття

В якому ж вийти на люди?»

«Пожежа! — кричала сусідка знизу, — Аню, бігом спускайся!»

«І от я спускаюся в літній сукні з вихідною сумочкою та книжкою Блума.

І за кожною сходинкою тішуся, що у мене не так

Багато речей, що потребують спасіння».

І отоді я побачив її кімнату.

25.04.2024

...тому що потрібно вірити хоча б у щось.

Читати псалми над головами і зливати розтоплений віск,

Говорити про те, що фігурки — це те, що тобі здалось,

Про тонку павутинисту форму страхів, які запеклись

На воді.

Неодмінно потрібно вимовляти чиїсь імена,

Перебирати вустами звучання їхніх речей,

Виливати з воску поезії весь океан,

Допоки із серця до краплі письмом не стече.

І пускати по нім галеони, каракки, човни,

Малювати китів, альбатросів і білих акул,

Втопити у ньому незвіданість глибини

І безліч страхів подібних до темних фігур.

Любити її незважаючи ні на що,

Безвідмовно віддати в пожертву і все на кін,

Тому що потрібно вірити хоча б у щось,

Коли не в любов, то в попіл її руїн.

01.05.2024

Життя переходить в грозу за плечима,

За спинами поглядів, що розвертаються в профіль,

Кривавий чорнозем, закидує пензель в картину,

І зганяє вгорі темні хмари вітрів художник.

Він міркує про час, він вслухається у водоспади,

У те, як гойдається маятник, як монотонно...

І раптом епоха вихоплює з нього тишу

І спиняє вітри, і шуміння ріки повноводної.

І тиша така, що торкнися її і все

Наче ширма постане несправжнім, впаде за нею.

Промалюється викрик і вічна дорога зіниць

І обернешся в профіль відчувши жалі за землею.

Та маятник цокає. Все, ще віють вітри і вода

Спадає у жолоб наповнений шумовинням.

І лякаючись тиші, звертається голова

До жанрів легких, на доволі прості краєвиди.

Тим часом збираються хмари.

І близько гроза.

23.04.2024

Позбудься струн, уяви, усього

Що у тобі тремтливе й тонкостанне,

Хай небо світлочоле темним стане,

І стоколірні сни до одного.

Хай хмари в'ються зморені кругом,

І місяць бляклий більше чверті тане,

Твоя епоха тонкошкірих ранить,

І обпікає вибухлий вогонь

Війни. Прийди до тих хто розуміє власні:

Життя, любов; як місяць привикай

Світити сяйвом литого від сонця,

І сон міцний змінить твоє безсоння,

Немов небес торкнулася рука

Нічних химер до зір, і зорі згасли.

28.11.2021

Обмовитись словом; не більше рукостискань.

Найкраще не знати, ні хто він, ні звідки, ні пристань

З якої відправилось слово у море зітхань

Піднявши вітрило з малюнком сліпучого сонця.

Найкраще не знати яким він насправді був.

І зустрівши його втаємничити зустріч мовчанням,

Словом...

Йому краще за все залишатися за вікном.

...і зникати за сонцем...

Мов тікаючи від розмови.

16.02.2024

Вам тут сподобається. На вибір багато міст.

Безліч вулиць, кафе, філософських концепцій, танців.

До пари – поети, злочинці, верховні правителі,

Посадовці із міністерств,

Чи хтось із демократичної більшості.

У вас є можливість любити того хто вас

Любить; піти в монастир чи влитися у спектакль,

Де в залах,

Сидітимуть ті хто мав вибір на власний час...

...де чекають дзвінка...

Як актори на власний вихід.

16.02.2024

Це для тебе усе зрозуміло і тхне банальністю,

Та для неї — світ заходиться радістю...

Ти збиваєш рядки мов у термометрі ртутні градуси

Спускаючи до тридцяти п’яти...

Це тобі набридли поети та романтизм...

Це для тебе культура, як звичай, знайомі лиця,

Та для неї,

Ти пальцем ведеш по пітьмі і обвугленим тицяєш,

І тицьнувши в небо...

Хто-зна куди...

10.02.2024

Тут повсюди криваві сліди Медеї,

Що дихає сирістю стін із підвальних могил

Роздвоєне серце подвоєне божевіллям

Обманом Цірцеї, обманом драконових крил.

Подорожній, повідай як прийдеш колись у Спарту

Про острів блаженних, що знищили зикурат.

Пожежі Афін перекинулися на Парсу.

І Парса в руїнах, і паща тирана в пісках.

22.04.2024

Гучні слова: любов, відвертість, докір,

Слова зашерхлі: кров, вино, вуста.

Заледве слухаю про що вона говорить.

Які у тишу кидає слова?!

І чую, щось достоту: мандри, треба,

Кудись, тягнути, далі, до кінця.

Гучні слова: фатальність, воля, небо.

Слова зашерхлі: правда, тінь, душа.

Дека її, стегно, рука на лоні,

Весняна ніч, блакить на спині, тиш.

І на сідниці зарево долоні;

Загублена, знетямлена мовчиш.

Птахи мандрують тінями фіранки.

І дотик мій удаваність тепла

Торкається розкритої лопатки

Немов до образу відтятого крила.

Слова зашерхлі: птах, банальність, крила.

Слова порожні: вічність, дотик, ніч.

Усю себе мені ти не відкрила,

Слова залишила і дописала вірш.

Ще тільки поглядом ковзну смичком по струнах

Розладнаних, а звук в тобі глухий.

Слова просипались: любов, весна, відлуння —

Гучні слова у погляд мій пустий.

08.04.2024

Неосяжна повнота очей твоїх, серця, жестів твоєї душі

Що й на кутику вуст підносилась лиха погорда

Дратівливої жінки, яка цитькала олівцю

Мого погляду,

Що описував зустріч немов би складав молитву.

Сумно, сумно, як сумно

Дивилися інші на постаті двох у кафе,

Не знаючи звідки між ними така напруга,

Що пара навпроти рахунок сплатила аби

Поспішно покинути заклад і втекти

Від незручності.

Там висіла картина, на світлій стіні, за нею

Яку роздивлявся, все знаючи наперед,

Потопаючи в межах обрамлених часом у вічність,

І вічність її розглядала, здається, мене.

А я задивлявся у відповідь... Про океан... Так,

Ти тоді говорила про хвилі його, про мандри,

Про те, що ти скоро поїдеш кудись на пляж...

А ти б увійшла он в оту, що над нами картину? —

Запитав зачаровано й так недоречно я.

І ти розсміялась, і знову зацитькала погляд.

Тоді розплатилися, вийшли. Побачимось. Па.

Я дивився, як ти вигинаєш крутими стегнами

І бачив гігантську хвилю, що підняв океан.

24.03.2024

А тепер забери у мови усю її кров,

Щоб кожен рядок став глухою стіною розпачу,

Щоб сонце здавалося болем старих розмов

А слово — веслом, що постійно гребе до острова.

До острова, подібних якому цілий архіпелаг

У морі самотнього вітру порожніх роздумів,

На теплім піску приємно гортати в руках

Книгу шумливої хвилі ставши апостолом

Земної поверхні, лякаючись на глибині

Зустрітися з холодом, поглядом риби і тьмою,

Натомість втішати: усе те наснилось тобі,

Це гра, де глибінь лиш метафора для любові.

14.04.2024

Прозорий метелик засинає на осонні її плеча

І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,

І вітер в кімнату завіявшись не втече,

Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.

Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,

Наче дотики лиш, наче сни закосичені, наче

Промайнули кудись, розмаїлися і розплелись,

Залишаючи шрами, мов спогади без означень.

20.04.2024

Починаючи з міста в якому усе слова,

Починаючи з вулиць де трава обростає камінь,

Кроки стирають підошви запилюжених сандаль,

І пейзаж витісняє пам'ять

Про все, що залишилось вчора, як сонце близьким

Здається далеким, — насправді, як на листівці,

Завмерло, що вітер, що люди, як хмари і дим

Про щось, що здавалось важливим, але непомітним,

Залишилось

Невимовним, не схопленим і таким,

Що доповнює тугу розвернутих у минуле

Очей, що блукають галявинами картин

І шукають сліди безпритульної

Юності, любові,

Вічності.

І знаходять слова, чуйні барви її світлин,

І тримаються їх та співають свої еклоги,

І війна переходить з великої жертви до слів:

Відбій повітряної тривоги.

Залишаються книги, зображення карт, домів,

Портрети епох, переповнені чаші історій.

Журнали промов, фігури прекрасних жінок

Дотик яких не згадають твої долоні.

Це змагання скульптур, веремія сюжетів, облич,

Це написані ноти про юність, про вічність і бога.

Де війна переходить з великої жертви до слів:

Відбій повітряної тривоги.

04.05. 2024

Скло ночі по лінії долі трісло.

Тіні облизують губи твої на кармін.

Сідай на скрипуче віденське крісло.

Пий свій чай, Семірамі.

Пий свій чай у холодній кімнаті театру.

За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.

Актори позбулися п’ятого акту.

Пий свій чай, Семірамі.

Пий свій чай, перечитуй рядки іроній

Під рампами сцени де вікна в її глибині.

У мене більше немає для тебе історій.

Пий свій чай, Семірамі.

30.04.2024

Звивайте сни у свитки пелюсткові

Як ніч весни в безсонні має вади,

І вадить більше, як слова любові

Бажаючи поцупити в троянди

Її чесноту. Світ у тім захланний,

І кожному із двох дарує вміння:

Комусь барвисту щедрість Тіціана,

А іншим смуток пензля Лісандріно.

Це ж, просто, — сни розгорнутих пелюсток,

Привиддя слів намарене вустами,

Одних воно звабливо поцілує,

А решту, мабуть і в печаль затягне.

То ж уявіть ось там: руїни замку,

І висохлий фонтан із п’єдесталом

Де височіла статуя над парком,

Тепер ні статуї, ні парку тут немає.

Ось там ходив поет віддавшись римі,

Барочним формам у травневім листі,

І раптом запримітив на камінні

Того фонтану жінку в променистій

Одежі сонця, в наготі духмяній

І вабила вона його до себе

І він впізнав у ній вродливу панну,

Яку дарує лиш поетам небо.

І от коли він підійшов до неї,

Вона сміятись і втікати стала,

І мовила, що серце їй оберне

Лиш тільки той хто марить п’єдесталом.

І він заліз на кам’яну споруду

І став велично, наче зміряв славу,

Подавши наперед широкі груди,

Дивився вниз на благодатну панну.

А панна враз крутнулася і вихор

Зодяг її у плаття із пелюсток

І раптом він почув на власне лихо,

Як кам’яніє і на серці пусто.

Вона ж дивилася ув очі кам’яні:

Тепер навіки відданий мені.

05.04.2024

Для чого ти дивишся на сонце у якому немає тепла,

Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.

А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,

І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.

За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обгороджується

Бачиш? Пахне напоєним ґрунтом, дощівкою, опалим цвітом.

Про що вони тільки не говорили чого врешті не справдилося —

Ті поети, що пишуть соком надрізаного чистотілу?

Наче світять вони невиразним, як сонце сумом,

Подібно місяцю відгороджуються від рахманної ночі,

І сльози у них проступають, мов сік, що беруть з беладони,

І вірші буває лікують, хоча насправді вони кровоточать.

17.04.2024

Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,

Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,

І люди зустрічні записані буквою n,

У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.

І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла

На свічадах червоною барвою, як невідома,

І тіло твоє мов любові земна шкала

Доплюсовує схлип і накреслює літеру лона.

І дерева стоять, мов повторюють літери ті,

І птахи у польоті накреслюють алфавіти,

І в центрі землі ти описуєш значення π,

Озирнувшись довкола, коли зупиняє вітер.

А тоді імена виростають з покручених крон,

Ті які називав, але ті, що в тобі не розквітли,

Забирає до себе їх осінь, немов би у сон

І пам’ять збирає сади з не відмовлених літер.

Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,

Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,

І немає кінця тим рядам із постійними n,

І немає, до слова, більше мого рівняння.

21.04.2024

І слова, наче, хвилі, хвилі,

Гойдаються, хвилі, мов коми,

І скільки, любові, за ними,

І скільки, іще, невідомих.

І скільки, безмовних, схлипів,

У цьому, голодному, морі,

І лякає, не те, що квилить,

А те, що не може, промовити.

Про те, що, розходяться, долі,

Не тому, що не можуть, прижитись,

А про те, що по суті, самотні,

І не хочемо, в цьому, признатись, ми.

Нам, потрібні, простори, межі,

Де міста, галасливі, й парки,

Щоб, дивитись, із власної, вежі,

Щоб, не бачити, й відволікатись.

Щоб, торкатися, неба, лиш, подумки,

Безголосим, глухим, молінням,

І ковтати, слова, наче, полум’я,

Обпікаючи, все, піднебіння.

Говорити, торкаючись, вічного,

Що, любов, не знаходить, витоки,

Що, єдиним, її, засвідченням,

Буде, риба, яку, не виловити.

21.04.2024

Ти будеш втішений її лляним платком

В останній стації де слів уже не треба,

Як був утішений в холодну ніч зими

Вустами жінки, що сплела із неба

Платок весни, платок що сповнив грудь

Гарячим сонцем сяяння любові

І був тобі пеленою в очах, туманним маренням

Ковтком живої мови.

Де світ був справжнім та глевким, мов сон

Де яблуня під сонцем тим розквітла,

І замість цвіту падали платки

І ти ловив під простором блакитним

Вдихаючи барвистий аромат —

Так пахнуть шелестом повиті сторінки,

Тієї зустрічі, так пахнуть білі квіти.

Ти будеш втішений її лляним платком

В останній стації розіграної драми.

І сон постане дійсністю тоді,

Із усіма добутими платками.

12.04.2024

Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,

А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами

І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,

Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;

А тоді оглядає тебе наче подумки вбирає мантію,

Прикурює тонку цигарку скликаючи хмари чорнильні, диявольські,

І потім сідлає мітлу, як тільки вони з’являються;

Аби роздряпати хмари, і ти міг досхочу набавитись

І писати

Про те, що світ — це жінка на міському балконі

Дому якогось, що носить прізвище поета чи композитора,

І щоразу коли ти закохуєшся, вона повертається знову,

І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора.

14.04.2024

Це безліч сонць зійшло на небесах

Звабливих щік, що з них складе сузір’я

Поезія торкаючи вуста

Сльозою радості, сльозою сновидіння.

А ти — язичник, що вершить обряд

І прагне трунку від сосків Астарти;

Холодний мармур, що ховає плаття

В мережі рік, що ллються в водоспад

Жагою схлипів, хвиль, мов перфокарту

Мов першомову шепоту та змов,

Знайшов у ній і в неї закохався.

12.04.2024

Люба, важливо, аби біля тебе був поряд хтось,

Хто розкаже тобі про мовчання голодної риби

В твоїй кімнаті фрески старих епох

Із жовтим фоном зійшли на червоний. Дивно,

А може й не дивно, що тільки з віком своїм

Штукатурка осипається долу на прах історії

Наповнивши серце, скажуть не бери до голови

Високих ідей, не підносься бо ще збожеволієш.

Гаряча лава твердіє, а камінь зійде на пил.

Колись ти однаково, хочеш того чи не хочеш,

Відбувши у стінах кімнати свою любов,

Відчуєш — було, все було, але точно чогось

Не вистачало, забракло. Можливо розмов,

Про мовчання голодної риби, чогось головного

Хтось любив тебе, ніжив, ненавидів — теж було,

Раював у тобі набиваючи власного бога

На шкірі. І сонце весняне, і мармур холодний — все так,

І музеї, міста, відкинуті геть партитури,

Все що буде й було і надалі в твоїх руках

Та чогось не було. Незавершено. Далі буде...

02.04.2024

Мов Сфінкс лежить блаженна, скам’яніла,

Покірна сонця променям, немов

В його пісок втопила голе тіло

А у хиткі піски її любов

Впустила серце. Щоки загорілись,

І теплий дотик наче легіт був,

І поцілунком він її збентежив,

І в океан цілунків загорнув.

09.04.2024

Хмари клубились над парком похмурі, багрянотонні,

Ще трохи і злива, і буде двигтіти гроза, —

Сказала у голос ти

І голос обнятий був хрипкістю слів і мені

Здалося, що решта застрягли та зникли у горлі

І ти їх поспішно позбулася, а тоді

Пролунав

Перший

Дзвінок,

І торкнувшись рукою

Сказала мені: Ходімо. І ми пішли.

Пішли, та здається, що й далі отам стояли.

Легке помутніння, мовчання, незручний антракт,

У першому акті актори декламували репліки автора,

Їхні-його слова

Застрягли у горлі нам, в серці, текли щоками –

Хай очі були не зворушені грою, та я

Бачив як ти дивилася — погляд збоку, —

О ні, не на акторів, на мене, на власне життя,

Бо я, як здалося, був вибіг блідий на сцену,

Дивився навпроти і прірва між нами росла.

Затемнення.

Тоді загорілося світло. Антракт. Ми мовчки, неспішно вийшли.

А далі... далі ти скажеш ті хриплі слова про грозу...

Можливо тоді і відчули, що ми невільники, -

Між п’єсою автора й Автором грому й дощу.

