Другі Оповідки

Переконався, що коти мужньо переносять злигодні переселенського життя. Бо своїм звіриним нюхом безпомильно відчули всі принади руского міра. І того готові стійко терпіти ці кляті переноски, нюхать запилені бомбосховища, морщитись від яких є наповнювачів і мітити з усіх сил нові території. Де тільки внутрішніх резервів набратись для тих міток...

Проте й відступать нема куди - ззаду окупація. А там суцільне жахіття навіть у малому. Он, наприклад, Оленчина херсонська подруга приглядає залишену в Херсоні ж квартиру. І якось питається, чи можна взяти котячу консерву? Оленка німіє від такого прохання. Це ж до чого треба людей довести, щоб таке їсти?

Подруга вловлює переляк і пояснює, що то для її кота. Бо українські корми закінчились, а спробувала дать навезені російські, так одна біда тепер. Звичайний пузатий український кіт типу “меланхоліє” став триндець який агресивний. Вищить, кусається, кішку б'є, стіни дряпає. Суцільний ґвалт. Тепер понятно, чого русня така дика. На таких-то харчах. Хочу, каже, нашого корму бігом дати. Може попустить, лебедика.

Оленка вмить розуміє кота, бо й сама від усього російського казиться. Бери звичайно, ти ж бачиш, які запаси перед війною зробили. В машину не помістились. А тепер ось доводиться кицю львівськими кнедликами балувати. На остатні гроші.

Треба буде їй якось сказати, що у Львові модні коти-переселенці самостійно заробляють собі на життя. Бачив такого одного на травичці. На газоні знаменитої стометрівки Львова перед Оперним театром. Мордатий такий, сірий, висловухий котяра. На шотландця схожий. От точно його матінка не вдержала честь перед березневою волинкою джентльмена.

Котесько аристократично вилизувався біля картонної коробки з написом “На пропітаніє хвостатим”. Писав правда не сам, а його хазяїн. Розгойданий, бездомного вигляду чоловічок з блатними інтонаціями в голосі. Він ще рускім язиком припрошував бандерівців не скупитись для кота.

Довго просить не довелось, бо хто ж встоїть перед таким пухнастим красенем. Прохальна коробка швиденько наповнилась банкнотами Національного банку і котячий господар вирішив, що на сьогодні досить. Розкрив нещадно засмальцьований наплічний рюкзак, що виконував роль котячої переноски, і рушив до котика.

Вонючий рюкзак різко не вписався в картину світу котища, який млів від пахощів весни. Тож наміри господаря зустрів голосним попереджувальним гарчанням. Голови з лавочок стометрівки синхронно повернулися в сторону котячих викриків. Власник кота вкляк з несподіванки і з безмежним здивуванням простогнав: Нафаня, ти чо?

Простягнув і одразу ж відсмикнув руку, бо кіт клацнув зубиськами і розлючено заревів. У лавочок витяглись шиї. Чолов'яга, спокушаючи, потеліпав рюкзаком перед мордякою котяки. Наче то невідомо яке щастя котяче. Нафані набридли ці чіпляння і він заревів так, що куди тій сирені браться. Голуби схарапуджено рвонули в небо і ледь не збили з ніг зграю котолюбів, які рвонули до місця подій.

Котофани відтерли ошелешеного чоловічка від Нафані та пообіцяли порвати прямо тут. На шматки. Він перелякано пробелькотів, що це його кіт, Нафаня. Що він його не чіпає і кіт просто довбанувся, скажімо так, з якогось дива. Краще б він не говорив цього російською. Хай би суржиком, хай би по-азаровськи, аби тільки не язиком. Бандерівські котолюби остаточно зірвались з цепу і почали шукати підходящу гілляку. Щоб повісити москаляку на, цитую, сраному рюкзаку. Повезло, що хтось порадив почекати поліцію і швидку. Щоб достойно, по-українськи, зафіксували факт смерті.

А в цей час сам Нафаня влаштувався зручніше на травичці і почав зосереджено вилизувати свої скарби. Хороша, киця, ой хороша.

В очікуванні органів правопорядку котолюби розійшлися по лавочкам. Але сторожких очей з господаря Нафані не спускали. Той же розмістився на траві неподалік свого вихованця і почав ображено нудити.

Нафаня, ну чьо за бєспрєдєл? Чьо арьош-та, мєня пазоріш? Дамой нє ідьошь. Сам, сволочь, нажрался, а мнє хоть траву гризі. Нє по-людскі, ето, Нафаня, ой нє по-людскі. Хєр я тєбя больше сюда прівєду. Будєш кот злобний с акна на своих кошек сатрєть. Папросішся ти у мєня ісчо к дєвкам, безпрєдєльщик...

Саме в цьому місці завивань і здригнулось серце у Нафані. Воно ж не з каменюки. Зітхнув, муркнув, прощально примружився на сонце і поліз таки в той клятий рюкзак. Ох, гріхи наші тяжкії, що не зробиш заради племені жіночого.

А тут, дивись, і поліція вродилась з обуреною громадськістю. Щоб розборки провести.

З документами у власника Нафані виявилося все в порядку. Переселенець зі Сходу. Та чорт з ними, з тими документами, заволала котофільна спільнота. Кота, кота заберіть у люципера! Вмить зблідлий чоловічок побілілими пальцями відчайдушно схопився за віжки рюкзака з Нафанею:

- Нє отдам!!!!! Ето мой брааат!!!!

І стільки в цьому крику було відчаю, стільки болі і розпачу... Котопоклонники аж потерпли. І зразу пізнали, пронюхали, прийняли за свого. Точно! Брат! Як же це нас так засліпило? Люди, люди...

П.С. На випадок тривалого перебування в укритті ношу з собою найкращий котячий корм. От його після халепі-енда і відсипав просто в кишеню брату Нафані. Для профілактики. Бо все одно, коли коти так гарчать, неодмінно згадую херсонську історію...