Стрімер. Довга Дорога Додому.

Зустріч з підлогою була цілковитою несподіванкою. Ось я в могильнику, розмовляю з Симарглом та Лукою. А ось мене повернуло в Рагнарок. Я лежу під стіною, виснажений та поламаний. Розбитий, як цей мегаполіс.

Якуб з Валерієм хапають мене під руки, щось гучно говорять та слів не розібрати. Кудись тягнуть.

Ми покидаємо лабораторію. Ноги безсило тягнуться по землі. Не втрачати свідомість. Тільки не втрачати свідомість.

- Мене довго не було?

- Секунд десять, не більше, — відповів Валерій. — Що там було?

Я хотів розповісти. Мені здавалось, що Лука хотів аби це знав весь світ. Спогади все ще чітко були в голові. Але я не зміг дібрати слів.

- Той упир не повернеться? — захекано запитав Якуб.

Замість слів я лише похитав головою. Немає там вже кому й чому вертатись.

Почувся тріск. Тоді щось спалахнуло.

- Працює! — Аркадій аж пискнув. — Ми пройшли.

Дорогу з Рагнарока я памʼятав уривками. За кілька хвилин я вже йшов сам, іноді зупиняючись віддихатись. Голова наче в тумані. Я мав сказати щось важливе. Але не міг.

***

Прокинувся і зрозумів, що ми вже нікуди не їдемо. Наді мною сидів Бонг з направленою на мене рушницею. Ніби не спеціально, але випадково зброю на моїй памʼяті не наставляли ні на кого.

- За тебе йдуть торги, — Бонг наче знав, що я поцікавлюсь причиною зупинки.

- І як успіхи?

- Не дуже.

Поволі сів. Бонг простягнув мені пляшку води. Все ще тепла і застояна, але вибирати не доводилось.

Віз з кіньми зупинився в тіні дерев. Розлогі кипариси створювали на диво приємну тінь.

Порівнюючи з пустою дорогою бачити хоч якусь рослинність було приємно. Віз стояв біля простої огорожі з колючого дроту. Лише одна стежка вела в старий трьох поверховий маєток. Стіни білі, вікна з ґратами, з цегляного димаря на похилому теж білому даху підіймався дим.

Широка веранда на вході, з кількома кріслами

Будинок був старим, може навіть з минулого століття. Деякі представники сімейства Лім любили таку архітектуру та древність. Для мене від будинку несло старістю. І що дивно, але біля самого будинку нікого не було. Десь позаду, на полях, напружившись, можна було розгледіти якісь обриси. Але склалось враження, що біля будинку намагались зайвий раз не ходити.

- Звикай, — Бонг прослідкував за моїм поглядом.

- Чуєш, я все хотів спитати. А чому ви в протигазах?

- Бо так.

- У них гниє шкіра на обличчі, — до воза підійшов Владлен. — Там де народився наш крихітка Бонг, колись застосували хімічну зброю. Її частки в повітрі та клімат вражає шкіру на обличчі, очні яблука та слизові з народження.

Господь заздрить красі цих чудових садистів, ґвалтівників та вбивць, тож змусив їх носити протигази. Бо без них вони помруть. І перед тим, як ти поставиш ще якесь питання. Тебе таки купили. Ти бідний подорожній без памʼяті. Кочівник з далеких земель. В жодному разі не мисливець, не боєць і не ще хтось, від кого в пані Ротшильд може піднятись тиск. Зрозумів?

- Що тут не ясного.

- Дізнаєшся, якщо борони Господь, тебе покличуть в дім. З нього ніхто не виходить. І мʼясо краще не їсти.

- Хіба ти не виміняв мене на консерви?

Бонг коротко реготнув.

З воза злазив поволі. До мене підійшов один з працівників Ротшильдів. Одягнений в таку саму сіру робу, як і той втікач, прибитий до стовпа.

Худий, жилястий. Років близько пʼятдесяти. Сиве волосся з залисинами. Гачкуватий ніс та чорні, ніби вічно невдоволені чимось очі.

- Мене звуть Гліб, — сухо сказав, оглянувши мене. — Я старший працівник. Ходи за мною.

- Ну, бувай, — вишкірився Владлен. — Нам не вистачатиме твого товариства.

Про всяк, одну руку поклав на револьвер на поясі. Аби угода не зірвалась.

- Глібе, ще побачимось, — продовжив Владлен.

Гліб навіть не приховував своєї зневаги. Мовчки розвернувся, кивнув мені йти за ним.

Ми обійшли будинок. Пройшли під деревами. За будинком починались поля. Трохи дивно було спостерігати за полями, коли ми проїжджали випалену землю.

Біля полів стояв величезний деревʼяний сарай з округлим дахом та величезними воротами.

- Тут ми живемо, — Гліб сказав як відрізав. — Місця вистачає, якщо потіснитись.

Всередині було темно. Я ледве міг щось розгледіти. Раніше тут точно тримали коней або корів. Або ще яку худобу. Тепер місце було більш обжите людьми, на скільки я міг взагалі розібрати.

- Ось тримай, — Гліб вручив мені одяг. — Старий тобі більше не знадобиться.

- Дякую.

- Також мушу донести до тебе кілька простих правил. Всі починають працювати на світанку. Вихідних і перерв немає, за винятком непередбачених ситуацій.

- Наприклад?

- Сам побачиш. В дім не заходити. Якщо тебе не кликали, до господарів ти перший не говориш.

Мене скривило від отого його: господарі, але в темряві Гліб не помітив.

- Не спілкуватись з їхньою онукою…

- В них є онука?

- Є. В очі їй не дивитись, першим до неї не говорити. Бо покличуть в дім. А звідти ніхто не вертається. Зрозумів?

- Зрозумів.

- Ще радив би не їсти мʼяса.

- Мене попереджали. Але чому?

Гліб промовчав. Коли я думав, що він не відповість…

- Ти десь бачив тут тварин на забій?

Я хотів відповісти, що не встиг роздивитись, але промовчав. Он воно, на які консерви мене виміняли.