Стрімер. Довга Дорога Додому.

Можна було б зрадіти, дивлячись на бліді обличчя Бальдра та Фестиваля, проте я знала — моє виглядає не краще.

- Це що таке? — прошепотів Фестиваль.

- Підмога, — відповіла гостя.

Завжди троє. Одягнені в чорні савани, з покритими головами. Обличчя, як у старих бабусь, котрі не лікували сифіліс — чекали на останні стадії. Вони могли б зійти за них, якби не чорні білки очей та відсутні брови на блідих зморшкуватих, майже зогнилих обличчях.

Одна з них відкрила рота, демонструючи гострі мов бритва жовті зуби. Більше ходячі трупи, ніж живі істоти. Проте як на ходячих трупів, вони були занадто хитрі, амбітні та ласі до влади.

- Кларо, ти не попереджала, що в нас гості! — Бальдр першим взяв себе в руки.

Він став перед ними на одне коліно. Його послідовники миттю зробили те саме.

- Яка рідкісна приємність бачити превелебних нахлашімів, — він схилив голову.

- Кого? — Фестиваль прошепотів мені на вухо.

Якщо ми з сестрами в чужих головах демони хтивості та спокуси, то хто тоді вони? Демони контролю? Заздрості? Чи все разом? В дитинстві вони були нам за матерів. Чи та швидше за мачух — як вже кому пощастило. За стільки років я все ще не знала. І поруч не було сестер аби підказати.

- Бальдре Малкавіан, — одна з них підійшла до нього.

Стареча кістлява рука з довгими чорними нігтями взяла носферату за підборіддя. Фестиваль вже сам не розумів межу свого здивування. Виявляється, бувають потворні суккуби, при появі котрих відомий носферату з всіма ознаками психопатії, нарцисизму та багатьох невідомих найманцю психічних відхилень — стає на одне коліно.

- Тобі пасує бути на коліні перед нами.

Інша пройшла повз Бальдра і підійшла до мене.

- Кларо, доню, — простягнула до мене руки.

Саме так і вмирали невірні сестри. В материнських обіймах. Вона впʼється мені в горло своїми іклами або з рукава вискочить ніж і опиниться у мене в спині. Але вибору не було. Я схилила голову, мов та слухняна донька і пішла до неї в обійми. Хай це буде швидко.

Третя превелебна присіла біля вогнища, на котрому смажилось кілька птахів. Поки Бальдр лінувався йти в Рагнарок, ми з Фестивалем полювали по черзі. Компанія одноокого балакучого найманця мене дратувала, проте між ним і Бальдром вибір невеликий.

- Ми переживали, доню — нахлашіма випустила мене з обіймів.

Хіба за те, що я зганьбила репутацію сестринства. Але я ще дихаю. Можливо, не все втрачено...

Превелебна біля вогню впилась хижим поглядом у Фестиваля.

- А яка в тебе причина? — запитала. — Навіщо тобі ті двоє?

Фестиваль зблід. Він не розумів, чому ми з Бальдром так боїмось нахлашімів, то ж уява домальовувала йому химерні картини.

- Помста за моїх людей, — невпевнено промовив. Тоді показав на повʼязку: — І ось за це.

- І ще за винагороду, — додав Бальдр. — Він ласий до грошей. Своїх людей, а може й рідну маму він би продав за пів ціни. І не спитав би кому.

- А ти? — запитала його. — Тепер на повідку в Гангрелів та Цепешів?

- Вбивство кількох людців невелика ціна за мою свободу, — всміхнувся Бальдр. — Тим більше в такій компанії.

- Якщо все пройде добре, наша компанія буде недовгою.

- Раните мене в саме серце.

З рукава у нахлашіми вискочив стилет. Однією рукою вона все ще тримала Бальдра за підборідя. Іншою рука вже зі стилетом торкнулась оголеного торса.

- Ми можемо не просто ранити, Малкавіане.

Один з його слуг кинувся на поміч.

- СЯДЬ! - крикнула превелебна.

Ніби кричали звідусіль. Полумʼя на мить згасло і стало темно. Хоч кричали не мені, але хотілось послухати. Фестиваль таки послухав. Найманець покірно сів на землю, затуливши вуха руками.

У слуги Бальдра сісти не вийшло. У нього підкосились ноги й він впав на землю. Більше не підіймався. Лише з носа пішла кров.

- Запевняю благородних нахлашімів, — Бальдр навіть не глянув на слугу. — Що моїй радості немає меж. Так само, мені не хотілося аби цей приємний вечір завершився марним кровопролиттям.