24.03.2024

Можливо, як папугу вчать словам

Лайливим, щоб натішитись досхочу

Вкладаючи у дзьоб його свою

Примхливу дурість, — так беруть і серце

В лихе причастя поглядом очей,

Що змушують повторювати згодом:

Люблю, люблю, — не знаючи пощо

І скільки в цьому слові безголосся

Любити справді те, що легко так

Знаходить відгук і безтямно вторить

Допоки не знайдеться інший хтось,

Який навчить казати «зрада», «горе»

З такою легкістю, як першому «любов»,

Але так рідко: «відданість» і «тяма»,

І бавитись невіданням чужим,

Але насправді цілячись у совість

Свою, нещастям сповнену і в ній,

Ховатися за власним (словом) — «болем».

06.04.2024

Зухвала гра тривожити подол

Земного неба вигадкою серця,

Зітханнями, бо ночам вперекір

Приходять дні стираючи до крихти

Уявлене. Лякаючи птахів

Не повернутись з гілкою у дзьобі,

Але чекати вперто мілину

Ховаючи страхи під чорні крила

І зиркати на білих голубів,

Плекаючи в зіницях докір, наче

Уже напевне знаючи — впадуть,

Що їх потопить втома та зітхання

Солоних хвиль.

05.04.2024

Небо тьмяне піском, що прийшов із Сахари,

Заростають травою шрами, і свіжість весни

Розправляє бутони, що пахнуть солодким нектаром

У черепі з темними хмарами й громом війни.

Повітря затягує в море квіткового цвіту,

Вкриває пилюкою лиця, і глиною сни

Нам записано богом було загорнутися в світло

І білою вишнею міцності прорости.

Тепер тут весна дві тисячі двадцять четвертого,

Вплітає в канву драматичність, трагедію, сплін,

Хто знає, можливо з чиїхось рядків недописаних

В коротких штанцятах забігає наший «крін-крін»

І напише нове, щось прекрасне, а щось перепише

І можливо це будуть новітні записки ссавця,

Постмодерн перейде у захопливу музику тиші,

І продовжить майбутнім пів стерті піском імена.

31.03.2024

Вона дивиться на неї як на гримучу змію,

Що гримить мовчанням його. Червоний

Висолоплений, тонкий її язичок

Дратує більше, за ті нескінченні розмови

Про мистецтво. «Принаймні тоді, — думає вона, —

Він зі мною хоча б говорить, а зараз просто

Віддалився від мене, і від усього у чому я

Знаходжу відраду.

Нехай би читав мене,

Цей порух спідниці, кімнату зі світла та тіней

В якій таємничо перешіптуються шрифти,

Нехай би дивився на пружні мої коліна,

Вдивлявся у вікна, де сад, що колишеться мов,

Стегна мої витанцьовують мову любові

Усередині побуту, дому, його симфонії.

Щоб він прочитав волосся на голих плечах,

Окрилену музику спинки, неначе ноти

Що мов на пюпітрі хребта розкрито лежать

Щоб він прочитав ніжнотканну мелодію

З родимок.

Говорив би мені про колекцію складених крил,

Що у шафі лежать на полиці цупкі мов пергамент

Стелив би на ліжку, немов розгортав сторінки

Історію, ще не написану та накрохмалену.

Набиваючи пір’ям мов хмарами снів подушки

Розмовляв би зі мною мовчанням з яким читає,

Торкався вустами, цілунками чи говорив

Як спрагло і жадібно тіло моє кохає.

Що я його книга з блакитними жилками слів

Щоб знову мені говорив яка ж бо я ніжна,

І далі писав на колінах, уклінно писав

Розгорнувши для себе мов книгу моє міжніжжя.

Щоб слово його піднімалося стеблами ввись

Напуваючи пуп’янки мови і білі троянди

Йому лоскотали пелюстками груди і низ

Живота, і ніжним бузком розцвітали

Солодко-нектарною в’яззю спашілих читань

В голові.

А тоді — забирав до колекції крила мої.

Розглядаючи складки залишені на простирадлі

Вбираючи спокій мов давні, старі письмена

Сідаючи в крісло навпроти квітучого саду.

24.03.2024

Я не зможу розповісти тобі про заціпеніння.

Про те, як погляд вбирає відлигу хмар,

Що вони заганяють скіпки свого проміття

Як пливуть уперед, а ти зазвичай назад

Дивишся. Дивишся і раптом стаєш прозорим,

Неодмінно прозорим, — за мить і розчинишся весь

Наче біла пара, під якою незвіданість чорна,

Де простір безмовний, без пам’яті та перехресть.

Що тільки слова виливаючи голос всередині

З’являються цокотом анкера і циферблат

Повертає назад у години тобі відведені

І з’єднує мову та речі своїм: тік-так.

Можливо, і ти відчувала оте заціпеніння

І хмари крутили у вихор безслідного сну,

Та з ванної грала мелодію пральна машинка,

І ти поверталась з осколками в часовину.

30.03.2024

Вона сиділа в залі очікування.

Зала була пуста.

А погляд, як мені здалося, її

Втікав у невідомість,

Протинав вокзальне повітря,

Або

Краще сказати впирався чи проглядав

Час,

Що, зрештою де ж як не на вокзалі

Сходиться в точці для роздумів і замішання.

Луною від стін піднімались під купол кроки

(Підкреслюючи відстороненість тих

Хто чекає на відбуття)

І я,

Дивився на її відсторонений погляд у профіль,

Який видавався доволі знайомим, мені.

Я подумав: Звідкись я знаю його,

Десь бачив, а де, зрештою, не пригадав.

Випадкова знайома?!

Все-таки пам’ять збирає у свій архів

Колекції усмішок, поглядів, риси того лиця,

Що формує в собі прихильний і любий образ.

Виходить мій образ – ця жінка – задумана і сумна?!

Але хто вона? Звідки? Про що вона так мовчить?

Що у неї на серці – тягар, монолог, прощання?

Оця незворушна задума допитливістю кипить,

І так легковажно вливає залюбування

Нею.

А тоді вона наче здригнулась від яви слів,

Як буває поет, що складає рядками вежу,

А тоді, зупиняється – кидає погляд униз

І схоплюється пекучими п’ятами від безодні.

Вона підвелася.

Зала була пуста.

І світло лишень підсилювало порожнечу

Платформи.

Якось вульгарно вона виставила своє стегно,

Поспішно поправила сумочку, вилаялась

Згадавши потяг,

І тоді ми зустрілися поглядами.

Але я відвернувсь у вікно,

Осоромлено промовляючи подумки:

Вибачте, я помилився.

14.03.2024

Яким було небо легким на пустім стадіоні тоді,

Півпрозора блакить, пам’ятаєш якою здавалась?!

Немов би навмисно подібний намарила тон

До плаття твого, наче колір його вбирала.

Стільки простору, зелені... Хвилі голодних птахів

Здіймалися вгору від тупоту легкоатлетки,

Що бігала вперто довкола порожніх воріт,

Збиваючись в зграю, мов букви в моїх чернетках.

Те сонце було апельсиновим соком тоді;

І липа шуміла над лавою сонно та щемно,

Я ж марив про зливу, щоб ми повернулись туди

Де міг розстібнути блакитне, присонне небо.

24.03.2024

І тільки час зведе на пси

Юнацький шал і пломінь плоті,

І скільки долю не проси

Прощання й смерть завжди в роботі.

Хоч сонце в літній позолоті

Влива безсмертя у раба,

Живи без розкладу на потім,

Допоки не прийшла журба.

Допоки радість від краси

Не зв’яже спогади в скорботі

Гаптуй незболені часи,

Любов’ю схоплені турботи.

Бо з дня на день прийдуть гризоти

І цілих острахів юрба,

Радій невіданню, достоту

Допоки не прийшла журба.

Бо Мойри пхнуть свої носи

Знайдуть тебе і в темнім гроті

Коли замовкнуть голоси

Харитів на щасливій ноті,

Ключі погубляться в блекоті

І сколихне з небес сурма.

Люби до поки ще сьогодні,

Допоки не прийшла журба.

Та що тобі до сліз на споді,

Допоки доля молода,

Допоки вітер на свободі,

Допоки не прийшла журба.

07.08.2023

...Якщо ти поглянеш на понурені голови квітів та їх зігнуті стебла,

Якщо пильно вдивлятимешся в перший сніг

Запримітиш, як вони відбиваються у тобі тисненням своєї жури...

Як замерзають краплі осінньої музики,

Як ламаються тонкі пагони, що впивалися соками,

Як чиєсь життя вписується в орбіту молодого стовбура,

Хто окрім тебе всотає цей день словотвором,

Коли невловимий порух її очей, що знаходить опору

В спогляданні речей оглядається

На безкінечне існування землі,

Що не знаходить свого берега вічності

Та благально промовляє:

«Прошу тебе, зупинися...»

Ми вже знаємо, як пришивають

Ґудзики щастя зіниці коханої,

Як кулі прошивають серце воїна;

Ми слухаємо краплі дощу, звуки літер,

Як поезія тріщить і розходиться по швах

Скидаючи всесвіт квантової фізики,

Як закохана дама скидає свою білизну

Кутаючись у дотики ночі, а ти пізнаєш її знайомі контури.

Коли раптом вона зникає.

Облізають спогади. Плутаються літери.

Шорпу етбе пинузяси,

Та навіть тоді ти боятимешся відмовитися від літер,

Від цієї точки без якої звалишся у глухий хаос.

І тому вона відтворює свій голос. Знову і знову промовляючи:

«Прошу тебе, зупинися...»

22.11.2023

Сон

Буває, так, що сон тебе торкне

Серед читання, в ніч, приспавши очі

І потім враз прокинувшись себе

Питаєш сам, о боже і навіщо

Відважився на вбивсто? Як посмів?

***

І

Похмурий ліс близького повечір’я здавався храмом осені.

І лопіт крил в склепінні темних крон поволі тихнув.

Стояли там, високі темні постаті

Над мертвим тілом дівчини,

Обез-

Головленої жриці. Кров її

Лилася по землі, по листю, персах

Стікаючи у зморений живіт

І хтось сказав: тепер виймайте серце!

І ехом прокотилось в голові:

Виймайте серце!

Боже, милий — вбивці! І словом перекреслюючи дійсність,

Я кілька кроків шурхотом назад

Подався, мов вагаючись тікати,

Як голос повторив: бери ножа.

І я оглянувся: була на ньому маска,

А біля ніг дівоча голова

З відкритими очима і волоссям,

Яке немов зміїлося. Тоді ж,

По праву руку нахилився третій:

«Якщо не може, ти за нього ріж».

І ось тоді почувся знову лопіт,

Скрипіло дерево і біснувався птах,

І чулося мені: «Тікай убивце, тікай нещасний,

Геть від них тікай».

І я побіг.

ІІ

...Але куди ця стежка?

І шурхіт листя і густий туман,

(Коли це він так низько опустився?!)

І ці птахи — я чую як летять

Вгорі над головою. Чи наснилось?

Чи може, як над озером стояв

Усе придумав і злякався яви?

Тепер біжу наляканий стрімглав

Між нефами в яких цей дикий храм

Справляє чорну месу повечір’я?!

Позаду хтось... Чи то мені здається?

Та ні ж, нікого. А голодний страх

Змальовує хортів, що пруть на здобич,

А цей триклятий полохливий птах

Немов навмисно вказує на мене.

Чого це ти? Яка ще вбіса жриця —

Чого б це я їй голову стинав?

А ліс скрипить: «Убивця, вбивця,

Вбивця! Ти вбив її!»

«Замовкни, не вбивав!»

І падаю. Встаю. Задкую. Морок.

Холодна тиша і нервовий сміх.

Це я сміюсь чекаючи на напад,

Та птах пропав, як бісові хорти.

Дивлюся за спину, — а ось нарешті й вихід.

ІІІ

Тепер я вдома. Ніч, що за дверима

Вбирає все в одну жахливу тінь,

А тут при світлі чорна невідомість

Залита сяйвом люстри. Тиша стін

Предметами вселяє певний спокій,

Мов коло розуму описує квадрат

І все зникає за його порогом.

А тінь до спальні тягнеться, щоб там

Забутись сном, — прокинутись від того,

Що ширився уявою, бо згодом

Повз ніч легку для явлення химер,

Удосвіта, постане сміхотворним.

Але він тут. Сирий, вільготний подих

Довкола дому, чується мені,

Біля дверей хтось знову тінню ходить,

А інша тінь ввижається в вікні.

І раптом тріск, — і скло в дрібних осколках

Мов хто здоровим каменем розбив

І у вітальні, бачу на підлозі,

Криваве серце жриці, а під ним

Написано кривавою рукою:

«Не смій обмовитись інакше біль твоя

Ув’язнить серце і помре з тобою».

ІІІ

Тепер вони ідуть від дому геть,

Мов дві примари в серці сновидіння

Де в місячному сяйві парк міський

Ховає їх у темних володіннях;

До чортового колеса веде.

Якщо це сон то я за ними: «Гей!

Скажіть мені, що все це означає?»

І я іду за ними слідом в парк,

Та в парку тиша, їх уже немає.

Та хто ж вони такі? Адепти культу?

Сектанти, що справляють ритуал

І п’ють лиш сон свого безсмертя смертю,

Тоді вселяють міф. Чи я читав

Про Ацефала, а тепер жахаюсь

Залізши між бентежні сторінки

Вразливої уяви та шукаю,

Як вибратися з лабіринту слів?!

Та якби не було — уже світає,

І безліч чорних постатей ідуть

Алеями і тихо розмовляють.

Я злегка чую зшерхлі голоси:

«Коли йому несли картоплю фрі,

То хтось писав десятки монографій»,

«Тепер оця байдужість у тобі»,

«У колі тексту — нікуди тікати».

А парк розваг запалює вогні

І колесо заходиться іржею.

IV

Тепер я бачу — це насправді сон.

І все в словах розсіяних довкола,

І постаті — приховані слова

У мантіях зі слів і кожен стовбур

Словесною корою оброста,

І крони їхні теж гнучкі слова,

І гайвороння творене словами

Алеї всі, весь парк, його трава —

Усе в словах, і навіть небокраєм

Слова чиїсь написані, а — там —

І колесо поскрипує словами.

І знову птах сполоханий вгорі,

І знову голос промовляє: «Вбивця!».

Невже це я з таких складаюсь слів

Яких чомусь не можу роздивитись?

І я біжу де хлюпає фонтан.

Фонтан зі слів і плещеться словами

І відображення мого у нім нема

Немов мене до себе не приймає.

Що в біса відбувається, скажіть?

Чіпляюсь тих хто парком повз проходить,

І всі вони розвалюються вмить,

На смужки слів від дотику легкого.

І раптом птах спускається згори

На статую, що в центрі водограю,

Лишень з двох слів він сплетений:

«Життя»

Та «Істина» і кличе: «Йди за мною».

І я іду.

V

А він веде мене.

Повз колесо в кімнату з дзеркалами,

І я заходжу разом з ним туди

І бачу відображення та пляму

Отам де серце, наче пустота

Наскрізь прошила скривлену фігуру.

І птах наказує: «Стань ближче та заглянь

У чорноту, у ту чорнильну яму».

Підходжу ближче і читаю:

«Тут

Є безліч вивісок для вашої реклами».

03.03.2024

Він писав їй: «Люба, моя, дорогоцінна дівчинко

Той вечір коли ми зустрілись наповнився щастям,

І я закохався, мов врешті знайшов для вічності

Найкращу риму у сяйві твого кохання».

А вона читала так ніжно його освідчення

І думала: «Господи, мало, що він красивий, ще й

Отримав у спадок розправлені крила вірності

А такі випадковості дуже і дуже рідкісні вже».

Та не знала вона, що писав упівсили поезію він,

Що найкращі рядки зберігав для польотів самотності,

І не знаючи те, поцілунком погодила відповідь

І щаслива тоді віддала своє серце повністю.

Ті, що сонце собі бережуть, а дарують місяць,

Плекають кохання, що тіні чорнильні місить.

22.02.2023

Він сидів і вивчав історію по атласних картах її землі,

Вивчав стратегії воєн, інтриги, і певні аспекти любові,

Мандрував континентами розписаних володінь

Мережами рік, містами, гірськими хребтами й пустелями.

І боявся сказати, щось більше за погляд з її вікна,

Залишати не довше, як сонце лишає небо. Обрій

Щораз повертав йому спокій світанком, вона ж,

Просила його не бути відчайдушно хоробрим.

Часом на картах її виростали гори, проступав краєвид,

Клубились тумани кімнатою й здіймалися пінії

Розкинувши крона, вчувались припливи води

І хмари пливли мов замріяні цепеліни.

Світ хитався тоді кораблем у стихії війни, сирен,

І на картах землі проступали глибокі рани,

Він повинен іти, ледь на довше, як завжди й просив

Обійтися без сліз і без зайвої мелодрами.

Він кричав: «Ти моя!» Та небо його не слухалось

Птахи розліталися парами наполохані голосом.

Він заплющував очі закриваючи карти її землі,

І очі йому наливалася океанами.

22.12.2023

По сірому мосту розлуки

Поволі їде катафалк.

