Злочин і кара
(Призначається моїм ровесникам за п’ятдесят – інші не зрозуміють)
Батьками ми поставали в запеклі дев’яності минулого століття. У питаннях виробництва дітей не питали нащо, а знали, що треба. Тож і обробляли цю ниву до мозолів, не думаючи про наслідки.
А наслідки не забарились і почали кричати, хворіти і просто какати. Тобто майстерно намотували на свої рученьки і ніженьки жили та нєрви ошалілих молодих батьків. Які випадково опиняючись на вулиці, не вірили, що сонце світить, машини їздять, люди ходять, а горобці співають. І всім просто напхать на вас і ваші наслідки.
А ще в дев’яності помінявся клімат. Занедбані соціалістичні поля зненацька змінились розкішними капіталістичними джунглями з небаченими досі хижаками. Одна інфляція чого варта...
Коли Валя родила, то проїзд з Києва до Гаврилівки коштував п’ятсот купоно-карбованців. А коли породілля через рік трохи отямилась від наслідків, то ця сама дорога автобусом вже вимагала десять ТИСЯЧ купоно-карбованців. А якщо їхать грачами, так і всі двадцять…
Мама Валя безвилазно провела рік біля доці і хоч би яка цюця повідомила їй про ці особливості фінансової атмосфери. Пізніше, правда, всі клялись, що не знали, що вона не знає. А тоді поїхала наша Валя в Київ на консультацію в Охматдит у повному, щасливому і, можна сказать, блаженному невіданні.
Автобуси тоді ходили, як бог на душу покладе і ждать їх часу не було. Бабуся з наслідками довго не протягне. Відтак Валя погодилась на пропозицію молодої пари їхать разом з ними. Грачем на жигулях. Подумала - доплачу. Скільки того життя, чорт би з ним.
Вже підбираючись до Києва, мама Валя задумалась над тим доплачу. Справді, скільки б це його дати? Витягла п’ятсот купоно-карбованців і уважно роздивилась намальованих там блакитненьких Кия, Щека, Хорива і сестру їхню Либідь. Зітхнула. Може мало буде?
З важким серцем дістала ще двісті купоно-карбованців – купюр меншого номіналу не було. Там київські брати і сестра їхня Либідь мали вже фіолетовий відтінок. От і добре, подумала Валя, мені теж фіолетово. Почне водій кривиться, дам йому цю двохсотку. Хай знає наших! Гулять так гулять…
На околиці Києва молода парочка швиденько і непомітно для Валі розрахувалась сорока тисячами купоно-карбованців. Водій вдоволено крекнув і зробив півоберта до Валі. Та з гідністю простягнула йому п’ятсот купоно-карбованців. Водій остовпів і вилупився.
Мама Валя зрозуміла це як прояв безмежної вдячності і вирішила добити нещасного своєю милістю. Витримала необхідну театральну паузу. І жестом англійської королеви подала ще двісті. Елегантно забрала руку. Ще цілувати почне, хто його зна і боронь боже.
Ви бачили мадагаскарських лемурів? Отож! А Валя бачила. Впритул.
- Що це? – спитав лемур. Чи може водій? Розібрати було важко.
- Гроші…- мама Валя здивовано повела бровою.
- Які? – в голосі шофера задзвеніли зачудовані плаксиві нотки.
- За проїзд! – мама Валя відчула в собі легеньке роздратування. Не оцінив чи що?
Водій повернувся всім тілом, аж машина затріщала, щоб краще роздивитись цю Валю.
- А ти знаєш, скільки зараз стоіть проїзд?
- Ну не ТИСЯЧУ! – хмикнула Валя і гнівно змірила нахабу поглядом.
- Та канєшно нє!!!- чогось аж підплигнув перевізник.
Жигулі з Валею мчало київським проспектом Перемоги. За таке треба наказувать. Сказав як відрізав водій і рішив завезти її подалі від Святошиного, де вона збиралась спочатку виходити. Щоб знала.
Ото бувають такі, знаєте, дрібні люде…
Зупинилися аж біля центрального ЗАГСу. Грач сказав вимітаться з машини і прошипів про звідки такі беруться. З Гавриловки, якщо ти не поняв!
Огризнулась мама Валя і видерлась з клятого Жигулі на тротуар.
Уважно роззирнулась навколо, щоб зорієнтуватись. До Охматдита, мети її київського вояжа, було метрів п’ятсот. Легка переможна усмішка сяйнула її обличчям. Наказав він мене, чуєш!
За звичкою перевірила наявність гаманця в сумочці і все-таки засміялась, лякаючи перехожих:
- Ну не тисяча! – і сама ж собі відповіла, - канєшно, нє!
П.С. Усміхайтеся
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!