Він не боявся їх. Розумів, що ризикує. Але не боявся. Здавалось, Бальдр Малкавіан не знає, що таке страх. Або знає, але тоді він боїться чогось більше, ніж превелебних.

- У нас багато роботи, — сказала, котра сиділа біля вогню. — Ви завтра відправляєтесь шукати людей. Найману силу, озброєну. Що більше, то краще.

- Ви зібрались воювати з мисливцями на стіні? — Фестиваль подав голос.

Нахлашіма зиркнула на мене. Наче чекала, що я поясню. І ось за мить до того, як я збиралась визнати, що не розумію нічого, в голову наче з силою запхали чиюсь думку. Рішення. Не моє, воно холодне, слизьке та неприємне.

- Ми почекаємо, доки у мисливців буде ротація, — наче хтось говорив моїм ротом. — Тоді перехопимо їх в дорозі.

- Це, я думаю, лягає на мене, — сказав Бальдр.

Нахлашіми не поспішали йому відповідати. Одна з них забрала стилет від нього. Значить правильно думає.

***

В груди хтось боляче тиснув. Тоді ще раз. Ще раз. Це було з якоюсь ритмічністю. Я хотів попросити перестати. Але все що зміг, повернути на бік голову і виблювати воду з легень. Холодно. Шкіра відчуває важкий мокрий одяг.

- Нормальну ми рибу виловили, — чую віддалений грубий голос. — Ти звідки приплив, моряче?

- Нормальну рибу зловили, — підтвердив інший голос.

А може той самий. Слух відмовлявся розрізняти.

Намагаюсь відкрити очі. Не виходить. Повіки якісь на диво важкі. Руки наче не мої. Вони налились свинцем і ледь піддаються.

- Поверни на бік, хай вся вода з нього вийде! — голоси в моїй голові, як удар грому.

Починаються десь здалеку, а коли доходить то наче вибух біля барабанних перетинок. Легені ловить спазм і я знову вибльовую з себе усю воду. Моя голова лежить на дрібному мокрому камінні.

Чиїсь руки лазять мені по кишенях. Хочеться сказати, аби тримали їх при собі. Але я не можу цього зробити. Голова в тумані. По тілу ходять дрижаки.

- Зброї немає, — чую. — Телефон розбитий. Документів теж немає. Звідки ти взявся?

- Чуєш? Звідки?

- Він тебе не чує. Дивно, що дихає взагалі.

- Дивно.

- Ага, нормально його порогами покидало. Місця на ньому живого немає. Робити що з ним?

- Продамо?

Зараз я вас продам! Але сказати не міг нічого. Очі ледь розплющились. Стало боляче від спалаху світла. Голова гуділа. В памʼяті якась каша. Я не міг скласти думок до купи. Спогади перемішались.

- Хто його купить? Ледь живий. Взяти з нього нічого. Потягнімо його до Ротшильдів.

- Давай до Ротшильдів.

- Чи може тут залишимо, хай здихає?

- Може й залишимо.

- Дарма я його відкачував чи що? Так чи інакше нам в той бік. Як не куплять, то просто викинемо його геть біля лісу. Радіація його добʼє.

- Таки добʼє.

Зараз я піднімусь і переріжу вам горлянки. Але тіло не слухало. Кожна спроба віддавала вибухом у голові. Мʼязи тремтіли, по них струмом ходили дрижаки.

- Як тебе сюди занесло?

Я хотів би сам це знати. Спогади сплутались. Кожна думка, кожна спроба немов через силу. Немов здоровенна брила, котра не підіймається з землі.

- Ух, важкий!

Голова знову вибухнула. Біль розплився тонкою гірською річкою від тімʼя і пішов струмком по шиї. Тоді розділився на менші струмки. Віддало в руки, в хребет і аж в ноги.

Мене тягнули під руки. Я таки зміг розплющити очі. Під ногами дрібне річкове каміння. Я не розумів, чи то шум річки, чи у мене у вухах.

Тіло було наче не моє. Я хотів вирватись, хотів розпитати, куди мене тягнуть, де я є і як я тут опинився. Але це було наче підсвідоме, немов короткі імпульси, які розбивались об стіну зі слабкості та відсутності будь-яких ресурсів.

Необхідна лише мить, лише найменше зусилля. Але його не було. Йому не було звідки взятись.

- Потримай його!

Мене відпустили з одного боку.

- Спри його на воза. Я за плечі, ти підтримай за ноги.

Мене зі скрипом, стогоном та охканнями потягли вгору.

Так і поклали. В спину закололо. Поклали на солому.

- Дивись, не ґеґни мені по дорозі!

- Чув?

Навіть якби я мав сили на це відповісти, однаково б промовчав.