Над ним гроза і небо чорне,

І чорний птах.

Ідуть за ним в плащах широких

Суворі постаті війни,

І в кожній краплі зливи туга

Узята від сльози.

Чиє ж там серце зупинилось,

Чий сон продовжив день?

Та тільки вітер хвище камінь,

І опадає клен.

І крона хиляться, мов кличуть

Щоб слідом йти за ним,

Та хто ж у цьому катафалку?

Чий батько,

Брат

Чий син?

І все-таки не йдеш, задкуєш,

Супроти вітру слів.

Невже тобі бракує серця,

Яке потратив він?

Та чорний птах засвідчить втечу,

Вперіщаться дощі

Мостом розлуки через пам’ять

І шурхотом плащів.

01.03.2024

І

Дзеркала залишають твої відображення

В своїй пам’яті. Вони перетасовують їх як картяр,

Що ніколи не махлює і не зиркає на перстень сонця,

А твою присутність помічають коли ти

Недовіряєш власному віддзеркаленню,

Бо віра для них категорія віддзеркаленого

А тому ніхто не побачить тебе, навіть самі дзеркала.

ІІ

Повертаючись до того трюмо, я все-таки

Мав рацію, що твоя любов, це досконала поезія,

Наготи. Вона розпорювала вив’язані рядки сукні

І кривилася на той натюрморт, що я малював.

Вона позбавляла мене фарб, але

Вливала промені дійсності на картину,

Що була більшою за моє бажання змальовувати.

І я почав писати подумки, і завжди на піску,

Щоб слова мої зникали ніжним шумовинням твого віддиху.

ІІІ

Якби я тоді писав — це було б жалюгідним мавпуванням,

Спробою написати сонце вийшовши на пленер,

Зимою. Приблизити те, що долають за допомогою

Телескопів, або уяви, але тепер,

Я можу писати стверджуючи, що закони термодинаміки

Чудово описують розставання тих,

Хто перелив віск свого серця у форму

Пам’яті,

Що все більше уподібнюється дзеркалам.

12.02.2024

Ніхто не знає звідки і по що

Приходять духи явлені бажанням

Щоб зодягнути у твої слова

Не обережних чи навмисних марень,

І повісти про вирок свій. Але

Не все у чім запевнюють актори

Вбираючи слова чужих видінь

Приймає дійсний полюбовний образ,

А тільки те, що виловиш в собі:

Запевнити у вірі — ще не віра,

У тім що прагнеш без чуття й зусиль.

І тут вона являється на сцені

З твоєю роллю де усі слова

Колись були завірені тобою:

«Ось те, чого хотів, — вона твоя.»

І ти приймаєш.

Дія перша. Вечір.

Все так, як бачилось: і небо, парк, хода

Тієї жінки, що іде до тебе.

Запитуєш у неї: «Ти — моя?»

Вона киває...

Дія друга. Ранок.

«Любов, як сонце. Ні! Любов —– це ти!

Це світ в якому слів одних замало

А сонце більше схоже на цитрин.»

Вона киває...

Дія третя. Морок

Вона сміється: «Вибач не твоя.»

І раптом бачиш, як зриває маску.

«Це роль, — відказує, — яку хотіла я.»

24.02.2024

Чим далі «від» тим більше коло «до»,

І сторінки написані тендітним

Приємним почерком, немов хвиління сну

Де бриз гортає ніжним повіванням

Твій перший розділ і його останню

Главу життя, таку легку й солодку,

Що осторонь тримаєшся того,

Що змушує тебе прийняти виклик.

А все лиш далі й далі берегів

Що сходяться окреслюючи острів

Де от невдовзі явиться тайфун,

І твій гамак піймавши в сіті бурю

Зрихтує згодом болісну вуаль.

Але й тоді прив’язуєш себе

До континенту спокою, втікаєш

І першим рейсом мчиш на літаку

Чим далі «від», де хвиль не підіймає

Жахливий звір, до тихої землі.

Тому все далі й далі від роману,

Тому все ближче, ближче де фасад

Підкреслений карнизами й балкони

Підтримують каріатиди, їм

Квартирний світ покладено на плечі,

А в ньому спокій, затишок і сплін,

Що застилає сутінками речі,

Навпроти ж ліжка – ангели, вони

Такі ж бліді смертельно, як і постіль.

І ніч в тобі, і в місячному сяйві

Твоє волосся, зорями в очах

Виблискує жага і хіть голодна

І дотики нехай такі мов шовк,

Та на вустах здається тінь глумлива

Здіймається у посмішці, жаскна

І скрапує на серце від горіння

Холодного вогню. А за вікном

Пала Зоар у зареві ранковім.

24.02.2024

А справа в тім,

Що я і не приховував

Ні власний подив, ні холодних слів,

Ні пристрасті, що сходилась з іронією,

Ні те, що світ – один великий міф

З його бажанням діяти, як бачиш

Настільки хутко, щоб ніхто не зміг

Затямити його поточні риси,

Заглибитись у нескінченний вир

Тотемних танців і тотемних масок.

Хоча очима ти казала вір,

У чистоту любові, у незламність,

В уперту міць дивитися крізь час,

Який згубив малу фігурну стрілку

І тим самим тримає разом нас,

Потрохи розливаючи подібність

В єдину форму щастя і нещасть.

Була це віра у бетон і стіни

У парк, що раптом повниться густим,

Мені, тривожним запахом ірисів

Нектар яких приваблює комах;

І я намацував твою, в повітрі, руку,

Фантомним спогадом, щоб стримати ходу

Та в інший бік звернути, геть від парку,

Але тебе зі мною не було.

Я пригадав твій погляд незворушний,

Цю легковажність перевиту в млость

Очей, що мов навмисно не зважали

На те, що морок ночі підкрадавсь

Дзижчанням мушок на тонких пелюстках

Що й небеса над містом розійшлись

Як надмогильне мощене склепіння

Готуючи нові місця для втрат.

І злість брала, що ти цього не бачиш

Не бачиш ні ірисів, ні комах

Ані дрімучих тіней, що зникали

У безвість ночі, вранішній туман,

Що обпікати пальці сірниками

Цінніший досвід за усі моря

Які для тебе залишились фоном.

І я намацував твою, в повітрі, руку,

Фантомним спогадом, щоб стримати ходу

Та в інший бік звернути, геть від моря,

Але тебе зі мною не було.

23.02.2024

Синьострунчастий вітер у гіллі льодяних дерев.

Он там, птахи вдають ноти чіпляючись за мелодію.

Крижаний краєвид. Осипається іній під лопотом крил.

І зима студить небо та шарпає щоки склодуву.

Десь за хмарами гудить літак.

Санчата на снігу залишають тонке полоззя.

Змалюй ще тонкими мазками її ходу,

Якою поволі від тебе вона віддаляється.

14.01.2024

У твоїй голові намело стільки снігу вчорашнього дня,

І проміння біжить по останній октаві до обрію,

Що у тиші вечірній твою розпізнаю я

Незворотність появи і невідворотність болю.

Ми зустрінемось знову, як ті, що втомились іти,

Що німим запитанням вганяють у серце погляди

Хоч не зовсім холодні й не зовсім гарячі вони

Та прошиють голками з червоною ниткою спогадів.

А тоді,

Я шепотітиму змови на свою любов,

Зливатиму віск аби позбутись страхів, що пустили корені

У моєму серці.

Та прошу тебе жодного слова мені не промов,

Відвернися, подавши води і сильні знеболюючі.

Я встав цього ранку і довго шукав тебе,

Озивався вчуваючи в тиші відлуння голосу.

Та тебе не було. На щастя тебе не було.

Лиш тремтіла у склянці вода поблизу знеболюючих.

12.01.2024

В кімнаті її легко можна було перечепитися

Поглядом за пейзаж, який повертав до весни.

Сонячні промені

Заливали спальню, як, мабуть, заливаються ними

Каюти кораблів на картинах мареністів.

Саме тут, розкриваєш кімнату перших сторінок роману Пруста,

А закриваєш щоденник Флобера зітхаючи його жалем,

Що ніколи не живеш з тими кого любиш.

Ми жили на краю світу в хащах яв, а з нами живі предмети:

Повітря повнилося нотами партитур, кімнатою ходили класики,

Пили каву не відмовляючись від віскі, що стало моїм трофеєм,

І я розмовляв з різноманітними філософами

На кухні відриваючись від гарячих, спашілих ліпот твого тіла.

Ми володіли усім і напоювали одне одного

Десертним вином любові та втіхи,

Переливаючись у клепсидрі радості.

Все чого у нас не було — це часу, —

Часу, що лежав тінню і гучно клацав кісточками пальців,

Бив по клавішах піаніно у наших головах

Намагаючись пустити тріщину небом

В якому щодень ніжилися наші сонливі погляди.

І невдовзі ця тріщина появилася у них

Прогнавши натхненну юність.

Тепер, риючись в старій горішній скрині

Мені трапився записник. Я вичитую:

«Людина — це краєвид з вікна кімнати».

І я геть не розумію, що хотів сказати доки

Не відправляюся подумки до нашого вікна.

Тепер, куди не поглянеш в цій кімнаті все не те

Чим було раніше.

Я дивлюсь на картину і бачу зимовий ранок твого пробудження,

Бокали наче армія моїх слів, що готові до нападу,

І навіть тиша має колір лакованої кришки фортепіано.

Предмети всотала тебе, а ти їх, що й скляний столик

Поблизу розкладного ліжка скрипить дерев’яною рейкою

І шумить телевізійним шоу віддзеркалюючи вечерю.

Один за одним кімнату покинули класики, ноти лежали тягарем

За який ми постійно перечіплялися, а філософи

Закутавшись у простирадла сиділи біля дерев на вулиці і читали книги.

Але тепер, — тепер, — це вже не ти. Хтось дописав тобі свої слова,

Домалював свій пейзаж, і нашою кімнатою

Ходить привиддя минулого, що зиркає у вікно на краєвид,

Який незмінно присутній і завжди залишається осторонь кімнати.

03.01.2024

А він хоче слави в твоїх очах

Розсупонити ночі печальної ризи,

Поглянь на обличчя в кривавих сльозах

У битвах за тебе порите близнами.

Він хоче любові, без правди, вона ж

Зведе в поєдинок дві душі і волі,

На суд, де в примхливостях доля — суддя,

І зникне за чорними хмарами в полі.

Хай вірить суперник у правду свою,

Що звершиться небом, що він переможе,

Та зброя його чи здобуде княжну,

У того хто більше, як правда, заможний?;

І все-таки сонце зануриться в кров,

І явиться небом очищене знову,

Можливо на полі залишиться той,

Хто вірив у силу, не в правду любові.

04.01.2024

Він йшов у ліс по дрова і вертався

Зі скіпками під нігтями й тягнув

Прив’язані до ровера шнурками

Порізані гілки і по дорозі

Встромляв зустрічним, словом, шпичаки,

Мов бив наввипередки, щоб його заняття

Ніхто не зміг принизити, мовляв

Котел стоїть, але мурує печі.

У ньому був цей дух незламний, впертий

Якому підкоряється усе,

І навіть сонце, крижаного грудня

Заходилось гугнявити вогнем,

У нього вдома, тими язиками,

Якими він сусідам відмовляв

У чуйності, мов жив давно без слова.

Та бачив я його страшне лице,

Як над порогом захиталась тричі

Труна його злощасної дочки

І він тоді сховавсь у темнім лісі

Своїх долонь спрацьованих і серцем

В якім вогонь поволі погасав

Здається вмить схопився і погаснув.

Він все ще ходить за гілками в ліс

Усе ще кидає осколки слів колючих

Усім кого зустріне, а в собі

Здається вирубав усі живі дерева.

06.02.2024

У твоїх родимках я розпізнав сузір’я Каліпсо,

Якого бракує на зоряній карті неба. Звичайно,

Я більше любив ту оманливу щирість, як дійсність

Від якої твій острів відгородився туманом.

І тепер я блукаю садами його квітучості,

Між осокори пробираюсь до берега у вінку з фіалок,

Що дивно — шум моря жалінням в мені уже не відгукується,

Аби покинути острів, й тікати по хвилях чимдалі.

Чимдалі — додому?! — там острів такий як і тут,

Можливо, — до звершень черпаючи веслами море?!

Я чую їх хлюпіт, — біреми в тумані пливуть,

Та я не гукаю, й не хочу від них допомоги.

І вона вже, здається, за звичкою любить мене,

І більшають тіні у гроті від смолоскипів,

І долоні мої, як байдужість моя до бірем

Торкаються стегон здіймаючи втоплені схлипи.

І може я схоплюся в ніч від травневих плеяд

Відізветься в мені їхній заклик і скине байдужість,

Та поки я — тут, — споглядаю занедбаний сад,

Що від мене набрався печалі і занедужав.

07.02.2024

Згодом усе проходить.

Ніч стає чорним опалом твого погляду,

Деревеніє небо

Осипаючись трухлявим пилом невідворотного

І якби не трагедія,

Якби не трагедія –

Ти б не шукала легких шляхів

І якби не комедія,

Якби не комедія –

Ти б зодяглася в обурену Лісістрату

Задовго до початку нового тисячоліття.

А так, —

Ще один вірш,

Що лоскоче твою гординю

А так, —

Ще одна ніч виблискує чорним опалом.

21.01.2024

Зрештою, це всього лишень дитинний страх,

Жах перед кружінням люстри,

Заціпеніння.

Оплески, що не стихають, немов би у твоїх руках

Спинити хаос кришталевої світлотіні.

І вона врешті сповільнюється.

Сонце скрипить дверима відкритого стриху

Схожого на черево корабля,

А на картоні

Старого фотоальбому, на якому малюю тебе

Грифелем

Ці тіні з’являються знову і корабель мій тоне,

Потопає в закрут-світах

Часовиння. І потому,

Вибираючись звідти світ здається уже не тим,

Що був,

Він гойдається в люстрах, розтріскується, втрачає форму,

Що і я вже тебе і свій страх мимоволі забув

І дивлюся на нього примружено, і з іронією.

А тоді, виявляється – голос, що поряд – не твій,

І місто в руках Перуна і голодного Велеса,

І слова не мої, навіть погляд в мені чужий,

Упійманий хіттю вдивляється в ромб Міхаеліса.

А люстра гойдається, іскри її кришталю

Розливаються в море вогню і зриваючись долу,

Вона

Залишає гігантську вирву, криваву війну

Розпанахавши юність у жовтогарячому полі.

І над нею птахи, і над нею обвуглений обрій

Безвість слів, що лягають на серце в останній момент,

І привиддям вгорі колихаються зціпленим болем,

Давні люстри страхів, що не в силах спинити поет.

02.02.2024

Чорний холод дме із лісу

Шепіт снів гойда на кронах,

Кличе він до свого лона,

Криком сов і темним тріском.

Там твоя висить колиска,

Тіні їй ладнають змови.

Слухай, як душа кленова

Заклинає скрипом темінь:

«Забирай колиску з клену,

Заки звір не йде на лови».

31.01.2024

...до слова, я пам’ятаю те чорне поле на тобі,

Пам’ятаю

Блакитні, жовті, червоні та сині квіти,

Що росли на ньому,

І тепер, вони поволі проростають в мені дійсністю минулого.

Окрім того,

Згадуючи те плаття в якому ти шаленіла

Вигойдучи стегнами танець літнього ранку

Я почувався загубленим і обезсиленим,

Аби придумати метафору.

Сонячне сплетіння наливалось малиновим соком,

Як твоя талія дразнила палахкотінням нічної мулети.

І тоді я помирав у тобі і проростав квітами

Які ти так любила носити на тому чорному ніжному полі

В якому зможе загубитися і найвеличніший поет

Роздивляючись, як сходить Сонце.

21.01.2024

У тім Мінливім саду з якого згодом виростуть багатоповерхівки,

Ми сиділи в альтанці навпроти одне одного

І говорили про твою непевність, і про те чому

Ти не можеш дозволити себе полюбити.

Якщо це були відмовки — то, браво! я визнаю —

Гра у щирість вдалася, талант я оцінюю високо,

Коли твої очі немов проривалися крізь пітьму

А вуста говорили: « якби ж ти зустрівся мені раніше,

Задовго до болю».

«До нього?»

«Так, до нього, до першого, розумієш, я, —

Я всього кілька кроків не дійшла до твоїх обіймів,

А він обезкрилив мене і я стала безнадійно земна,

А такою, повір, я й даром тобі не потрібна. Віриш?»

«Я тебе проведу».

«Ні, не потрібно, прошу, не заходься віршами.

Обійми мене, чуєш? Просто мене обійми.

Допоки я зможу цілунком безрадісним втішити,

Я ще трохи побуду у нашім з тобою саду».

13.01.2024

І він збагнув, закинувши свій погляд

В січневу ніч, що врешті-решт позбувся

Свого безсмертя викравши у нього

Себе самого. Весь блідий стояв

Хоч тілом був прикутий до кімнати,

Але блукав по Місяцю один

Приймаючи, як дар свою самотність.

А десь вона, так само, як і він

Тікаючи з вікна нічного міста

Неспішним кроком міряла моря

І відчувала невагомість серця

Де пустота оголених Карпат

Була їй домом, мабуть що ріднішим

Ніж ті, що бачила коли спадав туман.

Мабуть, вони б зустрілися тоді

Нехай на мить побачившись в затоці,

Нехай мовчання вигорілих яв

Злучило б їх у довгім поцілунку,

Як щось би сталося, як щось би відбулось:

Падіння гір, нашестя метеорів,

Щоб шлях плести їм далі довелось

В містах із безліччю заплутаних історій.

15.01.2024

Тут, обабіч дороги, я побачив щита схожого на сонце

З вибитим гербом та девізом, якого не розібрати –

Вже так достобіса багато рубців від меча на ньому.

Трохи далі, я роздивився, лежали розкидані лати:

На пшеничному полі — шолом із відкритим забралом,

Я знайшов його там, і пішов до могутнього дуба,

А під дубом була розбита ущент кіраса.

То тут, то там: щитки, солерети і латна спідниця,

А тоді я побачив його — чоловіка, що стояв серед поля

Увесь закривавлений, він, дуже пильно на щось дивився.

Я боявся його злякати, (це ж треба, така чудасія!)

І все ближче та ближче скрадався мов лис до зайця.

І коли вже стояв в кількох кроках у нього за спиною,

То побачив — навпроти мій образ йому віддзеркалювався.

13.01.2024

Безпритульній, тобі, безголосій, записаній тут

На потертих плафонах, в цинобрі, запеченій кров’ю.

Вам, до краю близькій, найтерпкішій з усіх цикут

І з усіх екзекуцій я більше листа не відправлю.

Тут вогонь, чи повіриш, смичками сполохує тінь,

І у місті твоя вертикаль — ліхтарі, ліхтарями!

Скільки слів, скільки ран, скільки мертвих, байдужих птахів,

Скільки книг і романів, що більше уже не літають.

Вам, тобі, безпритульній, записаній десь,

Без обличчя, облич, без жури і зажурою, болем.

В безіменній могилі, в хвилінні розкритих небес

Ані грудки, ні слова, ні цвіту його не дозволю.

Це найгірше, повір, це як морок, темниця темниць, –

Ця завіра в мені, ця обітниця випита словом,

Ти вливаєш цикуту із зернят холодних зіниць,

Що у кубку печальнім самотність мою гойдає.

11.01.2024

Знаєш,

Не було у мене ніколи до тебе жалю,

Хоч жаль за тобою і твоїм неповторним тілом,

Там ранки випалюють ночі в обіймах вогню,

І я біля тебе покірним лежу далматином.

І не тільки тому, що так легітно дихала ти

Сновидінням тремким, надимаючи перса рожеві,

Я дивився світанком, торкнувшись твоєї руки,

Закидаючи в море сонливе мрійливі мережі.

Я все думав про хвилі, про море, його глибину,

Про старі кораблі, що давно, як у нім потонули.

Ні. Не було у мене ніколи до тебе жалю,

Хоч жаль за тобою у цім попелястім намулі.

06.01.2024

Так, кілька клавіш,

Всього кілька клавіш в тобі,

Ті, що вивчив в тобі, кілька клавіш,

Не більше, що далі, —

Що далі не знають, —

Не знають куди їм, куди

Розійтись, а тому, —

А тому і безслідно зникають

В холодному морі.

Це море безкриле, без хвиль,

Без молу, що хвилі зрізає,

Без порту, безсиле.

Не здатне

Зіграти мелодію,

Оскільки в тобі

Зіниці змивають слова

За обрій на милі

І ставлять крапки.

Три крапки.

Три.

26.11.2021

Можливо зараз ти сидиш за своїм старим фортепіано

У платті з відвертим вирізом і граєш якусь мелодію,

Шукаєш слова, але не знаходиш жодного:

«Відчай», «фатум», «віра», які безнастанно

Промовляєш, хай подумки, в тобі попеліють. Що ж,

Потрібні були: вагітності, зради, розлучення,

Десяті дороги, безодні, вершини та пагорби,

Щоб віру змінити на фатум, а фатум звести до відчаю.

А тепер, сказати поету: спробуй мене полюбити. Гей!

Спробуй хоча б задурити, словами красивими,

Чи просто, поклич, ім’я моє тихо вимови,

Серед ночі тривог, серед холоду льодовитого.

І він промовляє. Ти чуєш цей голос повінчаний

Зі смутком своїм, що тебе повертає до юності.

Іноді бог благословляє людські непевності,

І навіть тоді, як любов неозначена вічністю.

06.12.2024

«Змагайся зі мною, — вона промовляє тобі, —

Щоб бути творцем рівнозначним чи стати співавтором

Доповнивши музику легкістю власних крил,

Як зграї птахів надихають своєю крилатістю».

Хай надріже смичок теплу рану солоних зап’ясть,

Мов накресливши такт замість крові наповнює звуком,

І звернувши в плечі розливається в нефах грудей,

І сльозою стікає по бляклих, тремтливих вилицях.

Коли ж ні, то дозволь їй на другий відправити план,

Загубити тебе розчинивши у сірій буденності,

І звучати немов механічний в тобі інструмент,

Послідовністю нот, що ритмічно біжать перфострічкою.

І так до кінця. Доки вулиць спустошених ніч

Стане бавити тінь у футлярі твоєї самотності,

Загортайся тоді ж у промовисту тишу того

Що в тобі найповніше луною життя відбивається.

І вітрами горить, і плескоче водою небес.

Я блукаю в тобі восьму ноту відчувши навиліт.

Відчуваю двигтіння пахкої, глевкої ріллі

І не знаю якою відбудусь майбутністю музики.

01.12.2024

Твої вікна списані текстами холоду

У жовтій кімнаті чия перспектива змальована,

У симетрії сну, де квадрати підлоги розчавлені

І лежать під ногами скидаючись на трапеції.

Фігура твоя видається мені більш реальною

В метафізиці світла і тіней завмерлого простору,

Де немає повітря, і більше немає потреби, щоб

Крізь дотик бажання постійно тебе привласнювати.

Забирати з собою твою непостійність та випуклість

Теплокровної форми, об’ємного голосу, погляду

Та враз упіймавши тебе у підрамник живопису

Говорити з тобою без жодного слова для вироку.

Говорити про те, що відвертість стинає кордонами,

Що у дзеркалі ти впізнаєш у собі ілюзорності

І тільки любов доторкнувшись позаду жіночою

Рукою вражає тебе невловимою вічністю.

Бажанням забутись в обіймах її віддзеркалення

У космічній безодні, у квантах енергії подиху,

І в тобі, мов в пісочнім годиннику перетікаючи

Відбутись і зникнути в сонячних витоках погляду.

01.01.2024

Мало обраних, кажуть вони,

Але все частіше погоджуються з більшістю.

Погляди бігають вулицями, перемикають канали

Звертаючи у закапелки самотності,

А небо, — небо стискається до екрану,

До рекламних біг-бордів, яких не помічаєш, —

Так швидко вони стали частиною ландшафту,

Який навпроти дивану твоїх міркувань видається заставкою порожнечі.

Слова стали фальшивими, нереальними, вигадкою манірностей

Пошкоджених душ, що дихають рожевим неоном

Вигинаючи на грудях мерехтливу ЛЮБОВ,

Мов вивіску над ігровим автоматом.

«Випадковості поетичні», кажуть вони, тримаючись за дерево

Та поливаючи клумбу. Безсоромно люрять посилаючись на Джойса,

Та відправляються у власні мандри, що приведуть сюди ж,

Але трохи далі, через дорогу, навпроти.

Небо буде високої роздільної здатності

І вулиця розмальована палкими кольорами

Вимощена з телефонних пікселів;

І вибігаючи з під’їзду у спортивних легінсах —

Вона посміхнеться тобі,

І кожен її рух спікатиме стоп-кадр полум’яного обіднього сонця,

І повітря лущитиметься, покриватиметься кракелюрами

Вирізняючи її об’ємну модель,

Що наставить тобі фруктову м’якоть вуст налиту чуттєвою наснагою,

А в очах палатиме Ітака, до якої ти вже ніколи не повернешся.

30.12.2024

Слова повинні бути промовлені.

Хіба ти не чуєш, як відчайдушно

Намагаюсь придумати для тебе пісню;

Як перебираю просіяні слова, що ходили з уст в уста

Випиваючи з перевернутого келиха неба причастя терпких історій.

Хіба ти не чуєш шепіт отих сторінок, що витають над нами!?

Вони тільки й чекають,

Аби поселитися в бібліотеці твоїх грудей,

Щоб хтось пострушував їхній попіл у ніч

Читаючи сни одкровень, змотуючи тумани нітратних плівок,

Розкопуючи книги, мов складаючи колони

З уламків канелюр патетичного храму вічності.

Хрестик на твоїх персах колихається

Повторюючи порух коштовної люстри серця

В нефах грудей, що переливається нотами

Після гобою бажання.

Коли воно роздивилося сонце і розправило пелюстки,

Поночі, я вливатиму промені поетичної згадки йому

Зриваючи шовковий цілунок, як свою плату.

Коли опускається паволока ніжності

І тебе пробирає щемливий спогад,

Ти зодягаєшся в оксамит.

Слова розшивають бісером підібгане плаття:

«Любов»,

«Переливи»,

«Ще»,

Розкажи мені ще про сплави до мого серця.

Звідки, скрадаючись вузькою смужкою погляду,

Дізнався, що саме вибито на ньому його зрадниками?

Хто цей чоловік, що дивиться на себе,

Весь у піні з надією на послух твоєї юності?!

Він тягне перелицьовану стару пісню і лоскоче

Легковажним «а що коли», наче пір'ям солодке півмариво,

А тоді розвіює його і топить погляд в гладі мутного озера.

Дивиться мов на стару літографію запевняючи себе,

Що він бачив отой краєвид, і оті постаті на березі

Знайомі йому. Власне це він і є. Там його дитина грається в сніжки,

Дружина тулиться до плеча, а з його волі кружляє пухнастий сніг.

І саме тоді, він не хоче відводити погляд у вікно ванної.

30.12.2023

В тобі є щось, що багатьох лякає,

Складне всередині, мов довгий монолог,

Написаний весь п’ятистопним ямбом,

В якому мудрагельствує герой,

Все про своє, далеке, запланетне

І прагне далі. Далі! Уявіть!?

Зануритись в міжгалактичний Всесвіт

І вимагати в інших – розуміння

Того у чому певності і сам

Немає. Господи, одне лиш белькотіння

Про світ піднесений і світ низький, про те,

Що він зітхає вічністю, а решта

Воліє лиш розбещених розваг,

До слова, забуваючи, що врешті

Йому було дароване життя

Простою смертною,

Що він так само смертний!

Он знов почав про витоки матерій,

Що сонце всім, і очевидно те,

Вбираючи його проміння більше

Він став прокляттям тим, кому не

Треба, відповідати за його пориви.

Уявляєте? Чи ж він не божевільний?

Він каже: що повторює сюжет,

І я, і всі: партер, балкон, гальорка –

Одне і теж плетуть, одне і теж,

Що він помре побитий язиками

І тими ж язиками – піднесеться,

І вже тоді, колись, його словами

Знеславлять іншого. Що він...

Яка ж нудота...

07.01.2024

Зима у листопаді. Перший сніг

У світлі ліхтарів згасав мов іскри

Зникаючи за сяйвом, що лилось

На вулицю нічного запустіння,

І наші тіні падали на бік

Вливаючись у чорно-синій морок

І падав сніг, і жовті ліхтарі

Здається, що над нами похилились

Мов розглядали: хто вони такі,

І сипали морозні іскри снігу

На дві фігури, що у ніч сплелись

У поцілунку; й наче не схотіли

Підтримати цей крижаний вогонь,

Бо роздивившись мовчки розвернулись, -

Відсторонились від обіймів двох

І через мить погорблені, поснули.

31.12.2023

І час не час, і мед – полин,

Залиш, кажу тобі ці спроби,

Хай правда серцем верховодить,

А темні пристрасті покинь.

Пролий любов на марлю дня

І ніч залишить сірий попіл,

Назавжди спалених утопій,

З яких складається брехня.

І вже коли над ранок ніч,

Складе намисто слів прозорих,

Коли не знітившись повториш

Без зайвих яв і протиріч

Відчуй в собі блакитну вись,

Весни очей чутливу повінь,

Коли безмовно заговорить,

Любов її. Тоді – озвись.

28.12.2023

Цей лоскіт плоті розганяє хіть

Займаючи рум’янець на ланітах

Спашілий пломінь розтинає кліть

Грудей і стоном править млосне літо.

Із жару в жар і плескіт хвиль палких,

Пінким захланням омиває берег

І побережжя в дотиках п’янких,

Стискає в ніч всі рівні атмосфери.

Порив очей у погляді зійтись

Долонь в долонях почувати злуку,

І кожен поштовх підніма’ у вись

Тоді скидає у безмовну пустку,

І прошиває ніч тебе наскрізь,

І відпускає в сон забравши руку.

28.12.2023

Усе давно позаду. Крок вперед

Ідеш назустріч погляду в минуле

Вдивляючись в давно прожиту синь,

Що стала тьмяною у пам’яті тепер.

Гойдає листя день і сонце пригорнули

Біляві хмари спогадів зі скринь

Де час пливе за веслами галер

Десь там і ми згубились і забулись.

У витоках заквітчених долин

Ідемо мов художник на пленер

А все в імлу довкола зодягнулось

Ані дерев, ні дому, ні вершин.

Змалюй не тільки те, що з серця стер,

Але й спокуту втрачених хвилин.

27.12.2023

В тобі я бачу гомінкий вертеп,

Пістряву веремію перед святом,

В тобі не мало витрат і потреб

Але в любові щастя не багато.

Хоч мова в тебе ніжна та пуста,

Хоч заздрю прямоті твоїй прицільній,

Від слів твоїх далекий та вуста,

На слух дешеві та на вид безцінні.

Це дивовижне творення сполук

Вертливих форм і непристойних жартів,

Чіпке мовчання домислів і мук,

Мінливий погляд, що краси не вартий.

Тому домовимось, тобі слова для вух,

Мені ж краса твоїх «примхливих мух».

26.12.2023

Це тільки страх накреслює межу

Яку здолати дозволяє хист

Якщо любові пломінь не пожух

І смуток не зійшов у падолист.

Торкнись рукою юності колін

І поведи угору вище них,

Долоню кине юнка у заслін

Щоб жар її збентежити не встиг.

Та тільки дух довірою зросте

І більше світла вкроїть світлотінь

То ближчим стане сонце золоте

Осяявши приховану глибінь.

Але буває й інша глибина,

В якій лиш тінь й не здолана межа.

26.12.2023

Ти наче сяйво сонця на сторінці

Що тінь узору кидає мені

На книгу істин, що противна жінці

Та проганяє геть самотні дні.

Якщо відсторонитися від тебе

І жити мовчки далі від страстей,

То послух мій, тобі покірний гребінь

Розчеше блуд волосся та речей.

Чи ж поцілунком я применшу бурю?

Погодившись скріплю кивком союз,

І творячи одну архітектуру

Подалі стану від твоїх спокус.

Можливо світ нічого з цим не вдіє –

Тіка’ в безмовність та все більше діє.

25.12.2023

Вся каверза у тім, що дух — дворушник

Перед собою бачить те, що є

І вибравши до серця вкрай насушну

Любов, свій розум іншій віддає.

Або навспак зробивши хід кмітливий

Він пішака вбирає у ферзя,

Тоді ж шукає втрачену можливість

Де щастям омивається сльоза.

Він мучиться у сумнівах дошкульних

Не знаючи, як краще до пуття,

Чи ввергнути себе навік у чуйність

Чи вибрати роздвоєне життя.

І тільки вік сповільнює порив,

А смерть довершить те, що сотворив.

25.12.2023

Чи ж я не раб розгойданих жадань,

Чи ж я не риба, що поймають сіті

Твого мережива і темних поривань,

Що наче ніч владарствують на світі.

Якщо покора схрещених зап’ясть,

Принадна юнь шовкових перс та стегон,

Від щастя перетягнуть до нещасть,

Земля не стане вищою за небо.

Таких вершин не здужає поет

Шукаючи красу в любовнім слові.

Хай тістечком смакується сонет,

А талія смакується в любові.

Цінуєш дотик, лиш тому, що мить

Минає в радості і в час коли болить.

24.12.2023

Жертовник сну в її глевких очах,

Займає дух паломника сліпого,

А в них безодня, а над нею птах,

Холодні води, що на дні морському.

Ти вільний зір приковуєш до вуст

Тримаючи усесвіт на бретельках,

І як слона поймає дикий муст

Заходишся від безуму та спеки.

Для пристрасті в тобі розкішний храм

Що губ вбира’ вологі поцілунки,

І волю надаєш палким рукам,

Вихлюпуючи від конання звуки.

І стільки б жертв принести не зумів,

Цінніш’ за все – багаття вічних слів.

23.12.2023

У твоїх очах мій день загублений,

І в головах тужливо снам,

В глухому сяйві, в ніч пригублена,

Безкровна, мертва тишина.

Веслують з вироком безсонниці,

Стрілчасті випади галер,

Бездумно п’єш печаль з віконниці,

І зорі втоплені з озер.

Блукаєш холодно кімнатами,

Відтінком бляклої стіни,

Годинник розчепи на атоми,

Ще більш гучніше впреться йти.

Не щезнути… Ніяк не відвернутися…

Ніяк! Ніяк, очей не відвести,

Від стелі, щойно, на якій проснулися,

Байдужі очі, що відкрила… ти.

05.06.2019

Хто ти, коли не відтінок чужої самотності,

Звідки твій голос, коли не з собору грудей

Хіба твій цілунок зітреться з картини вічності

Шовковистим платком?

Скажи мені,

Твій погляд хіба не пастель у поливі світанку?

Хіба не тремтить в переливах його, душа?

Ти вдихаєш любов і видихаєш тремку поезію

Змагаючись із деревами.

І кроки твої

Хіба не відлуння прадавнього метронома,

А сміх мов завіса, блакитного неба, яке

Щоночі спадає у темінь позбавившись сонця

Відкривши твою справжність.

3.12.2023

Це ода пелюсткам, це ода твоїм вустам,

Розгорнутим лініям серця твого у складках

Чутливої мови, любові, твого письма,

Що в дужках приховує спраглість любовної арки.

Це контур терпкої душі, чуйний всесвіт твоїх ознак,

Ніжнотканна матерія юності, пристрасті й зваби,

Що пробує зорі і промені сонця на смак,

І спалює голос, як полум’я пух кульбаби,

Або навпаки розгорається буйним вогнем

І підноситься дух у крислатій пожежі любові,

Яку не згасити протяжним осіннім дощем,

Що в серці яріє займистим натхненням у слові.

Це ода вустам, що повторюють обрис птахів,

Що здіймаються ввись піднімаючи крила утіхи,

І торкають вони поцілунком між двох світів,

Де прозора блакить мерехтить у схвильованих ріках.

17.12.2023

Потрібно й надалі вивчати свої серця,

Спостерігати за жестами рук, що пояснюють про кордони

До яких тобі можна, на які посягнути зась.

Бодай доторкнутись вустами чи тяглістю мови.

Для початку навчитись змальовувати краєвид

Вивчати траєкторії птахів, блякле сонце в холодну пору,

І навіть тоді, коли захочеться говорити про світ –

Описувати невидимий контур його свободи.

Навчитись ходити в тяжких обладунках зими,

Говорити із самим собою знемагаючи від безсоння,

Добирати слова перечитуючи старі словники

Дізнатись про страх, про віру в твоїх долонях.

Тоді відпускати їх крила в стрімкий політ

В театральній залі. Подавати нужденним в слові

Спочатку потрібно підняти опалий цвіт,

Споглядати красу всюдисущого царства любові.

І навіть тоді не шукати примхливу мораль,

А вести діалог, як веде його чуйний художник,

Змалювати картину і поселити у ній не жаль,

А радість з якою вуста промовляють: «О, боже!».

09.12.2023

Завиває зима папільотки своїх вітрів

Затирає сліди і заковує сизим льодом

Поети буває дописують власний вірш,

Що хапає за хвіст

І з’їдає себе до рогів.

А тоді вирушають в дорогу по білих слідах,

Ледь помітних немов би закінчилась чорна стрічка

І колодки друкують шрифтом, що на небесах,

Лежить,

І каретка торочить про снігом засипану вічність.

Телеграми її мовчать.

Кілобайти вагань, електронні курсори втоми,

Скаженіють вітри, лиш появиться слід – сичать

І стирають її не відправлене повідомлення.

Невже доведеться писати мені за двох,

Ходити засніженим, білим, мов аркуш світом,

Де тільки незримо присутній примхливий бог,

На звалищі снів, і затоптаних білих літер.

29.11.2023

І вони постійно підкреслюють твоє ім’я,

Вимовляють у натовпі тихо щоб ти прислухався,

І розпізнав їхній голос серед тисячі голосів,

Як діти знаходять янголів за теплим шурхотом.

Тротуарами сонця, дощів, повз вікна тісних домів

За усмішкою з якою неквапно проходять далі,

А потім зникають за рогом крутих вітрів

У стоптаних кедах, кросах, туфлях і вицвілих сандалях.

Вони за тобою пильнують. Це, власне, вони

Вдивляються в тебе присівши на лаві в парку,

Це тому відчуваєш гачки на своєму плечі

Мов навмисно хтось поглядом ловить тебе на приманку.

Це вони їздять у громадському транспорті, непомітні для всіх,

Велосипедними доріжками прямують стираючи зорі,

Вони помічають барви з яких виростають пісні,

І романи в які забирають тебе по дорозі.

Вони змушують тебе зупинитися, глянути на клуби хмар,

Завмерти від страху мінливого до безконечності,

Прислухайся, — кажуть вони, — не лякайся, що буде там,

Почуте записують літери, та їм не сягнути небаченого.

Зрештою, вони змушують тебе сумніватися,

Вистригаючи листя газет, і складаючи дивні образи

Упереміш з усім, що було, разом з тим, що сьогодні мине

Розгориться вогонь і займеться майбутніми грозами.

Вбирають тебе у химерну одежу зі слів,

І накреслюють долі відомими їм маршрутами,

Аби ти розпізнав їхній голос серед тисячі голосів,

Як діти знаходять янголів за теплим шурхотом.

27.11.2023

Лунниця, що колихається на грудях твоїх

Так пасує до глуму роздівиченого погляду,

Як вітер ковилі, коли буйно розчісує своїм гребенем

Прямуючи до гір.

Коли місяць яскраво відсвічує сонце

Покладаючи на личко тінь солом’яного павука

І хтонічні хвилі твого волосся черпають

З колодязя ночі відлуння твого привороту,

І омивають моє серце примхливою піснею любощів.

В такі ночі кажани розкреслюють безсоння

І поскрипи шафи схожі на змови відьом,

Голос вбирається у мантію роздумів і постає одкровенням театру,

На сцені небес, де перламутрові клуби хмар

Спускаються до землі

І снують таке достовірне марево твого щастя.

А ти прокидаєшся, як прокидається місто,

Поволі розтягуючись сонним порухом голосу,

Серед мертвих тіней прийдешнього царства досвітніх вогнів,

І припадаючи до вуст твого сновидіння,

Відчуваю, як вливається мерехтіння святкової мішури

Знаменням великого свята, вимальовуючи геральдику відданого покровителя

У твоїм пишнім наметі невідомого завтра.

24.11.2022

Хіба потрібна квіткова крамниця тобі,

Щоб упевнитись в красі троянд?

Кажу тобі,

Я стою за твоєю спиною, заки ти доглядаєш свій сад,

Заки ти перебігаєш з картини смутку

В розпростерті картини життя

Я знаходжу тебе в сухозлотім осонні

По затертих, зів’ялих слідах.

А тоді я змальовую вітер, зливи, обрії твоїх сновидінь,

Якби ж ти знала

Скільки тут перетятої мови про тебе,

І яка безголоса синь,

Що на лініях долі виростають притоки

Під пагорбом призабутих сумлінь.

Що знаходиш загублений шепіт у травах,

Мов зліпки твоїх прощань,

І між гілля дерев – видається не місяць,

А циферблат нескінченних чекань.

А тоді,

Перехоплює подих від голосу і охри твоїх плечей,

Ти сидиш незворушно впівоберта і безліч твоїх речей,

Немов би гербарій пам’яті, пелюстки старих епох,

Тільки зараз вони, це музей старожитностей,

Що придумав ще юний бог.

Безліч мови, утіхи, осіннього сонця в тобі,

Облямоване небо цитат,

О, як необачно було розпочати з крамниці,

І про певну красу троянд.

30.10.2023

Завтра випаде сніг,

Можливо пудрою,

Що лежатиме на землі та деревах,

Як учора за прилавком на духм’яній випічці

Між моїм поглядом і твоєю усмішкою.

І завтра, як і вчора

Пахнутиме хлібом,

Який клюватимуть крихітні сонячні лебеді

В твоїх очах,

В середині мінливого листопаду.

18.11.2023

Він перстом указав на стоїчний могутній замок,

І дружині своїй наказав відбувати на штурм,

І гармати розбили красу, що хотілося мати,

І коли забігали в князівські чужі палати,

Прекрасну княгиню схопили за довгу косу.

І коли він дивився ув очі її благальні,

На губи тремтливі, на бляклість лякливих рук

Йому захотілось покірне кохання мати,

І скинувши долі від битви порубані лати,

На ложе, усупереч волі її потягнув.

Та тільки торкнувся, як вдарила, вірна, кинджалом,

Прямісінько в серце, в його сполотнілу грудь,

І вжалила словом: усе, що хотілося мати,

Тобі довелося не від-, а за-воювати,

Шукаючи славу, що множить руїни та лють.

І ось результат: умираєш від власної хіті

В порожніх обіймах, що тягнуть тебе униз,

За кожне твоє необдумане право мати

Історія в’яже страшніші шляхи розплати,

І кидає злодій в княгиню смертельний спис.

18.11.2023

Щось трапиться на перехресті осінніх вулиць пізнього вечора,

Коли листя опадатиме від схлипів дощу

І хтось роздивиться на тротуарі відблиски червоного сяйва.

Жінка розкриє парасольку над розмитими барвами,

І під ногами переливатиметься картина сну.

Саме тоді, щось трапиться на осінньому перехресті,

Коли відбудеться одкровення притлумлених барв,

І заколючений циферблат вибухне бризками з-під коліс

Краплинами миттєвостей.

Тоді, як вона озирнеться і побачить чорну пляму твоєї самотності,

Сірі пагорби домів, жовтаві лоскути штучного світла.

Тоді, коли вечір осені одягне тепловізори на ваші серця

І жар від їхнього полум’я перекинеться з темної жаровні

У химерний калейдоскоп мерехтіння червоних лампадок.

Саме тоді, щось трапиться на перехресті зеленого місяця.

16.11.2023

Це велика симфонія звуків та кольорів,

Тихе відлуння присмерку, що скрадається в лоно ночі,

Вітер їх струшує в кишені набиті дрібними монетами,

Що в долонях твоїх переплавиться на різдвяні дзвоники.

Коли можеш почути то дослухайся та почуй,

Як запала на вулиці клавіша мого мовчання.

Місто у мерехтінні гірлянд проганяє холод від дверей тепла

І я тягнуся до нього, як комаха на ліхтарне світло.

Як завжди і повсякчас тягнуться руки до інших рук,

Як голодом прокляті люди, що засинають під стінами з мотлоху

Втрачають своє обличчя і загортаються у дрантя шукань,

Що, мабуть, для них завершились болючим надломом.

Я міг би покинути це місто, і знову прокидатися

Між штучним світлом і сірим вікном світанку,

Залишаючи погляд чиїхось надії на відстані телефонних дзвінків,

Слухаючи подзвін у кишенях безпритульних на автостанціях.

І, якоюсь зимою,

Коли сліди мої зникнуть із клавішею останньої октави,

На дорозі чужих спогадів, під товщею білого снігу,

Ти віднайдеш сіру монетку, яку підкидали мої задубілі пальці

У пошуках нового пристанища і забереш із собою,

На пам’ять.

17.11.2023

Він так завзято говорив неправду,

Що й сам повірив сказаним словам,

І кинувшись в розпусту з головою,

Та будучи обманутий собою

Він опинився з нею сам на сам.

Але і в дзеркалі розвінчаних ілюзій,

Не скинув маски визнавши обман,

Пожбурив в скло іронію, мов камінь

І в тріщинах його, в дзеркальних шрамах,

Втішався стоголовістю тиран.

18.11.2023

Спочатку потрібно відтворити рядок з якого усе розпочнеться

Відтворити жінку, що дмухає на тендітну кульбабу

Простору кімнату, і дбайливо розстелену постіль

І небо, яке б пасувало до мізансцени саду.

Описати косе проміння на її плечах, стегні,

На крильцях метелика скутого в темному лоні,

Олійними фарбами дописати усе, що подобається мені –

Зворушену мить, що застигла в її долонях.

Крім того, погляд, що видовжує тишу її очей,

У скінченному просторі полотна, що бере у свою облогу,

І якби вона ожила і вийшла у світ речей,

Вона б говорила чуттєвим заготовленим монологом.

Вона б ступила, перекинувши старий мольберт,

З кімнати в кімнату із шумовними осінніми опадами,

І зрештою стала б такою, як Розенкранц і Гільденстерн

У п’єсі написаній сером Томом Стоппардом.

Вона б говорила допоки їй стало рядків,

Як поет, що збирає слова в чуттєвості мудрагеля

І закінчивши, продовжила жити усьому вперекір,

Лиш тільки на мить розтуливши обійми ідеям.

27.10.2023

За вікном жовтня опадає жовто-зелене листя горіха,

Опадає густо на скуту паморозками траву,

Немов би між гіллям тріпоче привиддя птахів

Звільнивши від сну спомутніле небо.

Ще зовсім безсиле ранкове проміння у тиші безвітря,

Промальовує прожилки листя закляклого винограду

Воно зазиває вийти з кімнати у вологий пейзаж

Де куряться тіні самотнім відлунням саду.

А листя продовжує опадати. Лунко зриваючись долу,

Від крапель туману у стиглому світлочассі.

Я хотів би спитати у тебе про те, що не знає природа,

Та питання нажаль зриваються з вуст невчасно.

25.10.2023

Коли писатимеш стиглі вірші

Про темні прихистки конкубіни,

Все, те, шо ховають глибокі ніші

Почують вуха, що слухають стіни.

Вони розкажуть про тебе іншим,

Змалюють почуте в розпусних картинах,

«Щоночі він шкрябає, — скажуть, — вірші,

У темних прихистках конкубіни».

І серце у нього стає темнішим,

Тамує спрагу жагучих тіней,

Вона його просить любити глибше,

Відкрившись долі йому на колінах.

«Безумці, нещасні, — заквилять грішники, —

Вони оскверняють і наші стіни,

І все лиш тому, що дописує вірша,

Що геть не потрібен його конкубіні!»

Всього лиш красиві слова, не більше,

Про ночі, про млосні цілунки уклінні,

І серце у нього стає темнішим,

І прихистки ночі усі в руїнах.

08.10.2023

Ці слова наче квіти напоєні небом травня,

І тобою вагітна повня, і кожен світанок.

Коли вже любити, то любити для протиставлення,

Зневірі, ненависті, вдаваності та обману.

Якщо говорити – то краще на авансцені

Читати поезію, так, щоб втискалася в бильця

Крісел

Публіка.

І нехай видається це все даремним,

Та слова – протиставлення іншим словам та дурням.

І нехай говоритимуть клавіші замість нас,

Партитурами снів, а чи тиша німими рядками

Розгориться вогнем і торкнеться любові час,

Можливо, подумки прочитаними словами.

І білою заздрістю іноді сходить печаль,

Що не ти написав ті сонети, сонати, Гамлета;

І серце – на сцені розладнаний чорний рояль

Якому немає найкращого протиставлення.

12.10.2023

Мій обшир роздумів без тебе спорожнів.

Осіннє місто слів до горизонту.

Самотність – це залишитись без снів,

Без променів далекому Плутону

І кутатись у темряву дощів,

Перебирати зір холодний полиск,

В пошитому з рукописів плащі

Іти в нікуди в чорно-синє поле,

Перед світанням, за межу рядків.

24.10.2023

Небо останніх днів буде кольору твоїх очей,

Я дивлюся у них, переплавивши власний голос,

На темний камінь, і кинувши в пливкий портал

Де немає завтра, і немає для тебе сьогодні

Птахів. Безпричинно, можливо, хвилинне хвиління слів

Перебитих ключиць, сновидіння дзеркал і часу,

В якому безформно блукає прозорий спів,

В амальгамі, що схоплює подих твого причастя

До завтра. До сонця. Де хвилі твого язика

Омивають послання на гальку і теплий берег

Мов спомин про сотні промовлених голосів

Закутих в мовчання чи стертих на тихий шерех.

Прокинься. Світанки гортають ковдри майбутніх книг.

Ледь описані форми жінок у теплому пледі,

Лиш натяк на те, що життя не рахує годин,

Що немає яскравого п'ятого акту трагедії.

І тільки скінченність, що схоплює певну мить

Заворожує світ, обрамляючи суть екраном,

Листопад домальовує колір твоїх очей

За вікном. І злива ранить.

08.11.2023

Він прийшов принести не мир, а встромити до рук меча.

Слів буває, що тьма, і за ними стоять пороки.

Він знаходить для тебе потрібні тобі ж слова,

В лабіринтах неправди, війни і земних окопів.

Ти ж цього не хотів. Світ здавався для тебе простим

У потоках чуттєвості мови і звичних звершень,

Тільки світ цей вручає у руки мечі молодим,

Забираючи слово, з яким зупинилося серце.

Десь он там у повітрі розірваний простір спада

Як прозорі завіси, ховаючи інший вимір

І ти перековуєш в зброю святі слова

За якими Господь і безмежне число херувимів.

Світло правди його – поле битви очей та сердець.

Давній морок гряде легіонами зла й чорнодушшя.

Слів буває, що тьма, і за ними чатує смерть

Чи ж небесна любов, чи її безпросвітна спокуса.

04.11.2023

В повітрі передмова зими.

Плівку минулого оцифровує ракурс вулиці,

Де бруківка відбиває сирени, і галасливі потоки людей,

Неспішно проходять скверами і сірими площами.

Вітер схиляє дощ до твого вікна,

І шквалом сполохує схлипи брудної маркізи,

І знову скрадаючись воркітливим міським карнизом

Кидається струшувати листя дерев,

Із жахливою рвучкістю звіра та його натхненням.

Виглядаєш з вікна.

Твій погляд, нагадує про мою васальну залежність,

І я, сприймаю, як даність, що ти і твоя поява,

Твоя театральність, манера тримати себе в руках,

Лиш доповнює з вулиці столітній фасад з маскаронами,

Як до прикладу парк нав’язує іншу розмову

Пропонуючи ковану лаву

Для твоїх зап’ясть, і для твоєї гри

Мізансцену з пам’ятниками та алеями

Для можливої післямови твоїх слідів.

Місто живе плакатами,

Вдихає фігури закутані осінню у плащі

Строкатими крамницями та кафетеріями,

Ставши листівкою якій бракує дощів

На зворотному боці твоєї самотності та меланхолії.

Його лабіринтами ходить, блукаючи молодість,

Шурхочуть розкидані стоси чернеток і любовні сни

Розквітають та гинуть, неначе на плівці старі манекени

Прибираються для нових вітрин, забираючи спалах

Завжди неповторної осені.

12.11.2023

Прочитай мені повість в глуху, середземну ніч,

Про людей, що зазвичай вдаються до компромісів,

Про романтиків, що впадають у крайнощі видихаючи вірш,

Про дощі у державі, що змінюється за кулісами.

Про те, як показує мухи чиясь донька,

І про те, що книги в рядах де класична музика,

Що цієї зими не замерзне міська ріка

У тривкий льодохід, і про те, що Різдво відбудеться.

Про те, що існує чистилище, і те, що існує лімб

Для сумління поетів байдужих до власних витворів,

Про те, що тільки стражданню пасує німб,

І про те, що стражденним, він далебі не потрібен.

Про те, що все повертається. Війна – розпочне війну,

Що твоє милосердя прибуде відлунням серця,

Того хто прозрівши, загладить свою вину

Перед богом своїм, що десяток зійде сторицею.

Про тисячі слів з темних вікон, що кинуть комусь

Хто лишає сліди на дорогах глухої провінції,

Про темну журу, що жере Україну-Русь,

У купальськім вінку і повиту тугими косицями.

Про жало джмеля у дитячій долоні твоїй,

Білий сніг за вікном, що до тебе теплом повертається,

І що серце навпроти полюбить, так само, й на мить,

Нарешті усе зрівноважиться.

12.11.2023

«Хто позирає на вітер, тому не сіяти,

а хто дивиться на хмари, той не жатиме».

Екклезіяст 11:4

Я любив дощ, тільки тому, що його любила вона,

Коли зазивала в альтанку неначе на власний острів,

Вона обіймала мене, а довкола шуміла вода,

І для неї зникало майбутнє, земля, часопростір.

Я слухав як билося серце її тоді

І лякався зворушити словом крихке мовчання,

Як тільки припиниться дощ, так здавалось мені,

З останньою краплею, ніжність постане обманом.

Що зникне усе, як зупиниться прясти вона

З темних кужелів хмар любий сум шурхотливого листя,

Мов прийдеться їй вийти з прекрасного полотна

Незмінної зливи у гомін мінливого міста.

Що я їй потрібен, аби лиш признатись собі,

Що чуттєві світи – нетривке хлюпотіння зливи,

Що потрібно пускати свій хліб по замерзлій воді,

Коли не хвилюється вітер здіймаючи хвилі.

11.11.2023

Надто важка пелена на його плечах.

Крізь туман проглядається сонце його століття.

Хтось малює для нього картини розкішних троянд

Де зіпершись на меч він чекає сліпучого світла.

І вагання душі мов на шальках старих терезів

Не зрівняє любов із кривавими слізьми бою,

І серце немов в порубіжжі розквітлих садів,

Що вмить заливає долину гарячою кров’ю.

І слова наче віск. Пересохлого горла вуста

Мов печать на листі, що нікому уже не читати,

Тут пустеля довкруж, і пустельні стоять міста,

І немає троянд, і немає кому саджати.

Наче сонце весни розпалившись – спалило до тла

І каміння небес вітражі потрощило храмів,

І лягає на шальки, мов пір’я лиш чорна зола,

І серце навпроти легке, хоч твердіше за камінь.

05.11.2023

Там проявляються відбитки крил на білому полотні туману,

І вуста приховують сторінки недописаної повісті.

Недомальоване серце з відкритою кліткою, у кожній кімнаті міста

Зазиває птахів поселитися в його темній обителі.

Там, світанок зазирає до відкритих шухляд закапелків її душі,

Погляди обстрілюють зграї картеччю своєї самотності,

І здається, що ядра, обтяжених печаллю зіниць

Розірвуть

Картонне небо тягучої меланхолії.

Зрештою,

Сьогодні, вона покидає гостинний двір

Розписується у журналах осені золотим ластовинням сонця, і

Ще не зовсім голими кронами далеких сонливих доріг

Прошитих вітрами та вимощених шурхотливим листям.

28.10.2023

Він перепливає світло її очей

Немов корабель, що з’являється на горизонті,

Непомітний мов тінь, у погожий травневий день,

Невідомий, оманливий, далекий на своєму фронті.

А їй достатньо заплющити очі, щоб він потонув,

У чорній безодні зіниць безмежної ночі,

Він спробує виплисти по той бік жіночого сну,

Якщо пощастить і примхливість її не зурочить.

І можливо, дозволить говорити йому про час,

Про те, що здається важливим сказати, про ніжність,

Про те, що вона забирає у бога шанс,

Злучити можливість віри в інакшу вічність.

Що немає землі під ногами у нього давно,

Що віра її це безвір’я фатальних віршів,

І йому б не прийшлося лягати щодень на дно,

Якби роздивилась, якби полюбила іншого.

03.10.2023

Ти станеш васалом її ночей,

Коли місячне сяйво, здається, що випав сніг.

Зложивши долоні в долоні її страстей,

Прийнявши покору поклоном до ніжних ніг.

Ти станеш васалом її ночей.

Святою реліквією будуть її уста

І йтимеш послушно на поклик за нею в похід,

І ти й не помітиш, яким необачним став,

Що вірність сеньйорі закрила від тебе світ.

Святою реліквією будуть її уста.

І громом накаже васалу перст,

Попоною чорною вкриються хмари вгорі,

І стане на захист їй вірний, розлючений пес

Шматуючи шкури скажених від сяйва вовків.

І громом накаже васалу перст.

І кров’ю підтвердить старий ритуал,

І все, що попросить, це віри й любові взамін,

І буде обманутий вірний сеньйорі васал,

І встане, пошарпаний, зраджений нею з колін.

І кров’ю розірве старий ритуал.

Він більше не буде її мечем,

І місячне сяйво зітліє в його краях,

І вицвіте сонце і день побіжить за днем,

Як полум’я листя на сизих, стрімких вітрах.

Він більше не буде її мечем.

І якоїсь ночі забракне солодких вуст.

І вона заголосить про втрату покірного пса:

«Вернися до мене, мій любий, і я озвусь!»,

Але не почують затягнуті небеса.

І якоїсь ночі забракне солодких вуст.

02.10.2023

Долі ховаються за сторінками написаних книг,

В ілюстраціях слова, що мають свій план і поступ,

І скільки зникає водночас закреслених доль

Де чорні дерева стоять мов поламані списи.

Коли закрадається страх в діафрагму твою,

І долоні стискають між пальців ім’я любові,

Кров скипає в тобі від ненависті там де земля

Вириває безодню від артилерійських снарядів.

Це терпіння сердець в темних вирвах розвіяних снів,

Роздивитись в очах все, що раптом впирається в обрій,

Цей приречений біль задивився в майбутнє життя,

Що за кожним окопом і кожною миттю стікає.

А вгорі розкололося небо на два береги.

Чорні літери сіяно полем страшного крику.

Скільки спалено слів, скільки смертю знедолено книг,

Скільки страчено доль, скільки мови у землю зарито.

1.11.2023

Осінь примхлива торочить з небес туман,

І я... Збиваючись з ритму... тону...

Проглядаються зорі.

Чуєш?

Стільки сердець,

Стільки болю і смерті, десь там,

Так поряд,

Але не з тобою.

Слова завмирають неначе останній крик.

Вони

Гуснуть, немов би олійні фарби.

Поглянь,

Скільки мертвих голубок, на чорній лежать землі

Довкола висохлого водограю.

Хіба не мізерні ці спроби дурного письма,

Торочити надто безсилі вірші?

Метафори гаснуть, як зорі, і знову – війна

Можливість поезії світла тобі напише

Кров'ю.

15.10.2023

Знаєш, насправді говорити про вічність у нас не заведено,

Точніше можна, та швидше за все не варто,

Це вірус, який потрапляє у кров з легендою

Про бога, про небо,

Про те ким ти є, і ким намагаєшся стати.

Велика нудьга говорити тоді коли й сам

Не знаєш правди, читаючи Вайлда та Раскіна,

Інтуїтивно довіряєш красивим ідеям, словам,

Для того, аби упевнитись і просто чуже привласнити.

Найвірогідніше говоритимеш про чорний, зелений чай,

Каву без цукру, про осінь, про вакцинацію.

В цих розмовах прихована вічність про яку мовчать,

Особливо в кафе, особливо коли сімнадцять.

Вічність лякає, як лякає моральна проповідь,

Настанови священика, притча Христа про невід, та

Одним вже запізно відважуватися на опір,

А юним потрібно служити земній королеві.

Люди, жартують, випивають, відволікаються,

Як студенти, прозиваючись лекторці «Парадигмою»,

Вони проживають життя у розвагах, а пізніше каються,

Через те, що приходить старість, і ту, що стоїть за спиною.

Так,

Вічність...

Це, мабуть, складна і надто загальна тема,

Про таке не говорять, а більше мовчать. По-суті,

Вдивляються в тишу і слухають вилиту темряву

І коли помічають, то тільки її відсутність.

09.10.2023

Дивилась на сонце,

А він говорив про відносність.

Про вічну залежність від інших,

Незмінність, про страх,

Що часом приходить непевність

Та невідоме,

Про те, що відоме

Давно, як усім, відтак

Відносне.

Дивилась вона у вікно

Та, майже не слухала,

На сонце зимою дивитись простіш. Голоси

Здаються далеким відлунням чогось

Невідомого,

Мов зграя лелек, що прямує на поклик весни.

Незчулись, як шибку прозорого, білого дня

Розбив на осколки впустивши в кімнату тіні

Місяць. І дивилась на місяць

У місячнім сяйві вона,

А він говорив про відносність, непевність та вічність.

Та раптом замовк. Озирнувся

На неї. Вона

Оголила свій стан. Світло смужкою

Цмулили двері,

І тут пропадала відносність поезії, та

Історія ночі, залила чорнилом папери.

03.02.2021

Вони стоять над морем туману.

Хвилі...чайки... місяць... вечірній сплін.

І грають картини безодні на фортепіано, -

Чіпляючись фресками ночі до білих стін, -

Їхні довгі покручені пальці, мов лоза винограду,

І змарнілі обличчя, безкровні і надто сумні.

Вони стоять над морем, над морем туману,

Їхні очі лякливі мов рибки в прозорій воді,

У пошуках власних тінеї, і власного часу

Їм далі не видно, як далі за власні сліди.

Їхні довгі покручені пальці, мов лоза винограду,

І змарнілі обличчя, безкровні і надто сумні.

Вони не говорять, над морем, над білим туманом,

Де тишу розгойдує поскрип старої сосни.

І тільки стоять, і вдивляються безнастанно

На клуби привиддя, що тягнуть химерні сни.

Їхні довгі покручені пальці, мов лоза винограду,

І змарнілі обличчя, безкровні і надто сумні.

18.10.2023

Ці хмари, що тягнуться над головою,

Говорять з нами про океани,

Про труби котелень, що сходять парою,

Про те, що вони забирають з собою

Душі людей, як осінні тумани.

Про те, що скоро сезон дощів,

Про те, що зима підкрадається Брейгелем,

Про те, що зготована для птахів

Пастка. Про те, що життя ефемерне,

Про те, що для тебе бракує слів...

20.10.2023

Хто може вмістити, хай вмістить, нещасна рибо,

Нехай проковтне тебе паща старого кита

Не пливи, не тікай, не спізнати тобі глибини

Крім іншої риби у череві хижака.

Коли б не гарпун ти б давно, як простилась, рибо

Із життям, і лякливим хвостом не тікала би геть

Від того корабля китоловів, що крався хижо

Але ненавмисно від смерті тебе врятував.

І ось ти пливеш вигинаючись плавниками

Забравши з собою останнє ревіння кита

І гудок китобійця розноситься океаном

Та ти не боїшся, вмістивши нове життя.

31.12.2022

Вона вірила у те, що павуків не можна вбивати,

Що перш як розкраяти хліб його потрібно перехрестити,

Коли ненароком він падав, вона піднімала скибку

Щоб на неї дмухнути та поцілувати.

Її пальчики пахли ветхістю старих непрочитаних книг,

На стінах висіли натюрморти,

Пейзажі, на яких невпізнавані птахи

Кудись відлітали, летіли у чорних контурах розкритих крил

Та ніколи не покидали її кімнати

І не випурхали з периметру її картин.

Вона любила

Махати рукою на банальщину не розібравшись в ній

Віддаватись поночі у стотисячних застібках цноти,

І цитувати Павла в першому посланні до Коринтян,

Навіть не знаючи, що безтурботно цитує цього замордованого апостола.

Вона любила коли він мудрагельствував про поезію,

Вдавала, що наче розуміє безглузді образи,

Наче його тиради, мозковиті вивихи та сентенції

Були фіміамом, що ширився її квартирою

Вкриваючи птахів ще більш густішим, містичним туманом.

«Твоя поема предивна, казала вона очима,

Але приємна, і цікава звуками, коли читаєш,

І тому, я люблю це прекрасне просте безглуздя,

Яке навряд чи стану колись перечитувати».

Так,

Вона була усім для нього:

Кімнатою, стінами, птахами на тих картинах,

Любов’ю, словами, поемою справедливо безглуздою,

Вона дуже любила його, надихала та часом квилила,

Коли він убивав павуків, і кидався хлібом.

07.02.2023

Тепер у мене немає улюбленого поета,

Я намагаюсь виплекати його із засушених речей

Притрушених пилюкою на горищі, як античні філософи,

Що народжували з неї мишей.

Юність викохує величну строкату квітку,

Обриваючи пелюстки з жовтих і білих голів,

Витягуючи із пустого забрала –

Червоні

І тоді піднімає його в страшну круговерть,

І допоки в повітрі п’янка та напевна смерть

Вона усміхається

Під трояндами Геліогабала.

Ніхто не мовчить, як немає чого сказати.

Це в театрі буває навмисна павза опісля вдалих реприз,

Коли якийсь, доволі хороший автор виливає у дзвін мізансцени

І нею дзвенить

Розливаючись до кінця спектаклю.

Та голос поета німує в моїх очах.

Речі припадають пилюкою і грузнуть у часовинні,

Немов перевертаєш спаяні колби з піском

Чи підкидуєш зерна рядків до вітру

Цілуєш друковані літери з’єднані у любов

Перебираєш вустами, наче вдихаєш повітря

І шумують макові голови, закликаючи сон.

Частину землі виїдають тіні, і штучне світло.

О, так

На цьому горищі, поета ніколи і не було.

Він приходить із сонцем і зникає в його промінні.

10.09.2023

В цей світ, що з каменю, землі й піску,

Води та пилу, куряви та вітру,

Дощів холодних, злив, громів тріскучих,

Гарячих сонць і білоклубих хмар,

Приходять сни розбурхані під небом

Стихій, війни, любові, чванства, страху

Химер, що тіні прихистку снують

І тягнуть душі в п’ятий вимір світла

У світ чуттєвих яв, чи навпаки

Лякають віщим голосом із серця,

Що п’є моря у сяєві нічнім.

І там живуть здимаючи вітрила

Грудей. Вони, здається, наче спроба

Збагнути світ із клаптиків, по суті,

Ніколи ненаписаних поезій.

Немов вони твої осколки болю,

Гурма птахів, що кинулися в небо

І там у небі, мов примхливий почерк,

Мережать хвилі втаєних рядків.

07.10.2023

Стільки струмків у тобі, рік, озер,

Стільки зеленого листя і вітру багряного,

Стільки безодні і темних вузьких печер,

І стільки іще не розгаданого.

Знаю, що ти непоступлива і пливка

Туманом холодним з відлуннями залізниці,

Далека, як обрій, як сонце, але близька

Тяглістю в чорних на простяж віків зіницях.

Здається, що й скали чи міста холодний руст

Означать тебе і риси твого обличчя, що

Вгадуєш контур волосся твого та бюст,

Які проступають у формі, щоб далі снитися.

І всюди, куди не поглянеш — це ти, все — ти,

А я наче вільна, та змучена тінь лакея,

Все плентаюсь містом, яким довелось версти

Спраглим поетам, що втрапили в Лаодікею.

10.10.2021

День пробивався крізь світанок капронових стрілок

Нічних панчіх любої слонокости твоїх стегон,

Здається мені, що їх виткав велелюбний павук,

Який насміхається над любомудрими дурнями.

А ти все схиляєш голову мені на плече і кажеш:

«Якби ж ти прийшов раніше,

Та тільки не сьогодні, не зараз.»

Невже це страх розколює наші душі

Таким страшним скрипінням розчахнутої вишні?

Що залишиться, коли ніч забере відблиск сонця

На твоїх сонячних окулярах,

І відгомонять хвилі у мушлі твого серця,

Коли розкрита книга надихне графомана

Набити останній вірш на твоїй піщаній шкірі,

І в закутках твоєї замріяності дихатиме легке павутиння

Подалі осоння заколисаних днів.

Що ж станеться в ту мить, коли ріка раптом зупиниться,

І час більше не підганятиме твою відповідь?

Як жаль, що ти розколола цю терпку тишу.

Що час розмиває береги колишньої любові,

А ти продовжуєш схиляти голову на моє плече, тихо промовляючи:

«Усе на краще.»

30.09.2023

Усе переплуталось і переплелося,

Зникло

У вогні наче хмиз догорів поезії,

Що часом збирають з осіннього краєвиду,

Допитливі серцем, але обмежені

Велелюбним Сонцем.

Так, вони обожнюють Сонце,

Гаряче каміння, пісок і пінисті хвилі,

Літо висушує їм коліна

І лягає багряним шумовинням

Осені.

І тоді вони йдуть, щоб добути хмизу,

Тріщать гілками, шурхочуть листям, і тільки

Як спускається ніч, їх вражає холодна шпилька

Що спадає з Волосся космічної Вероніки.

І вони відвертаються від краєвиду,

Вірші

Втрачають розміреність ритму і рими,

І тепер їм здається, що серцю чогось бракує,

Їх зваблює Місяць, і тривожить щось невловиме.

Їхні тіні видовжуються і сідають навпроти,

Тумани вдягають в печальну мантію.

Вони все шепочуть питаючи: "хто ти?

Задивляючись в чорне мерехтіння галактики.

23.09.2023

Слова, як попіл, птахи, як вітер,

І погляд неба більмом покритий,

І завтра – вчора, і мить – сьогодні,

І вже не скажеш, що світ – безодня.

Не скажеш надто, бо надто – більше

За те, що маєш, і що отримав,

Ти радше скажеш: коли б не гірше,

Минути б осінь, минути б зиму.

Закреслиш «точно», добавиш «мабуть»,

І мабуть погляд вже точно також

Нічого не скаже про хтиву звабу,

А скаже чесно, що серцю страшно

Бути з тобою але й не бути,

Також, мабуть доволі страшно.

Живеш до поки кричиш, а потім,

Все менше крику, життя все менше,

І вужчає всесвіт, як світло в гроті,

Але й від сонця тобі не легше.

02.10.2021

Колись ти була таємничою як світанок

На вокзальній станції,

З пустими перонами, лавами,

Лункою залою і вицвілими плафонами.

Вітер погойдував кронами лип і зривав каштани,

Поодинокі птахи пролітали над лісом за колією,

А потім здалеку вчувалось гудіння потяга,

Дзеленчав семафор у легкому тумані,

Що був моїм особистим знеболюючим.

Вірші забирають тебе отримавши право на власність,

Не бажаючи миритись з минулим життям та втратами.

Сновигаючи тут в спомутнілій вокзальній станції,

Ти омиваєш руки туманами.

О так,

Філософія – обмилок в заводненій мильниці обивателя

На кожнім забутім, загубленім перестанку.

Немов спохватившись зі сну ти записуєш зболені строфи

Намагаєшся все пригадати за тими рядками

А вони мов сповита імлою залізнична колія,

Зникають, мов вічність, яку не здогониш словами.

А потім,

Голос твій віддаляється зі світанком. Зникає ця тиша, у краплях роси - туманами

І вітер витає пероном, чіпляючись за верхів'я, наче

Знову дійшов до краю золотистий тонар під хмарами,

І просто собі шурхоче...

26.09.2023

Оця невідомість, як відстань від дотику до письма,

Між прозорими водами рік і блакитним небом,

Вона пролягла мов тремтлива струна, тятива,

Між тобою і сном про тебе.

Тут,

Я вислуховую музику ночі, ламаючи у рядки,

Біль, що гаптує нитками – чорним по-білому,

Світ гуде контрабасами, і здається його смички,

До поезії стали подібними,

Лягають рядками. Це більше ніж просто жаль,

Що збирають вуста передруки любовного слова,

І безпам’ятно множать свою віковічну печаль

Заливаючись чорною кров’ю.

Перекажи.

Розкажи мені сон, що повторює вічно цей світ,

Як вбирає красу і стає ешафотом страти.

Можливо душа, це всього лиш зворотній бік,

Затертої порнографічної карти,

Страхів?

І нехай усе, залишається так як є,

Хай вуста випивають ночі і п’ють світанки,

І в лекторії десь, хтось почує в останніх рядах

Про воскресіння романтиків.

18.09.2023

Це просто неквапна розмова з твоїм відображенням –

В моїй пам’яті. Ти стоятимеш там, де навпроти химерне трюмо

І в кожному дзеркалі ти постанеш кришталевою вазою:

З яскравим букетом, зів’ялими квітами, і вазою з потрісканим склом.

Я залишу тобі на прощання на кожному дзеркалі,

На теплому подиху підпис: ця перша – це чиста любов,

Та друга, що хмуро стоїть посередині – пошуки істини,

А третя – це я, що нічого у ній не знайшов.

20.09.2023

Ти ніколи не знатимеш справжнього Сонця,

Не осідлаєш верхи гігантський метеорит,

І не знатимеш ніколи любові іншого серця,

Бо ти у ньому, напевно загинеш, згориш.

Нам потрібно любити усе на відстані,

Як оте сонце, що далебі від нас,

Комети,

Метеорити,

Зорі

На безпечнім відрізку від лави, слова та істини,

І навіть пірнаючи в море,

Не тривожити його глибин.

Нам потрібно

Відступити назад, щоб роздивитися картину,

Писати листи, повідомлення, будувати пристані для човнів,

Вся біда лиш у тому, на яких ми тримаємо відстанях,

Від любові серця і вщент спопеляючих слів.

25.09.2023

Твої ґудзики нагадують юферси корабля,

Що, здається, невидимі ванти до мене тягнуть,

І сковують. Надимились груди, що наче вітрила, і я —

До тебе прагну.

Тону і тану в тобі, тону,

Углиб жагою в тобі зникаю,

І зірвані юферси корабля

Тріщать по палубі, всю ніч кружляють.

10.03.2022

В кімнаті, де хіба що бракує фрески з кімнат Геркуланума,

І ваза скляна, мов цілунками сповнене серце твоє,

Водою втамовує спрагу пелюсток розгорнутих орхідей,

А хвилі у зборах завіски неначе волосся

Спадає в кімнаті великим потопом нічним.

26.06.2022

Він подумки схопився за голос теплий.

Навпроти вечірнього сонця початку осені,

За його плечима розсіювалась мала циферблатна стрілка,

Без хвилинної стрілки.

З її ходою,

А точніше, з її відходом виникали питання,

На які не знаходиш жодних пристойних відповідей. Наприклад,

Той теплий голос, потрохи ставав холодним,

Минуле зникало з мови, відмираючи осінню,

Немов тіло скуте недугою чи якоюсь хворобою,

З часом одужало, зміцніло і все забулося.

Залишалась поезія, залишалась музика струнних,

Натхненних альтів, цілий оркестр, що грає твою симфонію.

Чуєш?

Голос буває фальшивить в сердечних деках,

А музика, музика, музика, мабуть ніколи.

Вона розливається із невідомості,

Виникає з сонця, що розсіює тіні,

Вона виникає в твоєму тілі,

Спочатку, як теплий,

Літеплий голос.

15.09.2023

Якби була ти чистим джерелом,

Прозорою, мінливою водою,

Мені забракло б двох моїх долонь,

Аби ущерть напитися тобою.

15.09.2023

Злива тягнула небом грозовий мелос

То виринала китом, що страшно сопів

І жбурляв на землю косяки риб зі свого нутра,

То чіплялась за шевелюри дерев, і струшувала паперівки туги

За мізансценою, шо досі нам не відкрилася,

Але задрапована світлим небом, димкою ночі,

Грозовими хмарами.

Я подумав, що добре бути зливою,

Спалахом, що являючись постає провидінням

Для людини та впивається у землю, у коріння рослин,

Збиває плоди, ричить раптовою стихією і зникає

Залишаючи мене міркувати над цим.

І ти намагаєшся. Намагаєшся зачепитися,

За волосся коханки, за зап’ястя слів, зливу, грозу,

Уста, що видовжують шепотом мить,

Котра поволі зникає ховаючись за ширму,

Гачком за зябра, лопатою за землю чекаючи

На залізне коріння вічності,

За в’юнисту мелодику минувшини, протягуючи

У вушко ліричних спогадів,

За картину пристрастей,

За оману монотонного серцебиття,

Що відганяє тінь сумніву,

Котра визирає з тієї мізансцени.

Та іноді, бачте навіть вулкани,

Навіть вулкани...

30.07.2023

Ґаргульї готичного храму ожили і поховалися у міських парках,

І вулиці нагріті сонцем вкрилися густими туманами.

Перехилившись через вікно в кімнату заглядає осінній місяць,

Нерухомою тишею космічного руху галактики, однієї з мільярдів.

Якогось осіннього вечора, чи можливо осінньої ночі

Розпускатиму контури слів, образів, існуючих тут предметів,

Потягнувши за нитку мороку, розторочу виткану вічність,

Аби відшукати з чого усе почалося, знову, бігаючи її лабіринтами.

Розторочу і твою любов, зачепившись за нитку схвильованого голосу,

Стрімкими течіями омиваючи мис нескінченності,

Хіба не злякаюсь від обширу там в невагомості,

Із чорними дірами, між зорями і метеоритами

Не маючи певності

Що все не дарма. Що поезія... Ні, не вона,

І не осінь з її туманами і надвечір’ями, а ти,

Що твій голос, і твоя невідома душа

Існуватиме там, де розкинулась неосяжність.

Без обрію?!

Хмари збирають тугу, як дощі, що стікають в земні калюжі,

З’являються контури і обрій описує радіус

Твоєї обителі.

Світ проявляється гулом, словами, кольором, погодними умовами,

Поцілунками губ, твоїм голосом, і вільним падінням любові.

04.09.2023

Тихо, тихо

Послухай, як дихає

Невагомість

Ночі

Серця,

Мови,

Її любові,

Спекотний гін.

Як тихий шепіт,

Мов літній легіт,

Зриває листя

Зорі,

Зойки,

І там колихає,

Коли кохає

Твій місяцем

Вилитий силует.

Дописує подих,

І втоплює погляд

У відблиски віддихів,

Заводь очей.

Світанок здимає

Фіранку біляву

І стягує сонце

Мереживо слів.

І ти прокидаєшся

Серцем оголена,

Щастям напоєна,

І обеззброєна,

Вдихаючи тишу

Розвіяних снів.

Гладь.

19.08.2023

Ошаленіла. Стільки переливається в тобі кольорів,

Птахи. Шумовиння хвиль, гомін колонії фаетонів

Закривають сонце і під воду ідуть береги,

Островів,

Що були лиш примарним спасінням, самотнього від любові.

Скелі та піна. Спрага. Пустелею із води,

Опікають корали, рифи, пливуть дельфіни

І пір’я птахів проліта у моїй голові,

І ростуть корабельні, жагливі до мандрів пінії.

Вітрила лягли простирадлами снів, захлань

Із туманів здимають клівери їх до бушприта.

І серед білого-білого океану, раптом продивляється грань –

Безодня, що тягне по жилах дереворити.

Обрив.

П’янкий водоспад із твоєї стрімкої душі,

Що манить нещасну шхуну у засвіт ночі

Океан розливається хвилями з ложа твого,

Схвильовані подихи, відпливи, схвильована постіль.

Припливи. Відпливи.

Мілина.

Залишаються кораблі у місячнім сяйві в глевкім сновидінні

І мариться, мариться їм нескінченна вода,

І вітер попутній, високі, шумливі хвилі.

Де немає землі, немає причалу і берегів

Де тільки сонце, і вічність розрита кілем.

31.08.2023

Відвертість іноді розхитує пейзаж

В якому безліч темних голосів,

Розпліскують свою журливу тишу

У човен твій, де лебеді навкруг

Сполохані перевертають небо.

І в ньому ти хвилюєшся немов

Брижі свічадом голосом німують

Розходяться аж ген до берегів

Захмареного обрію. Навмисно

Вони тебе ховають від очей

І схлипами старого очерету

Гойдається покосами над плесом

І тоне не обмовившись у ніч

Любов моя. З чого все почалось?

Чи то вона поета сколихнула

В мені, чи я вдихнув свої слова

В поезію, і там собі заснула,

І спить на дні холодному вона –

Та дівчина, русалка, босорканя.

09.07.2023

У тих місцях де час вплітав його

В косу вітрів, в осінню поволоку

Коли він зник і більш не приходив,

Всім іншим видавалось, що присутність

Його пливка крізь задзеркалля часу,

Що прийде він, вірніше, що назавжди

Його тримають вплівши у косу

Вітри.

І так було завжди — твоя уява,

Вирує, снить і вгадує місця,

Що саме там, так-так, от саме звідти

Великий дух ступив в Заїжджий двір,

І в тім вікні його скувало часом.

Що тут, в давно заплутаних стежках

Що крок — музей, повітря в кубометрах

Прозорих слів промовлених колись,

Шляхетних поглядів, ідей, що тут повисли

В скульптурах часу. Їхні тіні снять

В колисці трав під вільхами до нині;

Під жовтим сонцем, снять коли зима

Гортає їм казки середньовіччя,

Трактати кватроченто. Сипле сніг

Минулого, як кулі сипле в шанці

Історія твоїх жахливих яв,

І воскресає поглядом єдиним

Твоє Полісся. Дивиться Пліснеськ

Мов промовляє вслід: розважуй кроки.

06.12.2021

Ви повинні мати цю книгу з тисненням та ляссе,

Коли не можете написати власну,

Чи фотографію в палаці Потоцьких,

Коли не можете улаштувати свій особистий палац,

Слухати чудову музику, коли жодні ноти

Не зможуть розплутати клубок ваших доріг,

Подорожей вашого серця.

Ви повинні стати поетом, коли ревнуєте до поетів

Чи хоча б купити який-небудь натюрморт чи пейзаж,

Як не розумієтесь в живописі.

Врешті привести на світ життя, коли ні писанина,

Ні мальовидло, ні клацання вам не до вподоби,

Чи до слова прийняти позу, аби інші вбирали

Солодкий нектар натхнення.

Все це ви повинні мати та робити, і щось,

Мабуть, все-таки маєте та робите.

Та буває знаходиш минулорічну чернетку

Списану віршами і шукаєш п’ятий кут від сорому.

О так,

Ви повинні мати відчуття сорому.

30.04.2023

А хочеш, сьогодні місяць розлиється у твоїм саду,

І зорі від подиху вітру злетять мов пухнаста кульбаба?

І я поцілунком у коси твої заплету

Теплу ніч, і весну повабну.

І побачиш у росах запалених на гілках

Те проміття світанку, що в’яже білизну з туману

І сонце відкриє бузкову твою наготу

І мову твою тонкостанну.

30.05.2023

Інколи солодкоголосся ріки таке полохливе,

Непевне, просіяне перламутровою димкою,

І так хочеться спотикнутися, перечепитися

Язиком за дзвінку літеру любові

А інколи так, щоб коліном відчути камінь в нестримних потоках вод

До крові розбивши його, тільки б відчути,

Як стугонить вона у моїх венах-ріках

І хлюпає шумовинням почуттів.

Тільки б відчути,

Променистий вибух

Власного серця

Коли ти оселяєшся в ньому,

Довічною панною

Викидаючи з його вікон крихітні статуетки ідолів,

Даруючи насолоду розгойданого надвечір’я любощів.

27.05.2023

Я навмисно повинен промовчати, щоб ти

Зібрала ці три краплі і почала жонглювати ними…

Здається, так далеко відплили від берега,

Що слова розтріскались на літери і ми

Тепер ведемо нескінченні діалоги що не мають доріг.

Махаємо веслами, б’ємо по воді, глушимо рибу

І шкіримося, регочемо.

Час від часу хтось помирає і ми прив’язуємо до нього

Камені жалю і опускаємо на дно...

Поглянь, кохана:

Місто, чекає на нас теплим каменем ратуші,

Сонцем протоптаних стежок, що никнуть за димкою пагорбів,

Де вони непомітно потягуються із сонливою знемогою хмар.

Кохана,

Ми лежатимемо на березі скуйовдженої постелі

Де на екрані неба, веб-камери недільної тиші

Транслюватимуть місто нашої мрії.

27.05.2023

В своїх словах віддай бурхливі води

Для німоти народженій там рибі,

З яких вона ніколи не виходить,

Оскільки воля визначає вибір.

Тому весь світ і всі його стихії,

Тобі, мов рибі в хвилях креслять межі,

І вибір там, де сходиться в надії

Безсмертя слів в округлій рамі неба.

27.09.2020

Коли б я міг

Воскресити твій майже забутий голос

У провінційній квартирі,

Яку обживають давно як, чужі голоси,

Через стільки часу, віддаленості від нього,

Нахлинуть з відлунням схололі, потерті часи.

Наче музика для обивателя в партитурах,

Яку не спроможний зіграти по нотах, але

За назвою в пам'яті звуки її віднаходить

І слухає спогад мелодії, спогад краси.

Твій голос десь там, десь під тонною інших, у стосах

Літописів сонця, світанків, любові та зим,

Його зберігає схолола відлуннями тиша...

Послухай, я воскресити його б не зміг.

Від краси, що привласнює мить залишається тільки

Вага від нещасної ляльки, лахміття та пил,

На якому самотність виводить своє прокляття

І зважує слово та пір'я обскубаних крил.

05.07.2023

Сутінки відтепер приємніші.

Світло люстри одягає предмети у тьмяні ризи,

І можливо тому відвертаєш від променів очі,

Аби не бачити гострих ребер,

Рівнобедрених конструкцій архітектури, облич,

Що зникають у перспективі запилюжених вулиць,

Так і не закотившись ядром зіниць у глибини пам’яті.

Чимраз дужче хочеться обрости тишею старих портьєр,

Багряним спокоєм на якому гойдається задумливий погляд

Малюючи віями повік марево стиглої натури

Жінки,

Фруктовницю з помаранчевою спілістю абрикосів,

І нарешті фортепіано, струшує її погляд у моє серце

Зернятами яблук де їх пригортає рука вічності.

15.07.2023

Літопис колишньої перекладачки Н.

I

Я повинна написати тобі листа,

Довгого, темного на смак, як попіл,

Навмисно чорнилами. Чорнилами шкрябають вдумливо

І пишуть повільно без зопалу. І тому

Коли опускаються руки —

слід сідати за власний літопис.

Послухай…

Все переплуталось: виссю пливе замшілий матрац,

Перевернуті хмари мавпують міські фонтани,

І тікає з-під ніг небесами прозора земля,

А зорі мов мушлі виблискують в океані.

Мов квіти в травах – арабська в’язь

І щоб не загубитись у цьому світі,

Серед дикості образів я повертаюсь до

Зав’язаних вузликів власної пам’яті.

Пам’ятаєш...

Ти зрізав квіти і набравши води

У порцелянову вазу залишив букет на столі.

А тепер, я не розрізняю де квіти із саду,

І арабська в’язь почерком насталік.

Я ходжу по сухому листі перекладу перських поетів,

І серце моє, наче самотнє яблуко знічене осінню,

І тіло моя наче яблуня, що скинула шати,

І робота моя недописана. «Ґулістан» так і не розквітне,

Я більше, здається, не зможу перекладати.

І моє «здається», як арабське in šāʾ aḷḷāh,

Що так мені подобалось в кінці кожного речення,

Залишаючи можливість, на іншу можливість,

Особливо в маршрутах подорожі, а частіше в маршрутах любові.

Ти пам’ятаєш, як пожартував?

Мовляв, що я на бенкеті наїлася слів,

Немов верблюдИця, що власних горбів не бачить,

Що я неуважна, і соте ім’я б нерозчула

Із уст пророка. А я посміхнулась:

- То значить — я горда?

І ти закивав головою: - Горда.

Я ви-па-ла…ла-ла-ла… язиком забиваю цвяхи слів від дощок

Які згоріли, скла-ла-ла-дами, що осточортіли та все ще на язику,

Крутяться, і щезнуть вже тільки тоді коли виговоришся, виплюнеш їх із слиною,

Що наче чорнильна отрута, яку висмоктуєш із серця.

Осточор-ті-ло все. Змішалося, перевернулося догори дриґом.

А тому, здається, що й мої слова наповнені вщерть безглуздим криком.

ІІ

Гордості більше немає. Стільки всього вивчила, стільки всього прочитала,

Що наситилась і більше нічого достовірно не пам’ятаю.

Хоча залишились руїни мого неуцтва і нестерпний сморід диму.

Я помилялась, а гірше, що ти помилився. А ще,

Я впевнилась в тому, що більше не стану перекладати і читати твою поезію.

Я б хотіла зірвати квітку і просто вдихнути її аромат,

Щоб сідаючи за стіл, за спиною був ти, на столі порцелянова ваза,

У вазі свіжозірвані квіти, а за вікном — чуйний пейзаж.

А головне — ти-ша. Ти.

Боже, як усе надумано! Страшно, страшно, безповоротно.

ІІІ

Згадую вечір, наповнене шумом тарілок кафе.

За сусіднім столиком, якась жінка ледь не плакала

Розповідаючи, що втомилась бути актрисою,

А навпроти сидів, здається, римо-католик —

Якийсь семінарист, — пахло лілеями, душно.

Ми підслуховували їх. А тепер на тому місці я

За столиком. Та раптом: «клац» — і одна у своїй кімнаті.

І матрац просідає, наче тягне мене в свою,

Пружиною розпорпану кролячу діру

Напхану ватою. І все довкола летить шкереберть за мною у безодню:

Плаття з безголових вішалок, кружляють

Пружини і ніжки постелі, що вдягають

Прозорі панчішки, пустившись у вихорі в тан,

Лиця коханців покриті і потом, і смертю,

Шумить піаніно партитурами в круговерті

І клацає світло... даремно. Хтось бавиться з бра.

А за вікном кімнати, бачиш – дівчинка подібна мені,

Гойдає ніжками в молочних гольфах,

На гойдалці і не дивиться у моє вікно, але на озеро

Де птахи рухаються за подихом вітру.

Тепер я працюю поблизу того кафе.

Будеш сміятися — у крафтовій пекарні!

І мої бездріжджові круасани куди кращі

За твої бісквітні кремом перемащені мадригали.

Я сміюсь, бо згадала твій голос, джмелю.

ІV

Немає виходу. Небо згорає топазом,

Та кажучи правду не знаю якого кольору небо,

Ані імла, чи бронза води — сіро-зелено-жовто-коричневе щось, —

Я ніколи, по-справжньому і не вдивлялась;

Наче полюси слів раптом втратили вісь

І злетіли, як колеса старого велосипеда.

Ось — м’яч, що ганяють надворі хлопчаки.

Світ уявний, придуманий, перекладений і зовсім недосконалий.

Тільки я поза грою, а тому хто «за полем» —

Залишається тільки аналіз.

Та з моєї точки не розсудиш чи точний удар

м’ячем залітає в дев’ятку у’явних воріт.

Та щоб розпочати гру потрібні правила, ілюзія, фантом, міт.

V

А міт — це осмислене минуле теперішнього,

гербарій між сторінками книг, і самі сторінки.

Те листя, мов сухі скибки серця, що залишила я

Читаючи якось в саду, кольору осені,

Кольору плаття в якому сиділа тоді

І волосся моє колихалось послушно за вітром.

І тільки тепер, пригадавши, я створюю міт,

Збагнувши, що він, це можливість відчути повітря часу

Забути про книгу, яку бездумно гортаєш в одному напрямку,

Ковзаючи тягучими літерами наче вузькоколійкою історії,

Що змальовує мене в саду за тією книгою.

Можливо там говорилося, щось про можливості інших світів,

Бо пригадую — щоразу поверталася на початок сторінки.

Можливо, виною тому спів сусідки

З її захаращеного виноградом саду,

Що колихалась на широкій гойдалці у величезному солом'яному брилі.

І я оторопіла.

Я думала про головний убір тієї панянки,

І про те, що можливості інших світів — це бажання торкнутися міту,

І жити в солодкому маренні, а насправді вони серед нас,

У вертепі несправжніх масок, зі співом сусідки-іншопланетянки.

Хіба я не знала, що станеться із Саломеєю?

Хіба не підтвердить ту історію Офелія і тисячі тих, хто читають,

Як і я, в саду, навмисно відволікаючись від суті свого життя?!

Дивно. В котрийсь із днів батьки збиралися на покупки

І перед тим, як піти до саду і зануритись у читання, я почула від них:

- Не захоплюйся. Дивись, не забудь про відчинені двері, - і додали:

- Бо немає нікого вдома.

От, що прибило мене на берег роздумів тоді.

Я так і не змогла прочитати книгу.

Немає нікого.

Я стала немов картиною, придатком для їхнього дому,

Персонажем непрочитаної книги. Тоді я подзвонила тобі.

Я сказала: - Приходь, нікого немає вдома.

Поезія — це занадто страшний будинок

З чудернацькими вікнами, дверима

Іноді без дверей, без даху, фундаменту,

Тому я боюся тебе, розумієш?

VI

Що стало крапкою? Мабуть Один поет.

Він написав вірша, якого я переклала.

І так полюбила його. Я читала тобі:

Дерева проганяли тишу висохлим листям,

І все ж була тиша. Був простір позбавлений голосів,

Обтесане повітря в якому вітер не розносив

Стружку автомобільних сирен.

І я побачив, як блискавка розчахнула дерево.

А тоді дістав нотатник і записав:

Усі люди подібні олівцям в руках долі

І списуються на папері витканому з павутини сну.

Я заридала від його слів.

А коли зустрілася із ним, він сказав мені:

Цей вірш більше ваш ніж мій. Сказав, як ті, що

під кінець століття розплітають волосся автора

вплітаючи лиш вітер публіки, її аплодисментів.

Тоді все прояснилося. Відкрилися очі, любий, що

Я, як перекладачка прийшла туди куди змогла прийти,

Як жінка, як людина, що шукає початок шляху,

Як та актриса в кафе.

Здається, я намацала ту нитку, що виведе мене із лабіринту.

Тому дозволь спитати:

Чи не відкриєш двері, що ведуть до тієї,

Що перестала перекладати і марити поезією,

Де безліч дверей можливих світів,

В якому ти не поет, але все ще існує поезія?

VII

Я наче дивлюся у дзеркало хаосу.

Усмири мене, приборкай, припни,

Але ти приходиш і розповідаєш про можливі світи,

Про які я не дочитала і яких так боюсь.

Твої правила гри фатальні.

Я не хочу танцювати під льодом, чи співати за течією ріки,

А зіграти в ту гру, що закінчиться звично із зрозумілими правилами,

Не вигадуючи любові, жахливого порозуміння і всепроникнення.

Раніше я б і не подумала вірити вигадкам моралістів,

Що придумали сюжет та літературу і кинули на берег голову Орфея,

Тепер я більше вірю і менше хочу знати.

Мене розпишуть фарби твоїх слів, і вип'є горло твоє поцілунком,

І я впаду засохлими пелюстками у вогонь покірності, та я не хочу цього!

Я хочу мати можливість сказати:

- Нікого немає вдома, тому, хто читатиме в саду.

2021 - 19.08.2023

Ти можеш шукати у потемках ночі

Слова, що запалюють мертві плафони

Блукати відлунням в старім коридорі

І слухати холод січневих вітрів;

Вдивлятись у потемки середньовіччя

В зруйнованім серці чийомусь, щоб зважити

Власну облуду з безмовною радістю

Впевнившись в кращості читаних книг.

Молитися в храмі ресентименту

Із чорного требника месу справляючи

В голос під купол моралі читаючи

Попіл написаних-спалених слів.

Якщо ви не звідси – покиньте приміщення,

Шукайте мазками дорогу до Хоппера

Відкинутих крісел, до сонцепоклонників

Подалі від люстри і штучних світил.

Любуйтесь рядками нової релігії,

При свічці де тіні здаються голодними

Хижими звірами, що підкрадаються

Пащею мороку, важкістю лап.

Бійтеся класики, пийте з надщерблених

Келихів чорну стривожену звуками

Ніч, що готує коктейлі туманами

Ніч, що жарини роздмухує фар.

Пийте, впивайтеся власною юністю,

Сонячним вибухом радості, вічності

Поки безсмертя в тобі не закінчиться,

Поки ти сам не загинеш в собі.

14.01.2023

Розлийте мовчання налитого вщерть

Серця тієї, що випила тугу,

Звуками.

Ноти тектимуть під акомпонемент

Рікою журливою,

Ріками, фугою.

Спадаючи вниз водопадом, впадаючи

В море.

Небо

Тягнутиме тугу смичком

Розриваючись громом

Неначе снарядами.

Чуєш? Спитає вона

Звиваючись

Чуєш? Спитає піднявшись хвилею!

Я стала сильнішою,

Стоголосою,

Я стала мстивою,

І голодною.

І вона розхвилює моря океанами

Скипить, завирує

І стане бурею.

Чуєш? Спитає вона востаннє

Я йду за тобою.

І він почує.

18.01.2023

Небо здійняло над обрієм полум’яну п’яту

Відкинувши зблиски мерехтливого люрексу

І ти стрепенувся від замрії перевертаючись за бильцем крісла

Падаючи від землетресу сновидіння у теплі долоні часу,

Немов принцеса на горошині

У сотні нагромаджених покривал епох.

Наче занурюєш голову у блакить басейну

З гулом басистого ритму, а винурюєш

Серед протяжного смичка віолончелі

Барочного клавесину,

І вітр’яного помаху велетенського віяла

Галантної дами грудь якої клекоче вогнем

Та розливає памороки туману

Якими пробираєшся намацуючи п’єдестали пам’ятників,

Родинні гробниці, лякаючи пустотливих купідонів,

Що шурхотять крильми гублячи пір’я,

Просвітки храмів, черепиць, голубів, цоколів, колон,

Чіпляючись за них і охоплюючи вінком коліна твоєї любові.

Підводиш голову до розкоші прісноводних форм,

Як чорні тіні, дзьоби, опускаються на землю, викльовують тебе

І несуть в пащі своїй над старим замком біля якогось озера з очеретом

Та випускають на площу спокути

Що розростається у пусту залу бібліотеки

Твоїх очей, твоїх грудей які вдихають примари

У замрію спудея, що лежить серед мотлоху цивілізації

Оглядаючи сонце твого сходу над пагорком,

У диких заростях якого потопає палац із Зеленої Порцеляни.

І вона шепотіла мені у вухо моєї ванної голови:

Ну, куди ж ти розігнався у цьому

Безкровному вірші?

І встромила у себе ніж заходу.

26.01.2023

Насправді не ти, а обрій за сірим вікном,

І чорні птахи, що летять, мов обгортка книг,

Можливість додати до бляклого неба крик,

Написати для кількості енний, любовний том.

Нарікаю на світ, за яким невідомий з числа,

Голосом публіки кпинить трикутник Венер, та

Саме тоді видається весь світ пласким,

З одітими в тогу, що фекають на екран.

Даліла готує ножиці, вірніше тример, е-е-е

лектробритву. Голить, оголює пах, косу

Стриже, і врешті зникає природа, зникає усе,

Та тільки не крик, що охоплює пустоту.

До чого ж паскудно. Все поспіхом, криво, так

Мов справді магічне волосся згубив Самсон,

Чи все-таки вірність, як символ, якого і цар,

Буває, що втратить, віддавши комусь на сон

Майбутній.

07.11.2020

Ти спускаєшся ниткою її голосу

В глибини розшитої обителі її жіночності,

Цією сонячною, теплою попругою,

Наче розсіюєшся звуком, як вода,

Що наповнює вузькогорлий глек,

Навпомацки вгадуєш її форму

Заповнюючи голосом, занурюючись

У хтонічне царство першопричини.

Все, що вона робить –

Це подає зализаний початок нитки.

Але найбільша її цінність – стати міфом,

Фантомною вигадкою, натхненницею,

Що витає в мороці прозорим духом вібрації.

І я прошу тебе – не розплющуй мої повіки,

Але говори зі мною з тією легкістю шовкової нитки,

Що зшиватиме нас у кімнатну лінію віконної світлотіні.

15.09.2022

Щоб морок не забрав твоїх очей

Вдивляйся серцем в тих хто книги вартий,

Складаючи життєписи людей

В архів свого маленького театру.

Таким і буде світ твого життя, –

Що більше книг прочитаних зі сцени, –

Почує хтось твоє серцебиття

І забере до власної майстерні.

08.12.2022

І як дивитися на краплі, що з крон звисають?

В них повно сліз з очей твоїх,

З твоїх вільготних вій стікають,

І патока написаних дощів

Заводить свій безкровний солілоквій:

«О сиро тут, і холодно, і мокро».

Туман запрів в білилах сріблосонних,

Туман запрів в повторах і безсонні,

Душа з п’яти ужалила язик,

І залягло тривогою мовчання.

Шнуруй свій сірий стертий черевик. Мовчи.

Приходь до саду, щоб там – струсивши краплі;

Омитися з цих обважнілих вій,

Роздерти в лють історії сувій –

І з тихим, тихим, перемерзлим скриком

Упасти й возродитись на землі.